Балаклійці про окупантів: «Серед них немає ні хороших, ні поганих, всі вбивці»

Два місяці тому Збройні Сили України звільнили Балаклійщину Харківської області. Як жителі громади виживали в неволі, втрачаючи близьких і майно, як рятувалися від ворога та де знайшли втіху та прихисток – історії трьох сімей у нашому матеріалі.

«Відчуття було таке, що промерзли навіть кістки»

Світлана Зеленська, жителька села Гусарівка, що за 15 кілометрів від Балаклії, і досі не може оговтатися від наслідків окупації. Вона пригадує, що росіяни увійшли до населеного пункту в перших числах березня. За словами жінки, ворожих військ було так багато, що, здавалось, уся росія, що воює, опинилась в її селі.

Світлана з чоловіком і десятирічним онуком Артемом жили в одній з квартир двоповерхового будинку в центрі Гусарівки. Поруч з ними – кілька сімей, загалом – понад сімнадцятеро дітей. За кілька днів з початку окупації в селі не стало світла і газу, зник зв’язок. Обстріли частішали і посилювались. Коли до квартир підійматися стало вкрай небезпечно, жителям будинку довелося остаточно перебратися до підвалу. Перший місяць весни видався морозним. Температурний стовпчик опускався до 18 градусів з позначкою мінус.

Світлана Зеленська з чоловіком Юрієм та онуком Андрієм

«Відчуття було таке, що промерзла не тільки плоть, а й кістки», – переповідає жінка події більш ніж піврічної давності. В умовах, далеких від комфортних, вона в першу чергу думала не про себе: боялася застудити онука, тому кутала хлопця в дві дублянки, міцно пригортала до себе. Переживала, що в разі хвороби можливості отримати будь-яку медичну допомогу просто не буде.

– Ми разом із сусідами підводилися о 5-й ранку (та й який там сон під нестихаючу канонаду) і на саморобній печі готували собі їжу, – продовжує розповідь Світлана Зеленська. – Траплялось, і нерідко, що починалися потужні обстріли, налітала ворожа авіація, тоді ми все кидали, попри те, що в каструлі булькало чи шкварчало на сковорідці, і бігли до підвалу. Потроху все стихало, ми знову виходили на вулицю, але на той час усе вже википало або пересмажувалось. І продуктів не було де роздобути.

Жінка пригадує день, коли вона змушена була сказати своєму чоловікові, що хліба до кращих часів вони більше не їстимуть. Борошна залишалося зовсім мало, тож Світлана вирішила лишити його для онука. Виручила сім’ю сестра чоловіка – дала родичам п’ять кілограмів борошна. За дорогоцінним продуктом, попри небезпеку, Юрій ішов на інший кінець села.

З танків цілили по людях

Життя під обстрілами змінило жителів багатоквартирної двоповерхівки в центрі Гусарівки. Вони стали обережними. Згодом саме завдяки блискавичній реакції мешканцям удалося врятуватися самим і врятувати своїх дітей.

– За календарем було 22 березня. Християни православного обряду цього дня відзначають велике свято – Сорок святих. Днина видалась погожою, світлою. Діти, втомлені тривалим життям у підвалі, висипали на вулицю, розбігалися. Коли бачимо, асфальтівкою рухається колона російських танків, проти сонця так і відбиває білизною літера «Z» на їхніх залізних боках, – розповідає Світлана.

Діти не хотіли заходити назад до підвалу, але дорослі наполягли. Не минуло й трьох хвилин, як одна з машин на гусеничному ходу розвернулася в бік людей і вистрелила прямо в ту частину площі, де ще всього кілька хвилин тому було чути радісно-збуджені дитячі голоси. Таких пострілів, за словами жінки, було три.

– Ми думали, що це вже кінець, бо будинок тричі здригнувся так, неначе опинився в епіцентрі землетрусу, почувся звук битого скла, глухе падіння предметів, – пригадує Світлана. – Перечекавши обстріл, обережно вийшли на вулицю. Під ногами тріщали дрібні осколки, валялися балконні рами впереміж з вибитою зі своїх міцних скріплень цеглою. Тяжко навіть уявити, що могло б статися, якби ми загаялися на якусь хвилинку і не попросили дітей спуститися до підвалу.

Зруйнована квартира Зеленських

Пішли рятувати тварин і не повернулися

Світлана не може стримати емоцій, коли розповідає про російського снайпера, який облаштував собі засідку в місцевому гуртожитку і розважався, обстрілюючи жителів Гусарівки.

– Одного дня його куля смертельно поранила сорокарічного чоловіка, який їхав на велосипеді в інший бік села до своїх батьків. Вдовою залишилася дружина, сиротами – двійко дітей, – з болем згадує жінка.

Свійські тварини також потерпали від жорстокого ставлення. У довоєнний час місцеве сільгосптовариство набуло в селі небувалого розквіту. Про його успіхи знали навіть за кордоном. Особливу гордість становила племінна череда, але не для окупантів.

– Недоєні й голодні корови здіймали таке ревище, що хотілося затулити вуха, щоб не чути, як вони страждають. Не витримавши такої наруги над тваринами, п’ятеро робітників ферми відправились до свого звичного місця роботи. Це був останній день, коли їх бачили рідні, які й сьогодні не припиняють пошуків, – розповідає Світлана.

Про злочини «руського міра» не можна мовчати

Світлана пригадує, що ближче до кінця березня обстріли тільки посилювались. Рашисти винесли все можливе з місцевих магазинів. Частіше з’являлася думка: виїжджати до небезпечного місця. Машина, яка весь час простояла на вулиці, була прострелена. Виник великий сумнів, чи вдасться зрушити її з місця. Купити бензин було неможливо. Чоловік Світлани з трудом роздобув п’ять літрів у свого близького родича. Перетнули три російські блокпости, на яких їх прискіпливо обшукували і допитували. Жінка згадує, що днем від’їзду вони обрали 25 березня, не відаючи, що це був день звільнення.

– Ми не розуміли, що їх (окупантів. – Ред.) женуть, – розповідає співрозмовниця. – Тобто вони вийшли, а з Байрака (село кілометрів за 10 від Гусарівки. – Ред.) налетіла російська авіація. Все змішалось у гуркоті бою.

Шлях до порятунку був довгим. Спершу сім’я виїхала до Балаклії, де переночувала. Вранці чоловік Світлани повернувся до Гусарівки – там залишалася його літня мама. З Балаклії Світлану з онуком волонтери вивезли до Змієва (тоді ще виїзд з міста і в’їзд до нього були відкритими), а звідти до Харкова. Там до сім’ї приєдналася Аліна, дочка Світлани. Було прийнято рішення перебратися на захід України, звідти волонтери вивезли жінок з дитиною автобусом до Польщі.

Півтора місяця Світлана з донькою і онуком прожили в сусідній з Україною державі, а потім їхні шляхи за взаємною згодою розійшлися – дочка з онуком поїхали до Великої Британії, а Світлана – до Швеції. Два місяці жінка провела в цій країні, але знайти себе там так і не змогла. Вона сподівалась, що багаторічний досвід акушерки допоможе їй влаштуватися за фахом, але не вдалося. Світлана повернулася в Україну. Після чергового обстрілу ворогом її квартира в центрі села перетворилася на руїни. Наразі жінка возз’єдналася зі своїм чоловіком. Разом подружжя поселилося за 30 кілометрів від рідних країв – у селищі Донець.

Упродовж усієї розповіді Світлана щонайменше тричі повторила, що про злочини «руського міра» не можна мовчати: «Серед них немає ні хороших, ні поганих, вони всі вбивці».

«Найстрашніше сталося, коли зник мій чоловік»

До виходу на пенсію Олена Олексіївна Писарева вчителювала в місцевій школі, вже на заслуженому відпочинку влаштувалася до тамтешньої публічної бібліотеки. Односельці з великою повагою ставляться до пані Олени, адже вона навчила азам шкільної науки не одне покоління маленьких гусарівців, а тепер ще й щиро співчувають їй, оскільки під час окупації села вона втратила чоловіка.

Від перших днів війни родина Писаревих, хоча і в неповному складі (донька з дітьми і чоловіком ще задовго до повномасштабного вторгнення виїхали за кордон у пошуках роботи), залишалась удома. 25 лютого вони без вагань прихистили абсолютно незнайому жінку з Балаклії з дитиною зі складною формою ДЦП, яка попросилася на постій. Загальна ситуація погіршувалась: село обстрілювали все частіше. 5 березня жінка з малюком, пожильці сім’ї, вирішила повернутися до Балаклії. Пан Микола, чоловік Олени Олексіївни, знову прийшов на поміч: найняв для них машину.

Подружжя Миколи та Олени Писаревих

Того ж дня по обіді пані Олені зателефонувала кума з Петрівського (село за 25 кілометрів від Гусарівки. – Ред.) і попросила прийняти її разом з дочкою, зятем і трирічним онуком: люди тікали від колони танків, що ввійшла до села. Та на ранок ця колона була вже в Гусарівці. Тож гості мимоволі вирішили повернутись додому до Петрівського, але на першому ж блокпосту їх завернули назад. Так куми-петрівчани опинилися в окупації в Гусарівці.

8 березня, як згадує пані Олена, зав’язався страшний бій. Саме того дня розбомбили ферму. Загинуло багато корів. З тими, що залишилися, теж було дуже клопітно – догляд за тваринами майже унеможливився через нові порядки. Селом прокотилося закличне: «Беріть молока скільки завгодно!» Люди приходили, та його все одно було стільки, що доводилось виливати просто на землю. У нових умовах про реалізацію молока деінде вже не йшлося.

– Усе змішалось в одну купу: поранені, вбиті з обох боків, обгорілі туші корів, уламки шиферу, розбите скло, прошиті кулями автомобілі. Творилось щось страшне, – розповідає Олена Олексіївна.

Того ж дня не стало світла, а 13 березня у свекрухи Олени на іншому кінці села рознесло хату. Старенька зібралась і поволі побрела до сина. Благополучно дійшла до центру села, а на ранок схаменулась, що можна було б прихопити щось із теплих речей та овочів з погреба. Попри небезпеку, пан Микола вирішив навідатись до отчого дому. З ним напросився і чоловік Олениної похресниці Сашко: «Дядя Коля, я з вами!». Чоловіки взяли паспорти, телефони залишили вдома, бо їх відібрали б. Пішли о пів на дванадцяту, а коли о третій дня так і не повернулись, домашні зрозуміли, що з ними щось трапилось. Як на голках, дочекались шостої ранку наступного дня – кінця комендантської години – і вирушили на пошуки. Та тільки здолали кількасот метрів, як почався шалений обстріл.

«Вибач, дорогий, – подумки звернулася до чоловіка Олена, – йти під зливою куль понад мої сили!».

Жінки побігли додому. Та спокою не було ні в кого. Рідні хапалися за будь-яку оптимістичну інформацію. До них доходили різні чутки: і що їхні чоловіки у полоні в сусідньому селі, і що успішно порятувалися з нього. Та тверезий розум підказував, що з Миколою і Сашком трапилось щось лихе. Похресниця Олени Олексіївни якось приречено прорекла: «Якби були живі, уже б повернулись…»

Живі і мертві: боляче дивитися на людей

Чоловіків знайшли за тиждень, 22 квітня: Миколу і Олександра жорстоко вбили. Поховали їх у відносно спокійній Андріївці (селище за 12 кілометрів від Балаклії, яке не зазнало окупації), бо в рідній Гусарівці до повного визволення Балаклійщини тривали обстріли. Навідавшись до місця поховання в черговий раз, рідні натрапили на снаряд, який уп’явся в Сашкову могилу: «Йому, бідолашному, і на тому світі немає спокою», – сумно констатувала дружина.

Пані Олена тільки добром згадує свого чоловіка, з яким прожила майже 35 років.

– Він мене не обділяв турботою та увагою. Де б не був, а додому завжди з квітами. Вручить букет з порога – і такий щасливий моїм щастям, а для підсилення обопільної радості ще й запитає: «Тобі подобається?». А я тільки посміхаюсь та головою киваю. А гусарівська дітлашня завжди знала, що за костюмом Діда Мороза ховається ніхто інший, як дядя Коля. Від порога навперейми все вигукували: «Дід Мороз дядя Коля прийшов з подарунками», – розповідає жінка.