Очолив бізнес після загибелі батька на фронті 

Від самого початку повномасштабного вторгнення 23-річний житель Близнюків Харківської області Василь Олексюк вимушено перейняв від батька управління сімейним агробізнесом – глава родини на третій день повномасштабної війни пішов на фронт добровольцем. За рік чоловік загнув. Василь не тільки не розпорошив батьківський спадок, а й примножив його. 

Василь Олексюк-старший (у роду Олексюків від покоління до покоління першого сина називають Василем) був фермером-одноосібником. Чоловік обробляв власні земельні паї. Коли почалася повномасштабна війна, не зміг усидіти вдома. Усі свої справи, пов’язані із землеробством, передав синові.

– Я ніколи не цікавився землею. За дипломом я інженер-будівельник, і саме в цій професії я вирішив досягти успіху. Спершу так і було. По закінченні вишу півтора року встиг попрацювати в одній чеській будівельній фірмі. Починав різноробочим і щодня вперто доводив свою профпридатність. За пів року «доріс» до помічника інженера. Все складалося добре, але спливав час візи. Перед новим 2022-м роком поїхав додому оновити її, а тут – війна, – розповідає Василь Олексюк-молодший.

У чоловічої половини Олексюків так складалося, що син завжди тримав орієнтир на батька і запозичав від нього краще. Будівельну справу теж обрав услід за ним.

– Мій чоловік свого часу закінчив будівельний технікум, а син – виш. Чоловік у молоді роки будував людям хати під ключ. Син і в будівельний пішов, бо хотів освоїти це ремесло, як батько. А коли батька не стало, то довелося йому і фермерству навчитися. Така доля, – розповідає мама Василя Людмила Олексюк.

Майже рік родина щодня жила очікуванням звістки з фронту. Одного дня телефон замовк і вперто не відповідав. Підтвердилися найгірші очікування. Василь Олексюк-старший загинув під Соледаром.

– Чоловік був у самому пеклі. Вночі військові рф зайшли з тилу на їхні позиції. Він як лежав, так ніколи вже не підвівся – куля зайшла під бронік, – говорить Людмила Олексюк.

Поки батько був живий, він знаходив час подзвонити і дати настанови синові Василеві. Коли його не стало, все ускладнилося в рази.

– Я спершу розгубився. Думав, що не впораюся. Допомогли батькові друзі-фермери, до яких неодноразово звертався за порадою, а також – інтернет. У соцмережах я шукав відповіді на запитання, які мені боліли. Одна справа керувати трактором як звичайним транспортом, зовсім інша – обробляти ним поле. Довелося освоїти, паралельно з іншими, й цю премудрість, – згадує Василь Олексюк-молодший.

Старший Олексюк засівав землю переважно пшеницею і технічними культурами. Його спадкоємець частину сімейного клину відвів під часник.

– Починав син з пів гектара, поступово засаджуючи все більше площ часником. Уже другий рік поспіль засіває-засаджує ним три гектари. З таким обсягом робіт самим не впоратися, наймаємо людей. Допомагаю синові чим можу – на мені підвіз людей. Маю двадцять років водійського стажу. На початку двотисячних закінчила курси водіїв, отримала права. Рада стати синові в пригоді. Саме він «витягнув» мене з депресії після смерті нашого батька і чоловіка, – ділиться Людмила Олексюк.

За словами фермера, два роки тому, коли він тільки зайнявся вирощуванням часнику, за нього на ринку давали хорошу ціну.

 На полі Василь користується здебільшого батьківською технікою. За два останніх роки купив усього один причіп до трактора і насадку для копання часнику.

З робітниками теж не просто. Чоловіки призовного віку або воюють, або за кордоном. Наймаються хлопці, які не досягли призовного віку, дівчата, жінки працездатного віку без постійної трудової зайнятості та пенсіонерки.

– Батько займався ще й бджільництвом. Я вимушений був відмовитися від пасіки через постійну нестачу часу. До наділів, які перебувають у нашій сімейній власності, взяв ще десять гектарів. На території громади є села, в яких майже не залишилось людей – старі померли, а молоді шукають щастя деінде. Хати порозсихалися, городи щороку родять тільки бур’янами. Через селищну раду документально оформив на себе оренду на них. Не люблю робити далекосяжних прогнозів, але, можливо, частину з цих земель таки засію часником. Без розумного ризику в нашій справі ніяк, – говорить фермер.

«Така в Близнюках одна»

Ризикувати Василь, справді, не боїться. За його твердим переконанням, чим більше людина має варіантів фінансово захистити себе, тим краще. Такий підхід до життя перейняв від своїх батьків.

– Узимку, коли земля і бджоли відпочивали, батьки їхали на заробітки за кордон. Гроші витрачали як на розвиток свого бізнесу, так і на розбудову садиби. Батьки звели хороший будинок, облаштували подвір’я. Усе це виключно за рахунок тяжкої праці на землі і на чужині. На початку війни батько дуже наполягав, щоб ми виїхали. Але мама не могла наважитися, бо все нажите не з неба впало. Орієнтуючись на батьків, я теж почав діяти схоже – паралельно з аграрним бізнесом відкрив у Близнюках кав’ярню, – розповідає бізнесмен.

 Схвально відгукується про кав’ярню Василя Олексюка і секретар Близнюківської селищної ради Лідія Шулець.

– Вася відкрив у Близнюках кав’ярню, яка не поступається львівським. Він не тільки пригощає людей смачною кавою з тістечками, а й створює для них атмосферу свята. Кожна деталь інтер’єру продумана до найменших нюансів. Крім усього, він волонтер. Коли був менше завантажений, сам їздив у прифронтові міста з «гуманітаркою». Наразі частину коштів донатить на ЗСУ і періодично організовує збори на потреби армії, – говорить пані Лідія.

Бізнесмен Олексюк має власну філософію щодо реалізації нових бізнесових проєктів.

– Коли я наважився на кав’ярню, то виходив з тих міркувань, що в наш час мало мати одне джерело доходу. Якщо не буде врожаю, то бодай щось принесе кав’ярня. А якщо в кав’ярні не буде людей, то неодмінно вродить щось на полі, – розмірковує Василь Олексюк.

Фермеру, бізнесмену і волонтеру Олексюку 25 років, а на ньому вже така велика відповідальність – і за землю, і за кафе, і за людей, яких він залучив до роботи.

– У 23 мій син залишився сам на сам із гектарами землі. Він абсолютно не знався на цій справі. Йому довелося все вивчити. І це при тому, що Вася планував своє життя за кордоном. Там він бачив себе. Я вдячна своєму синові, що він взяв у свої руки і нашу сімейну справу і зумів піти далі нас, – говорить Людмила Олексюк.

Мама і син Олексюки живуть мріями про мир і Перемогу. За це загинув їхній батько і чоловік. А поки що працюють, не покладаючи рук, щоб підтримувати батькових побратимів. У цьому вони бачать сьогодні своє призначення.