«Почали читати українські книжки»: як куп’янські підлітки пережили окупацію

На світлинах зображені зруйновані школи в місті Куп'янськ, Харківська область На світлинах зображені зруйновані школи в місті Куп'янськ, Харківська область

16-річний куп’янчанин Дмитро* 24 лютого прокинувся зовсім дорослою людиною й з того часу сприймає військове вторгнення росії як один доволі довгий і важкий день. Про життя в окупації, евакуацію, розлуку з друзями та навчання в новому колективі розповідає підліток з Куп’янщини Харківської області.

«Народ, шо там на вулиці?»

«Наш маленький син», так у родині називають Дмитра. Та з початком повномасштабного вторгнення 16-річний юнак живе дорослими проблемами, не втомлюється моніторити новини з рідного міста та аналізувати реалії сьогодення. Незважаючи на російську пропаганду, якої не можливо було уникнути в умовах окупації, десятикласника жодного разу не покидала віра в перемогу України. Зізнається, що впевненість у тому, що світлий ранок наступного дня обов’язково прийде, допомагає долати всі труднощі.

– Військові дії кожне покоління сприйняло по-різному. 24 лютого всі ми вмикали телевізор, щоб дізнатися актуальну інформацію і зрозуміти, що все це відбувається насправді, – згадує той страшний ранок Дмитро. – Кожен з нас почав щось робити: хтось попрямував до банкоматів знімати готівку, інші ж у цей час пішли відпирати двері бомбосховищ. Дехто вистоював довжелезні черги за їжею та ліками, а їхні сусіди залишалися вдома і від стресу не могли нічого робити. Але існує ще одна категорія людей, які, прокинувшись, відразу почали писати у шкільних чатиках: «Народ, шо там на вулиці?»

Саме таке повідомлення юнак отримав 24 лютого о 6:34 від своїх однокласників у telegram-групі. Дмитро каже, що старшокласники відразу зрозуміли – почалася війна. Зізнається, що із середини лютого уважно моніторили у ЗМІ дані міжнародних розвідок про можливу агресію росії і переживали з цього приводу.

«Мама розповідала на ніч казку»

Школяр говорить, що перші тижні війни були важкими, як фізично, так і морально.

– Саме в цей час вулицями мого рідного Куп’янська почали їздити автомобілі з перекресленими ізоляційною стрічкою номерами. Стало зрозуміло, що найгірше вже сталося: ми опинились в окупації – і нашого бажання ніхто не питав. Починаючи той злощасний тиждень, я, як практично і кожен з моїх однолітків, ходив на різні секції, по декілька годин на тиждень приділяв увагу додатковим урокам. Використовував час на виконання домашніх завдань, – згадує хлопець.

Дмитро каже, що зараз розуміє, яким щасливим було його мирне життя підлітка. А після 24 лютого дні мали лише темно-сірі кольори.

– Відчув, що в одну мить усі заняття перетворилися на одне – безперервний моніторинг пабліків з новинами та перегляд інстасторісів від українських блогерів. Ми переглядали життя людей у великих містах і навіть уявити не могли, що інформацію, яку вчитель з предмета «Захист України» розповідав тиждень тому, про те, як правильно герметизувати бомбосховище, і що туди брати із собою, доведеться невдовзі використовувати на практиці у власному житті, – зазначає школяр.

Підліток розповідає, що з кінця лютого і упродовж березня шкільна група в telegram не зупинялася більше ніж на годину. Обговорювали сюжети з марафону «Єдині новини», будували сценарії розвитку подій та найголовніше – було просто спілкування з однолітками, відчуття колективу та спільного сприйняття подій, що відбувалися навколо.

– При почутому вистрілі або вибуху чат починав «закипати» від меседжів. Щоб не втрачати дух, ми підтримували одне одного, як тільки могли. Спілкування скінчилось, коли 31 березня окупаційна влада вимкнула Інтернет, а через тиждень узагалі зник мобільний зв’язок. Це був найтяжчий момент, який видався морально більш складним, ніж початок війни, – ділиться відчуттями Дмитро.

Після припинення роботи операторів зв’язку в місті відключили електропостачання. У світлий час доби дорослі займалися переробкою запасів з морозильних камер, підключали генератори, щоб зі свердловин дістати воду. Нестерпним же, за словами хлопця, був інформаційний вакуум.

– Віднайшовши старий радіоприймач, який можна було слухати на батарейках, я вирішив його відремонтувати, щоб моя родина могла чути хоч якісь новини. До речі, такою технікою я ніколи не користувався, тому й гадки не мав, як його відновити. Та вільного часу було вдосталь, і мій експеримент був вдалим. Крім того, я здолав дитячий страх висоти – щоб піймати радіохвилю, доводилося вилазити на дах будинку. Основне ж завдання було – уважно дослухатися до слів диктора, щоб потім переповісти інформацію своїм родичам. На той час усі ми найбільше хвилювалися за Харків, бо тоді саме в обласному центрі було найгарячіше.

Проте навіть і після цього періоду життя в хлопця є і теплі спогади, що пов’язані з маминими казками. Коли ввечері, в повній темряві, родина лягала спати, мама розповідала дитячі казки двом дорослим дітям – доньці і сину. Як не дивно, але на деякий час це заспокоювало і навіть веселило. Бо діти повиростали, а мама деякі казки підзабула. Тому імена казкових героїв та деякі сюжети родина згадувала разом. У приємних розмовах засинали, а зранку мали нагоду хоч трохи посміятися з тієї казки, яку разом складали ввечері.

«Світло повернули, але світліше не стало»

У травні Куп’янський район підключили до російських електромереж. Почали працювати магазини, люди поступово виходили на вулиці. Адміністрація школи запропонувала учням приходити до школи й фотографувати домашнє завдання на тиждень, а потім продовжувати навчання за підручниками вдома. Головним меседжем від учителів було те, що війна врешті-решт закінчиться, а ЗНО здавати доведеться.

– Освітяни морально налаштовували випускників, що треба відволікатися від новинного контенту і використовувати час з максимальною користю для навчання, – зауважує мама Дмитра.

Однак хлопець у пріоритетах бачить живе спілкування з однолітками. Проте, за словами Дмитра, зустрічі з однокласниками були недовгими. І щоразу здавалось, що з моменту попередньої розмови пройшло дуже багато часу.

– Нам не вистачало один одного, емоції переповнювали. Однак дитячих пустощів уже не було. Ми запитували про життя, обговорювали новини, які почули по телевізору, – розповідає школяр.

Та згодом на окупованих територіях в ефірі залишилися лише російські телеканали. Щоб не дивитися телевізор, за словами Дмитра, молодь та підлітки почали читати книги, які раніше брали до рук декілька разів на рік.

– Я особисто за час окупації прочитав чотири книги й пройшов шість ігор на комп’ютері, – зазначає хлопець.

Школяр зізнається, що цікаво було відчути те, як жили їхні батьки до епохи Інтернету.

– Ми обмінювалися книгами, іграми та музикою за допомогою флешок та дисків. Увечері замість того, щоб читати новини в Інтернеті (який у Куп’янську так і не відновили), ми грали в комп’ютерні ігри. Мої друзі щовечора приходили до нас у двір і ми грали в шахи, карти, «Монополію» та інші настільні ігри. Граючи, ми паралельно розмовляли, що, коли ввімкнуть Інтернет, ми зможемо грати в онлайн-ігри разом, але кожен розумів, що поки Куп’янськ в окупації, мріяти про Інтернет марна справа. Деякі однокласники захопилися риболовлею і цілий день проводили на річці, – розповідає про розваги хлопець.

Евакуація пішки через дамбу

Родина, яка п’ять місяців прожила в окупації, констатує, що насправді за відсутності зв’язку та Інтернету новини розповсюджуються дуже повільно.

– Люди були налякані, уникали зайвого спілкування і зазвичай ділилися інформацією тільки з найближчими сусідами чи родичами. Новини, навіть із сусідньої вулиці, надходили із затримкою, – згадує Дмитро.

Тому лише через чотири місяці родина дізналася, що до Європи виїхали їхні знайомі. Взагалі людей, які евакуювалися, було доволі багато. Централізованої евакуації з Куп’янська не було, оскільки залізничні колії були пошкоджені в перші дні війни. А автобуси з України окупанти не пропускали на блокпостах. Тому люди виїжджали на власних автомобілях через росію. Родина Дмитра ж прийняла рішення винайняти таксі, доїхати до Печенігів та евакуюватися пішки через дамбу. Підліток згадує, що намагався сприйняти виїзд як буденну ситуацію – не навантажувати себе думками, що це назавжди.

– Коли настав час виїжджати, найважче було розуміти, що друзі залишаються і невідомо коли ми зустрінемося наступного разу, – з жалем розповідає хлопець. – Проте у момент виїзду в мене особисто була максимальна апатія до всього того, на що перетворилося моє місто. Думав, що, коли люди виїжджають, у них є відчуття болю, я ж себе картав за те, що жодної сльози не видавив із себе.

Зізнається, що максимально стримував емоції і під час перетину блокпостів. Дивується з того, як солдати російської армії розглядали його паспорт у вигляді ID-картки.

– Здалося, що вони вперше бачать такий документ, бо не знали з якого боку читати необхідну інформацію, – говорить хлопець.

Дмитро згадує, що з полегшенням видихнув, коли з мамою і сестрою пройшли крайній блокпост. Дорога ж через дамбу здалася, навпаки, дорогою додому.

– Незважаючи на близькі обстріли, я радів, що нарешті повертаюся до рідної країни. Я згадував ті речі, з якими жив у період окупації. Але не міг зрозуміти відчуття людей, які оточували мене на вулицях. Здавалося, що більшість була згодна жити при будь-якій владі, й саме це тиснуло на мене. Було відчуття того, що, крім родини і декількох друзів, ніхто не відчував дискомфорту життя в окупації, – ділиться переживаннями Дмитро.

Та попередні відчуття не справдилися. І хлопець радіє, що зарано робив висновки відносно своїх друзів та земляків.

– Я зрозумів, що помилявся, коли в Харкові зміг відновити спілкування в онлайні з однокласниками, які виїхали раніше мене. У вересні, коли на Куп’янщині розпочалися бойові дії, вийшли на зв’язок і ті друзі, які залишалися в Куп’янську. Вони зі своїми родинами також повиїжджали. Ми з’ясували, що в нас у всіх були схожі відчуття під час евакуації. І я став неймовірно щасливим, коли відчув, що жоден з моїх друзів не мав зі мною розбіжностей щодо ідей справжнього життя у вільній Україні, – ділиться емоціями підліток.                                    

«Я не відчуваю себе «новеньким»

Наразі Дмитро навчається в 11 класі однієї з харківських шкіл. Говорить, що дистанційне навчання не проблема і зовсім не перешкода для спілкування.

– Я не відчуваю себе «новеньким», бо страшні події, які відбуваються сьогодні в Україні, здається, згуртували колектив. Відбиток російського вторгнення відчула на собі кожна родина: хтось втратив майно, хтось рід