Зникали люди, горіли ліси і живцем звірі: житель Вовчанської громади про російську окупацію

Щоб поговорити з Юрієм Тележкіним, довелося телефонувати на WhatsApp. Мобільний зв’язок після деокупації села Графське, що на Вовчанщині,  на його краю, що ближче до Рубіжного, ще не відновили. Дзвінки постійно зриваються. Я майже втратила надію, що вдасться поспілкуватися, аж тут почула довгоочікуване «алло». Одразу на думку спали безліч питань, бо зв’язок будь-якої миті міг перерватися. Однак, стримавшись, просто запитую: «Як ви?».

– Нормально. От тільки зв’язок поганий. Мобільні виш­ки російські окупанти розбили. Тож, коли відсутнє світло, немає й Інтернету. Тоді ми зовсім відрізані від цивілізації. Не працює й українське радіо, а от російських радіостанцій – з десяток. Тут тобі і бєлгород, і московська «комсомольська правда», і багато інших, до того ж усі в «сильному» діапазоні. Тож на українське мовлення ми вже зачекалися, – розповідає пан Юрій.

Зараз він живе у компанії 14 котів і шести собак. Кожен пес має кличку, а от коти – ні, бо постійно хтось додається, а хтось іде. Клички мають лише найрозумніші. Трьом же руденьким котикам господарю довелося намалювати на голівках цифри, щоб хоч якось їх розрізняти.

Юрій Тележкін живе у компанії 14 котів

– До повномасштабного вторгнення у мене було 26 котів. Коли почалися обстріли, старші кудись зникли. На початку війни селом Рубіжне, яке поруч, бродили стада корів, кіз, табуни коней. Люди в паніці виїжджали, а тварини лишалися, – каже мій співрозмовник.

Юрій Тележкін з улюбленою собакою

Війна вигнала з дому багатьох людей. Вони пішли по світах, шукаючи місце, де немає вибухів і можна хоч трохи перепочити від обстрілів.

«Суцільні жебраки та крадії»

У села Графське та Рубіжне війна увірвалась о 4-й годині ранку 24 лютого 2022 року. З першими вибухами на українську землю посунули російські війська, знищуючи і грабуючи домівки, магазини, підприємства – все, до чого могли дотягнутися.

– Бомби скидали прямо на житлові будинки. Мій – уцілів, іншим не так пощастило. Спочатку зайшли спецвійська окупантів, ті не крали. А за ними вже йшли «сумочники», ті тягли все, що бачили. І постійно приходили до нас за подушками та ковдрами. Я не дав нічого. Оце, кажу, так друга армія світу! Суцільні жебраки та крадії! Страху не було. Та і чого я повинен якихось шмаркачів боятися на своїй землі? – говорить Юрій Тележкін.

У підвалі його будинку, рятую­чись від обстрілів, жили сусіди. Щоб подати хоч якусь вісточку рідним, доводилось ризикувати життям. Пан Юрій вилазив на стовп, розташований на сусідній базі відпочинку, і відправляв повідомлення рідним сусідів. «Чи був страх, що снайпер російський застрелить? Мабуть, ні. Про це тоді якось не думалось», – каже мій співрозмовник.

«Зникали молоді чоловіки»

Доба за добою тягнулися дні окупації. Дехто призвичаївся до такого життя. Як водиться в темні часи, повипиналися шахраї всіх мастей. Одні під 30 відсотків переводили у готівку гроші з карток, інші – торгували продуктами з російського шебекіного (туди окупанти кордон відкрили). Декотрі вдалися до мародерства. Були й лакузи, котрі прислужували окупантам, а згодом, коли московити втікали, дременули разом з ними, бо росіяни, облаштувавшись, почали видавати свої паспорти.

– Жили ми на межі. За нами – росіяни, а через річку стояли наші воїни. Всяке було в період окупації. Зникали, наприклад, молоді чоловіки. Я особисто знаю про двох хлопців, які йшли через блокпост окупантів. Одного вони відпустили, іншому – наказали лишитися. Доля того хлопця невідома й донині, тіла не знайшли, – говорить пан Юрій.

За його словами, у самому селі на блокпості стояли солдати з фейкових республік, колишні мешканці Луганської та Донецької областей. Злі, обдерті та брудні. До них росіяни ставились зверхньо й поводилися з ними принизливо. Через якийсь час заїхали казаки. Ставилися до тих еленерівців чи то денеерів­ців як до пилу під ногами. 

«Ми б усі живцем згоріли»

Рашисти несли із собою тотальні грабежі та розруху. Не жаліли ані природу, ані тварин. Все українське було їм вороже. Деякий час у дворі пана Юрія жили дикі косулі – шукали захисту і допомоги у людей.

– Назавжди врізався в пам’ять день, коли окупанти підпалили дубовий ліс навпроти села. Все живе там опинилось у вогняній пастці. Страшний вереск диких свиней, що горіли живцем, слухати було неможливо. Потім майже тиждень у повітрі висів запах горілої шкіри та м’яса. Попелу у дворі тоді було по щиколотку. Якби вогонь на наш бік перекинуся, то ми б усі тут живцем згоріли, – згадує Юрій Тележкін.

Обстріли після деокупації

Довгих дев’ять місяців тривала російська окупація Вовчанщини. Погнали звідси ворогів у вересні 2022-го. 

– З того моменту, як їх вибили, росіяни не лишають нас у спокої. Постійні обстріли. От і нещодавно обстріляли із «градів». До того ж навмисно гатять по житлових будинках. Центр села Рубіжне рашисти розтрощили вщент. Світла там немає і досі, але мешканці потроху повертаються. Вже близько 60 людей живе. А от у нас у Графському людей мало. Головним чином пенсіонери та ті, хто їх доглядає, – розповідає чоловік. 

Всього, каже, по окрузі зараз залишається приблизно 15 осіб.

Зі статками тут скрутно. Кому не пощастило хоч десь прилаштуватися на роботу, шукають бодай тимчасового заробітку. Доглядають за дачами, хтось намагається ловити рибу. Щоправда, каже пан Юрій, на рибі можна більше втратити, ніж заробити.

У населеному пункті немає газу, хоча платіжки за його розподіл приходять регулярно, що дуже дивує. Щодо продуктів харчування, то з цим допомагають волонтерські організації.

Що насправді тутешнім потрібно – це генератори та пальне, бо світла тут частіше не буває, ніж буває.

Бійці допомагають годувати тварин

Сам Юрій Тележкін по «гуманітарку» не ходить – говорить, що сповідує сироїдіння. Споживає лише рослинну їжу, бо тільки вона і є корисною для людини.

– Усі проблеми зі здоров’ям у нас від харчування. Коли я перейшов на рослинну їжу і почав практикувати голодування, то позбувся багатьох проблем зі здоров’ям. Нормалізувався сон, – каже пан Юрій.

З кормом для котів і собак допомагають волонтери і бійці, з якими Юрій Тележкін приятелює. Корми потрібні постійно, бо на вулицях не перестають з’являтися колись домашні, а нині покинуті тварини. Деякі прибиваються до військових, і дуже добре, коли військові, йдучи на ротацію, забирають їх із собою.

– Пам’ятаю, стояла у нас тут київська тероборона. Бійці прихистили місцеву стару вівчарку, яка бігала занехаяна. Помили її, вилікували, відгодували, а коли виїжджали, то і її забрали. Собаки – дуже розумні тварини. Вони завжди попереджають воїнів, коли підходить хтось чужий, – зазначає чоловік.

До речі, пригадав, що колись у нього жили двійко свиней, які нічим не поступалися собакам. Може, ще й розумніші були. Тварин подарували друзі. Казали, що то декоративні мініпіги, а з них виросли 150-кілограмові свині Ксюша і Бруно. Ксюша, як тільки чула музику на сусідній базі відпочинку, йшла до тамтешньої кав’ярні – випрошувала їжу. Сама дітей не любила, однак гратися до них постійно водила Бруно, щоб отримувати від малечі гостинці.

– Люди тільки кажуть, що свині люблять бруд. Насправді все зовсім інакше. Свині люб­лять чистоту. Це люди їх заганяють у маленькі загородки, де свині змушені жити в бруді, – каже пан Юрій.

Подарували декоративних мініпігів, а виросли 150-кілограмові свині

«Хочеться, щоб не дивилися з підозрою»

Найбільше Юрія Тележкіна непокоїть те, що дехто дивиться на людей, які були в окупації, з підозрою. Мовляв, хто його знає, що в них у голові?

– Якось один мовчки підкликав до себе і почав фотографувати мої документи. Ні назвався, ні привітався. Хіба ж це правильно? Ви ж назвіться та запитайте спочатку, як людині живеться, чи є в неї проблеми, чи не потрібна якась допомога? Бо людям, які були під російською окупацією і чекали на визволення, потрібні увага і людське до них ставлення. А пальцями з вікон машин підкликали до себе окупанти.

Мені 60 років. Коли до нас зайшла тероборона з Києва, хотів вступити до них. Не взяли. Кажуть, тільки киян беруть. А я вважаю, що на місцях повинні бути сформовані загони з нас, місцевих. Ми тут швидко зможемо відрізнити, хто свій, а хто чужий, – говорить пан Юрій.

Якщо хочете допомогти пану Юрію та його землякам, номер картки 4731 1856 3445 3267. Контакти для негрошової допомоги можна отримати в редакції.