«Один раз я вже вижила»: історія пенсіонерки з Харкова, яка пережила Другу світову

Ракета впала біля будинку

86-річна Лілія Філімонівна мешкає в Індустріальному районі Харкова. Двокімнатну квартиру отримала від заводу на початку 60-х років минулого століття і навіть гадки не мала, що у 2022 році доведеться її залишати. Думала ненадовго, а вийшло – на пів року.

«На світанні 24 лютого 2022 року я прокинулася від сильного вибуху – поблизу розірвалося щось потужне, ймовірно, ракета. Сусіди швидко побігли сходами вниз. Схопила пакет з документами – і вслід за ними до підвалу під будинком. Народу набилося – не продихнути. Підперла стіну, щоб не впасти, бо підводять ноги. Хтось запропонував стілець. З вдячністю опустилася на нього. Не минуло й кількох хвилин, як до укриття зайшов мій дорослий онук, забрав мене, ми сіли у машину і поїхали», – розповідає Лілія Філімонівна.

Поїхали до малознайомих людей у Нову Водолагу. Онук пані Лілії до війни перетинався з ними по роботі.

«У дорозі пробули близько п’яти годин. Довелося прилаштуватися у хвіст довжелезної колони з легковиків, які поспішали залишити Харків, і помалу рухатись услід за ними. Назустріч ішла наша військова техніка, ми бачили оборонні споруди. Не вірилося, що все це відбувається насправді», – розповідає жінка.

У Новій Водолазі їх зустріли як рідних: відвели окрему кімнату, запросили до столу. Але пані Лілія постійно телефонувала своїй сусідці по під’їзду, яка нікуди не виїздила. У жовтні 2022-го жінка наважилася повернутися додому.

«Зайшла до своєї квартири – і захотілося обійняти кожен куточок, кожну річ. Побоювалася, що буде холодно, але тільки відчинила двері – приємно війнуло домашнім теплом. Щоправда, зі світлом спершу були перебої, але згодом усе налагодилося. Сьогодні електрика є майже завжди», – ділиться Лілія Філімонівна.

Квартира, яку понад шістдесят років тому отримала від заводу, жінці дуже дорога. Свого часу довелося відпрацювати за неї на будівництві багатоповерхівки установлену кількість нормогодин. Новосілля подружжя Прісічів справило, коли народилася донечка.

Подружжя Прісічів з онуком / Фото: Лілія Прісіч

«Відтоді і по сьогодні – це мій дім. Та нам тут, «на ХТЗ», ще гріх скаржитися – відносно спокійно. От тільки за дочку душа болить та за онуків з маленькою правнучкою. Дочка на Олексіївці живе. Овдовіла два роки тому. Кликала я їх із зятем на початку війни приєднатися до нас у Новій Водолазі, та вони не захотіли залишати домівку. А будинок впритул до окружної. Що їм тільки довелося пережити! Серце у зятя і не витримало. Третій рік, як поховали», – журиться пані Лілія.

Останнім часом, за словами жінки, і в їхньому районі дуже гучно.

«Не так давно прилетіло десь за кілометр. З дев’ятиповерхівки знесло дах, а наш будинок добряче струснуло», – говорить Лілія Філімонівна.

Німці та страшний голод

Район, в якому мешкає Лілія Філімонівна, обживали ще її батьки наприкінці тридцятих років минулого століття. У той час Харків активно розвивався, нарощував славу потужного індустріального центру.

Батьки Лілі трудилися на колишньому ХЕМЗі, де познайомилися і покохали одне одного. Не було в них ні власного житла, ні особливих статків. Спершу молодята жили в гуртожитку, а коли в 1939 році у них народилася донька, яку назвали Лілія, – переселилися до кімнати батькового брата.

«Кімната була на 14 квадратних метрів. Їжу готували в загальному коридорі. Коли почалася забудова робітничого селища, батькові виділили місце під будівництво власного будинку. Він так і не встиг його добудувати – почалася війна. Майже з перших днів батько опинився на фронті. Сапером йому судилося дійти до самого Берліна без жодної подряпини. Двічі брав участь у боях за рідний Харків», – розповідає пані Лілія.

Філімон Русанов, батько пані Лілії /Фото: Лілія Прісіч

 Глава сімейства воював, а в Харкові стояла недобудована ним хата. Вагітна другою дитиною мама Лілі, Ганна Олексіївна, мазала її глиною, щомиті ризикуючи впасти з хиткої драбини. Посеред двору чорніла глибока яма, яку батько викопав під погріб. Коли налітали бомбардувальники, Русанови, рятуючись, забивалися до неї.

«Мама розповідала, що неподалік нашого двору німці влаштували кухню і медпункт. Озброєний патруль постійно пильнував, щоб ніхто з місцевих навіть не наближався до тих об’єктів. Німці примушували маму мити підлогу. Я невідступно ходила за нею. Від кухні смачно пахло, і я постійно крутила головою в її бік. Траплялося, що вартовий ішов на кухню і повертався звідти зі шматком хліба з тушонкою. Він простягував його мені, а я боялася брати, та голод був сильнішим», – згадує жінка.

Голод дошкуляв так, що якось мама Лілі залишила її з молодшою сестричкою на бабусю, а сама відправилася до Полтави. Там вона сподівалася виміняти щось із речей на продукти. А коли повернулася, то застала молодшу дочку напівживою і змучену хворобою старшу. Бабуся чим могла, тим їх і годувала. Молодшу дівчинку врятувати не вдалося, а Ліля ще довго оговтувалася від недуги.

Поранення мами і смерть батька

У серпні 1943-го ворога активно вибивали з Харкова. Німцям стало байдуже до місцевого населення.

Сусідка підбила Ліліну маму вибрати картоплю, яку гусеницями підняв на-гора ворожий танк. Він стояв на городі, замаскований кукурудзою. Поблизу нього жінку тяжко поранило – вирвало шматок стегна, у кістку вп’явся осколок. Допомогли сусідка і випадковий німець. Разом вони перетягли її до сусідчиного куреня, німець перев’язав рани своїми марлевими пакетами.

Маму Лілі візком доправили до сильно зруйнованого медмістечка тодішньої 12-ї лікарні. Донька не відходила від неї ні на крок. Для них обох знайшлося ліжко.

«Коли до нас навідався батько і побачив умови, маму перевели до другої міської лікарні. Упевнена, що то він поклопотав. Там у неї загоїлася рана. Проте осколок залишився у нозі, бо в родини не було коштів на рентген. Мама продовжувала лежати в лікарні. Допоміг командир батька. Операцію зробили, і невдовзі мама повернулася додому на милицях», – продовжує розповідь пані Лілія.

Батько демобілізувався лише за рік після перемоги. Відразу взявся за добудову оселі, але в повоєнному Харкові бракувало будівельних матеріалів. Спробував домовитись з головним лікарем сусіднього медмістечка, де на місці розбитих корпусів валялося багато з підходящого для зведення хати. Головлікар дозволив за умови, що спершу Філімон Архипович відремонтує дах одного з корпусів. Незабаром Русанови вже обживали новий будинок.

«Коли в мене народився братик, витрати зросли. Батько влаштувався на підшипниковий завод, який тільки-но розбудовувався. На зведення виробничих корпусів люди приїжджали з усієї країни, і їх треба було розселяти. Цим він і займався як комендант, а також забезпечував поселенців дровами і вугіллям», – згадує жінка.

Життя йшло. Мама пані Лілії вела дім. На підшипниковому заводі, який став називатися 8-й ДПЗ, відбувся пуск першої черги, лабораторний корпус медмістечка відвели під гуртожиток. А Філімон Архипович почав трудитися у відділі головного механіка. Ліля стала частенько гостювати в селі у родичів, де досхочу їла все, що росло в саду і на городі. Та несподівана смерть батька у 35 років знову поставила родину на межу виживання. 

«Більше того, коли мама кинулась оформляти пенсію через втрату годувальника, з’ясувалось, що я – Філімонівна, а брат Коля – Федорович. У військовому квитку батька «перейменували». Тож братові пенсія була призначена, а мені – ні», – розповідає пані Лілія.

Годувальниця родини в 16

Родина задумалася, на що жити далі. Миколка ще малий, та й мама вже не наважувалася залишати його на когось, Ліля – неповнолітня. Два роки сім’я перебивалась як-небудь, а в 16 дівчина попрямувала до все тієї ж заводської прохідної. Була зарахована до відділу технічного контролю, де й відпрацювала майже півстоліття.

«Завод ще добудовувався, але життя в ньому вже вирувало. Ми, дівчата і хлопці, які піднялися після війни, кинулися компенсовувати його в спортивних іграх та художній самодіяльності. Я встигала всюди – грала у баскетбол і волейбол, співала й танцювала в агітбригаді», – згадує Лілія Філімонівна.

Лілія Філімонівна. Молоді роки / Фото: Лілія Прісіч

На заводі вона зустріла свого майбутнього чоловіка – шліфувальника інструментального цеху Сергія Прісіча, вже, на жаль, покійного. Нерідко заради виготовлення точної деталі він залишався після роботи, не зважав на вихідні і відпустку. Виправляла ситуацію пані Лілія, яка брала у профкомі санаторну путівку для чоловіка і відправляла його лікувати хворий шлунок подалі від Харкова.

Жінка тривалий час працювала старшою лаборанткою метрологічної лабораторії відділу технічного контролю. За врівноважений характер і розсудливість мала авторитет у колег. Тяжка хвороба вибила її з колії і привела до другої групи інвалідності.

Але Лілія Філімонівна почала думати не про хворобу, а про ремонт лабораторії. Замість стіни від виробничої дільниці лабораторію відділяла парусинова занавіска, бракувало підвісної стелі між корпусним дахом і лабораторією.

У заводській лабораторії / Фото: Лілія Прісіч

«Коли я поділилася планами з начальником лабораторії, він тільки руками замахав, мовляв, облиш і думати про ремонт, нічого в тебе не вийде. Але ж вийшло, чисто й затишно стало в лабораторії, з’явилися квіти», – тішиться спогадами пані Лілія.
Після виходу на пенсію вона працювала ще 10 років. 

«Хочу дожити до Перемоги»

Вже під час повномасштабного вторгнення рф Лілія Філімонівна пережила інсульт. Також через постійний стрес усе частіше нагадує про себе її давнішня недуга. Та найбільше жінка непокоїться не за себе, а за дочку, внуків та правнучку.

«Не думала я, що війна знову увірветься в моє життя. Повітряні тривоги, які чую щодня і щоночі, як луна з дитинства. Вони оживляють у моїй пам’яті картини з далекого минулого. І хоча мені вже багато років, я дуже хочу дожити до завершення цієї війни, щоб бути спокійною за своїх рідних», – ділиться Лілія Філімонівна.

І так – день за днем до найочікуванішого – Дня Перемоги!

Раніше ми писали, що війна розлучила подружжя Сисенків з рідним домом на Ізюмщині.