Як провідне агрогосподарство з Балаклійщини пережило російську окупацію

Село чи місто

Керівник СТОВ "Гусарівське" Юрій Вовченко в деталях відтворює події річної давності, бо вони перетворили колись квітуче село на руїни, катком "проїхалися" долями людей, виснажили фізично, надломили морально. 

– Окупанти зайшли 3 березня близько 11-ї ранку. Мені сторож подзвонив і сказав, що на територію тракторної бригади заїжджає колона танків. Не гаючи часу, разом із моїм заступником Анатолієм Ісіченком і головним агрономом господарства  Ярославом Бєсєдовським вирушили їм навперейми,"пішли у розвідку", – згадує Юрій Вовченко.

У березні 2017-го, коли на Балаклійському військовому арсеналі пролунала серія вибухів, чимало балаклійців перебрались до Гусарівки як до безпечного місця. Усіх городян прийняли, розмістили, нагодували. Суттєва підтримка була надана саме місцевим сільгосптовариством. Не знаючи, як будуть розвиватися події, минулого лютого балаклійці знову тікали до цього села ще не так від війни, як від ймовірних вибухів на військовому арсеналі. Така завбачливість виправдала себе. Вже 25 лютого серія авіаударів струснула місто. Тож на керівника агроформування лягла подвійна відповідальність: і за гусарівців, і за приїжджих.  

– Уже на місці до мене підскочив їхній командир і кинувся пояснювати: "Ваше господарство стоїть у нас під артобстрілом, тому не провокуйте, щоб не було гірше, ніяких зайвих переміщень". Я почав доводити, що руху людей селом не уникнути, бо у нас худоба. А її треба годувати, поїти, доїти, а ще ж лютий за календарем – період масових отелень, тож без ветлікаря й зоотехніка не обійтися, – розповідає керівник СТОВ "Гусарівське".

У відповідь Юрій Вовченко почув, що повинен дати прізвища людей, яким через виробничу необхідність треба бути на території сільгоспідприємства, номери їхніх автівок. "Старший" пообіцяв, що тих, хто потрапив до списку, пропускатимуть на блокпостах. Та від його слів легше не стало. Юрій Вовченко не міг зрозуміти мету и напрямок руху загарбників. Відповідей на ці запитання під час вимушеного діалогу він не отримав, проте вислухав лекцію, "що війська рф прийшли з благородною метою – звільнити Україну в цілому і, зокрема, ось це село від націоналістів". Єдине, в чому сумнівався рашист, чи в село вони потрапили, чи то місто таке. Адже  була прокладена рівненька асфальтівка, майже біля кожного двору вмикався і вимикався світлодіодний ліхтар, у фермерських приміщеннях – вставлені пластикові вікна, підлога викладена кахлем.

Хіба ж ми уярмлені?

Окупантів дратували доглянуті садиби, по одній-дві супутникових антени над кожним дахом, швидкісний Інтернет, сучасні автівки, ошатне внутрішнє начиння сільських хат. Багато що їх дивувало. Ідею визволення українців від націоналістичного ярма росіяни не полишали.

– Та хіба ж ми уярмлені? Про яких націоналістів може йтися, коли при в’їзді до села встановлений меморіал пам’яті загиблим у роки Другої світової? Та ви уважніше вчитайтеся в прізвища! Кожен другий полеглий – росіянин. А червоною ниткою через увесь обеліск напис російською: "Павшим, но не побежденным", – переконував Юрій тих, кого неможливо було переконати. 

Довести правоту ворогові було неможливо. Роки промивання мозку пропагандою давалися взнаки.

– З перших днів їхнього зухвалого вторгнення ми на собі відчули "переваги" "руського міра". Молока було повно, та Балаклійський молокозавод уже не приймав. Озброєні "щупальці" окупантів прослизнули й туди. Аби не виливати на землю, роздавали місцевим, вивозили до Балаклії. Люди брали стільки, скільки хотіли. Кількома днями пізніше, коли голодні й недоєні корови звели ревище на все село, шестеро працівників ферми попрямували до свого звичного робочого місця. По сьогодні їхня доля невідома. Ця тема дуже болюча для нас усіх, та особливо для родичів зниклих, – розповів Юрій Вовченко.

Останки людських тіл, замордованих до невпізнанності, знайдених у погребах, були відправлені на медекспертизу вже після звільнення Гусарівки. Та ступінь рідності коливається у межах 60-65 %. Люди відмовляються вірити, що це їхні рідні, і живуть сподіваннями на побачення з ними. Надія підживлюється ще й тим, що під час того, як шестеро чоловіків поралися біля худоби, стався артобстріл. Росіяни звинуватили їх у тому, що вони навідники, і додому вже не відпустили. Віра в те, що вони живі, хоча й не можуть подати ніякого знаку, не згасає.

Змели усе до останньої крихти

У ті березневі дні Юрій Вовченко уважно фіксував усе, що відбувалось навколо, бо це становило загрозу селу, загрозу господарству. Він відразу відзначив, що переважна більшість російських зайд – добре вишколені військові у віці 30 плюс. Набиралось їх до тисячі, і вони були озброєні "до зубів".  До Гусарівки прибули змореними, із закіптюженими обличчями, зголоднілими. Відразу кинулись до колодязів. Незважаючи на пронизливий березневий вітер, оголювались по пояс і щедро поливали себе колодязною водою, змиваючи дорожню пилюку. А потім, точнісінько як німці у художніх кінострічках про Другу світову, кинулись до ферми з вирощування курей. Находу їх патрали, нанизували на гострі палиці і смажили, прокручуючи над розведеними багаттями.

– Та по-справжньому їм удалося поживитися, коли на території току добралися до відсіку, де в морозильних камерах було м’ясо і м’ясні напівфабрикати. Так ми вже господарювали, що з усього мали запас: і робітників треба годувати, і найманих будівельників. Останніми роками ми будувались з розмахом. Отже, орки хапали все, що бачили, навіть борошно й цукор. Змели усе до останньої крихти, – переповідає події майже річної давності Юрій Вовченко.

Однак цим солдати "другої армії світу" не задовольнились, їм було невтямки, чому місцевий люд відвертається від них, займає з вулиці дітей і швиденько заштовхує до хат. "Вони, напевно, очікували, що їх зустрічатимуть з хлібом-сіллю, та не так сталося, як гадалося", – розповідає аграрій. 

Я бачив усе це на власні очі

5 березня колона рф знялася з місця і рушила у бік Петрівського (село за 30 км від Гусарівки. – Ред.). Там окупантів, за словами Юрія Вовченка, змішали із землею. ЗСУ зустріли їх шаленим вогнем. Коли рашисти знову повернулись до Гусарівки, то відразу на території току розгорнули операційну. Не менше 200 поранених, стогнучи й стікаючи кров’ю, чекали своєї черги на порятунок. Їхній лікар у розпачі хапався за голову. Розумів, що всім і одночасно не здатний допомогти.

 – Я бачив усе це на власні очі, бо вони мене безкінечно смикали, окликаючи "деревенским фермером". Бачив і незнайомців, які під виглядом цивільних вишикувались у чергу за молоком. Згодом правда спливла: до села, перевдягнувшись у звичайний одяг, щоб розчинитись серед місцевого люду, заходили розвідники-холодноярці (воїни з 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр"). Дані, зібрані ними під час вельми ризикованої вилазки, допомогли нашим військовим підготувати завойовникам "гарячу" зустріч у Петрівському. Бачив, але тільки міцніше стискав зуби, коли хтось із російського командування мене запитував: "Тут усі ваші, незнайомих немає?" Тільки кивав на те головою, – розповідає Юрій Вовченко.

Після значних втрат у живій силі й техніці росіяни різко змінили тактику. Вороги чітко усвідомили, що їх тут будуть тільки знищувати, що ніхто їхнє вторгнення не сприймає як визвольну місію. Загравання в "старшого брата", в "дружній народ" різко обірвалися, для них усі гусарівці враз стали нацистами. 

Мільйонні збитки

28 березня село було звільнене від рашистів, але ще продовжувало потерпати від постійних ворожих обстрілів. Ситуація змінилася після 7 вересня, коли у ході контрнаступу ЗСУ на Харківщині було звільнено багато населених пунктів.

 – путінська "спецоперація", а по-нашому нахабне повномасштабне вторгнення росії на територію України, тільки для СТОВ "Гусарівського" обернулась мільйонними збитками. Знищено 200 тонн дизпального, не підлягає відновленню доїльний зал і молочний комплекс на 500 голів. Згоріло 5 тисяч тонн соломи і 2 тисячі тонн сіна. Із 2 700 голів ВРХ залишилось 226, з яких усього 15 дійних корів. Немає жодної ферми, складу, куди б не було прильотів. Усі наші господарські споруди, у тому числі й адмінбудівля, стоять розкритими, тобто зі знесеними дахами.  Орні землі, крім того, що вони щедро "нафаршировані" мінами, ще й завалені усяким військовим "металобрухтом", до якого ми не можемо дістатися через ту ж таки мінну небезпеку. Там навіть гелікоптери і танки є та інша розбита ворожа техніка, – розповідає Юрій Вовченко.

Керівник СТОВ "Гусарівське" підготував списки земель, які були в обробітку (5 тисяч 700 га), і подав їх на ім’я начальника Балаклійської міської військової адміністрації Віталія Карабанова. Тепер аграрії дуже чекають на розмінування цих територій, бо це питання безпеки багатьох людей. 

– На території господарства є місце, куди відгорталися продукти життєдіяльності тварин. Органічне добриво завжди цінніше за будь-яку "хімію". Так-от снаряди залітали в гній, як у тісто. Упевнений, що серед них чимало таких, що й досі не розірвалися. А якщо взяти площі, засіяні люцерною й еспарцетом, то до них навіть підходити страшно: зрошені частими дощами, вони вигнали у висоту до двох метрів. Ні спалити, ні знищити гербіцидами такий "ліс" не вдасться. Тут без допомоги спеціалістів не обійтися, – говорить сільгоспвиробник.    

Повністю знищений і насіннєвий запас – близько 10 тисяч тонн, бо дахи на зерносховищах пробиті, а минулорічна осінь видалась щедрою на дощі. Збіжжя зіпріло, проросло, стало ні для чого не придатним. Його вивозять на сміттєзвалище. 

Машинно-тракторний парк знищений майже на 80 %. З 56 тракторів залишилось тільки 10. Дефіцит техніки породжує дефіцит робочих місць.

Плюс 10 корів

Офіційно СТОВ "Гусарівське" припинило господарську діяльність, оскільки не може сплачувати податки і його землі є небезпечними для обробітку. Однак сидіти склавши руки керівництво господарства не може собі дозволити.

– Звісно, жоден банк не дасть нам кредит, бо від лінії фронту ми "відкотилися" менше ніж на 100 км, та й під що, під які гарантії? Війна, на жаль, ще триває, але й життя минає паралельно з війною. На  мій погляд, для сільгосптовариств, які опинилися на лінії вогню, повинні бути розроблені й запроваджені програми державної підтримки. Є величезне бажання відновитися. Я не хочу, щоб Гусарівка була стерта гумкою з мапи України, – зазначає аграрій.

Юрій Вовченко уже зробив перші кроки на шляху відновлення СТОВ "Гусарівське". Він звернувся до колег, яким, порівняно з гусарівцями, пощастило більше, і попросив їх дати на виплату – років 5-10, це вже як підуть справи, корів або бичків. Хай кожен обирає сам. За цей час господарство мало б змогу знову стати на ноги. Першим відгукнувся Герой України Андрій Ровчак, керівник СТОВ "Восток" із села Бугаївка Ізюмського району. Він передав сусідам 10 корів.

– Своїх 15 у нас залишилось та ще 10 додалось, то з доповненої дійної череди маємо вдосталь молока, щоб забезпечити ним своїх пенсіонерів і спеціалістів. Ми його просто роздаємо. А щоб молоко не прокисало, купили для нього невеличкий охолоджувач. 600 тонн кукурудзяного силосу отримали від СТОВ "Степове"  – директор Олена Дембицька, солома надійшла від ТОВ "Агросет" – керівник Олександр Бочаров, – розповідає  Юрій Вовченко.

Міркує господарник і над тим, як розрахуватись з людьми за оренду земельних паїв. Для цього на умовах суборенди він планує засіяти 200-300 га земель сусідніх господарств. А ще – зайнятися вівчарством. Для початку купити 100 голів. І не тільки тому, що вівцям є де і кілограми нагуляти, і руно, а ще й тому, що пробіжать вони полем і "виявлять" міну.

– Ми ще не забули, як, орієнтуючись виключно на якість, у нас закуповували молоко представники відомої компанії "Президент", яка має 46 заводів у всьому світі, три з яких знаходяться в Україні. Це означало, що молоко у СТОВ "Гусарівське" відповідало європейським стандартам якості. Як працювали, так і мали, – говорить Юрій Вовченко.