Як аграрії Харківської області працюють під обстрілами

Через своє розташування біля кордону з рф Харківщина потерпає від ворога з першого дня повномасштабного вторгнення й досі. У надскладних умовах змушені працювати сільгоспвиробники регіону. Але навіть ті, чиї господарства знаходяться на особливо постраждалих територіях, працюють, відновлюють втрачене та планують. Спеціально до професійного свята, Дня працівників сільського господарства України, «Слобідський край» розповідає про аграріїв області з деокупованих та прикордонних громад.

Харків’яни Андрій та Наталя Коваль аграрним бізнесом займаються з 2013 року. Тоді в одному із сіл Чугуївського району, за 46 км від кордону з росією, побудували сучасну ферму. У перший день війни село опинилося в окупації. У той час там знаходився чоловік пані Наталі – приїхав на кілька днів допомогти.

Із жахом згадує Наталя, як від голоду ревла худоба. Під час окупації господарство не мало можливості сіяти й заготовляти корм для тварин, закуповувати ветеринарні препарати. Тож зима 2022–2023 років видалася вкрай важкою. Частину корів, на жаль, втратили. Завдяки партнерам удалося дочекатися весняної трави.

Багато проблем довелося вирішувати після визволення, але, як каже керівниця господарства, руки не опустили, а взялися за роботу. Після деокупації багато корів потребували ветеринарного лікування, надої складали всього трохи більше 500 кілограмів на добу.

Минуле літо було дощовим. Господарство заготовило вдосталь кормів для худоби. Наладили відгодівлю і почали нарощувати поголів’я до довоєнного. Сьогодні тут утримують 650 голів ВРХ, з них 220 – дійна череда.

Після відгодівлі корів збільшилися надої та покращилася якість молока. Сьогодні тут отримують до 4,5 тисячі кілограмів молока на добу – і все воно екстра ґатунку. Налагодили співпрацю з молокозаводом та виробляють сири, які можна придбати на сайті «Пані Юпітер».

– Ми й надалі розвиваємо сироваріння. Крім сирів, виготовляємо цільномолочну продукцію. Дуже приємно, що наша продукція подобається людям, – говорить директорка ФГ «Юпітер» Наталя Коваль.

Як розповідає пані Наталя, коли зовсім сутужно було з фінансами, то продали батьківську квартиру, щоб підняти господарство. До того ще й штрафи доводиться сплачувати за невчасно зареєстровані податкові накладні та податкові декларації 2022 року.

Є проблема й з кадрами, адже багато фахівців виїхали. Також працівники «Юпітера» виборюють незалежність у лавах ЗСУ. Сьогодні на підприємстві зайняті 20 працівників: четверо чоловіків пенсійного віку, решта – жінки. Виживати вдається за рахунок поєднання посад.

– Планів у нас, звичайно, багато. Сподіваюся, реалізуємо їх. А поки готуємось до зими та мріємо про мир, адже від війни потерпають усі: і люди, і тварини, – каже директорка «Юпітера».

Нині господарство підготувалося до зимового періоду, на випадок відключення світла є потужний генератор.

До повномасштабного російського вторгнення в обробітку СТОВ «Маяк», що у Чугуївському районі, було 2 тисячі гектарів землі. На фермах утримували 600 голів ВРХ, з них 250 – молочне стадо. Підприємство забезпечувало роботою близько 70 місцевих мешканців.

– Нашому підприємству більше 55 років. Ми вирощували зернові та технічні культури. Збирали високі врожаї та розвивали тваринництво. Купували нову техніку. Війна знищила роки важкої селянської праці, – розповідає головний агроном «Маяка» Олександр Міненко.

З першими російськими обстрілами було не зрозуміло, як далі жити і що потрібно робити. Поля перетворилися на сіру буферну зону, а на господарство полетіли снаряди. Один влучив у склад. У селі та на фермі зникло світло – окупанти розбили трансформатор. Усі процеси: доїння корів, годівлю – виконували вручну. Селяни носили воду з річки, щоб напоїти худобу. Ніхто не примушував це робити. Люди йшли самі, бо неможливо було слухати рев голодної, непоєної худоби.

Проблемою було й доїння корів. Адже на одну доярку припадає близько 50 тварин, і коли вона виїжджає, хтось повинен її замінити. Доїти корів допомагали хто міг. Молоко роздавали людям.

– Коли окупанти підійшли ближче до села, то почали все закидати «градами». Худоба гинула на фермах. Важко передати словами весь той жах. Коли ми з директором приходили на ферму після влучання ворожого снаряда, то іноді бачили страшну картину: собаки рвали м’ясо чи нутрощі ще з живої тварини, – згадує Олександр Міненко.

З посиленням обстрілів люди у страху залишали село. Із 3200 мешканців залишилося всього 120. Щоб урятувати худобу, її перевели у літній табір. Однак і це не допомогло: від обстрілів за раз гинуло по 20 голів. Зрештою не лишилося жодної. А телят, які вижили, просто випустили, частину роздали бажаючим.

А імпортну дорогу техніку під обстрілами вдалося вивезти на зберігання у фермерське господарство, що не так потерпає від обстрілів.

– Ми розмінували майже сто відсотків нашого поля. Було страшно, але хіба ж селянин може спокійно дивитися, коли його поле заростає бур’янами? Коли вперше виїхали на культивацію, то підірвався імпортний трактор. Слава Богу, тракторист не постраждав. Ми намагалися хоч щось посіяти, щоб якось жити, отримувати зарплату. І тут виїжджає трактор – і він підірвався. Це було психологічно важко, – розповідає пан Олександр.

Згодом сконструювали трактор на пульті для дистанційного розмінування. Наразі замінованими лишаються близько 140 гектарів.

Сьогодні СТОВ «Маяк» вирощує пшеницю та соняшник. Як розповів головний агроном, довоєнної сівозміни дотримуватися не вдається. Цьогоріч через травневі заморозки зібрали невисокий урожай озимини – 27 центнерів з гектара. Літня посуха вплинула на врожай соняшнику. Його зібрали 18 центнерів з гектара.

Тваринництво відновлювати змоги немає. Хоч у село й повернулися близько 2500 місцевих мешканців, працювати в сільському господарстві не поспішають.

Сьогодні у господарстві задіяні близько 20 людей. Є потреба у водіях та механізаторах.

– Потрібно далі жити і працювати. Не маємо права здаватися. Маємо забезпечувати продовольчу безпеку країни. А ще потрібно допомагати нашим воїнам виборювати перемогу, – зауважує Олександр Міненко.

ТОВ «Харківська фруктова компанія» веде відлік своєї історії з 2012 року. У 2013–2014 роках на 60 гектарах за новітніми технологіями посадили інтенсивний сад. Тут росли яблука сортів «Гала», «Голден», «Семеренко», «Ред Делішес», «Фуджі», «Принц». Знаходиться підприємство на Чугуївщині.

– З цієї площі ми збирали близько 2 тисяч тонн яблук. У нас було спеціалізоване фруктосховище з регульованим газовим середовищем ємністю 2000 тонн, яке побудували у 2016 році за голландською технологією, – розповідає керівник підприємства Сергій Лебедєв.

У такому сховищі яблука могли зберігатися близько року. Підприємство відвантажувало їх у супермаркети не тільки Харківської області, а й до Луганської, Донецької, Полтавської, Сумської, Дніпропетровської областей. Експортували продукцію в Європу, Африку.

Станом на 2021 рік у господарстві було з півсотні працівників. У сезон збирання яблук їхня кількість збільшувалась до 100.

Як говорить Сергій Лебедєв, це було показове підприємство. Тут проходили форуми із садівництва. Сюди за консультацією приїжджали садівники не тільки з України, але й з інших країн.

– До війни все у нас було добре. Господарство розвивалося. Мали всю необхідну сучасну техніку для роботи в саду. Почали виготовляти сік прямого віджиму. Зареєстрували торгову марку. Планували виготовляти сидр, – розповідає керівник господарства.

А потім почалося повномасштабне російське вторгнення, і на підприємство полетіли снаряди окупантів. 8 квітня 2022 року був перший «прильот», влучили у фруктосховище. Воно палало три доби і вигоріло вщент. Рятувальники під’їхати не могли, бо одразу починалися обстріли. Загалом сад пережив близько 150 «прильотів». Побито половину техніки, постраждали дерева. Господарству завдано збитків на майже 150 мільйонів гривень.

– Розруха була страшна, але я прийняв рішення відновлювати сад. На сьогодні ми вже відродили близько 20 гектарів насаджень. Повністю відновили систему зрошення. Відремонтували половину техніки. Відновили шпалеру на цих 20 гектарах. Більше відновлювати немає сенсу, адже тепер зберігати яблука ніде. Для будівництва нового фруктосховища просто немає фінансів, – говорить Сергій Лебедєв.

У 2023 році підприємство працювало над відновленням інфраструктури, а яблука віддали місцевим мешканцям та волонтерам. Розраховували цьогоріч виручити трохи коштів на відновлення саду, але не судилося. Травневий мороз побив пишне цвітіння яблунь. Звичайно, немає урожаю, немає й прибутку. Тож і працівникам платити нічим.

Сьогодні відновлювати та оберігати сад залишився сам керівник, але він не здається. Мріє відродити сад, бо батько, який відійшов у засвіти, просив не кидати господарство. Але, каже Сергій Лебедєв, відновити сад без сторонньої допомоги буде вкрай важко.

Землі, на яких господарює «Олімп», розташовані за 4,5 кілометра від кордону з росією, у Богодухівському районі. До війни це було успішне господарство, яке нарощувало обсяги виробництва, сплачувало податки та забезпечувало селян роботою.

– В обробітку мали тисячу гектарів землі. Було 15 працівників. Вирощували зернові та технічні культури – пшеницю, горох, соняшник, сою. Поки працював цукрозавод, то й буряки цукрові вирощували. Вже майже міцно стали на ноги. Купили імпортну техніку. Практично погасили кредити, аж тут війна, – розповідає керівник фермерського господарства Валерій Крупич.

С(Ф)Г «Олімп» не було під окупацією, але дуже потерпає від російської агресії. Вперше господарство зазнало обстрілів 15 квітня 2022 року. Окупанти побили складські приміщення, нафтобазу, спалили склад з гербіцидами. Згоріли засоби захисту рослин на весь сезон. Постраждала й техніка. Щоправда, імпортну встигли відтягнути ближче до Богодухова.

– Роботу ми не припиняли. Збирали врожай і у 2022-му. Жнивували під обстрілами. По нас стріляли, горіла пшениця, – згадує Валерій Крупич.

Сьогодні близько третини земель агропідприємства заміновані, ще на 20 % стоять фортифікації.

– Цьогоріч робота на полях була особливо складною. Прицільно летіли ворожі дрони з боєприпасами. Тільки виходили в поле, одразу обстріл, тож кидали і жатки, і комбайни. Але як тільки вщухали обстріли, знову поверталися до збирання врожаю, – зазначає керівник господарства.

Однією з проблем є й нестача працівників. Хтось виїхав, хтось – на захисті країни. Нині тут разом із керівником 7 людей. Не всі за станом здоров’я придатні сісти за кермо. Як каже Валерій Крупич, за кермо доводиться сідати і йому.

– У нас сучасна техніка, тож і відповідні фахівці потрібні. Добре підготовлений усього один чоловік, який пересідає то за кермо комбайна, то обприскувача. Ми забронювали його, оскільки наше господарство визнали критично важливим. Якщо і цього працівника втратимо, то хоч замок вішай на підприємство, – каже керівник господарства.

Нинішнього року намолотили близько 45 центнерів з гектара пшениці, урожайність гороху склала 30 центнерів, кукурудзи – 50. Соняшник хоч і погано вродив, однак ціна добра. Проблема, як і в усі роки війни, лишається одна – покупці зерна бояться їхати під обстріли.

– Люди не хочуть ризикувати. Як тільки чують, куди потрібно їхати, то одразу відмовляються. Все це зрозуміло. Ніхто не хоче ризикувати ні життям, ні автомобілями, – говорить пан Валерій.

Усі роки війни реалізовувати вирощений урожай вивозили ближче до Богодухова.

– Головне наше завдання – вижити. Допомагаємо один одному та нашим захисникам. А хліборобська справа така, що потрібно сіяти – і ми сіємо. З надією на краще, на Бога, на наших захисників, на мир. Ми вистоїмо обов’язково, тому що ми у своїй хаті, – переконаний керівник С(Ф)Г «Олімп» Валерій Крупич.

Колектив медіа «Слобідський край» щиро вітає зі святом усіх аграріїв регіону – і тих, хто працює під обстрілами, і тих, хто ділиться з колегами з «гарячих» громад усім, чим може, і ховає у себе і техніку, і худобу. І тих, хто кожного дня допомагає нашим захисникам та забезпечує продовольчу безпеку держави.

Ми пишаємося вами, наші рідненькі! І хай якнайскоріше ви будете мати змогу працювати під мирним переможним небом Харківщини.