Очільниця Дворічанської громади: Я дивом вижила після ракетного обстрілу, але під завалами досі залишаються тіла людей
Кореспондентка медіа «Слобідський край» поспілкувалася з пані Галиною в лікарні, куди вона потрапила після обстрілу. Жінка поділилася своїми враженнями про пережите в той день та баченням сьогодення громади.
Підвал – то не небезпека
Дворічанська громада, яку частково було деокуповано у вересні, постійно під обстрілами. Тому, розповідає Галина Турбаба, у підвалі будівлі селищної ради облаштували безпечні, як здавалося, робочі місця, з Інтернетом та електрикою, перенесли туди всі документи, які вціліли після окупації.
– Оскільки працівників ради в селищі не залишилося, – розповідає начальниця Дворічанської СВА, – приходили наші, дворічанські, мешканці, які допомагали мені зі справами. Крім того, у цьому підвалі ми поставили ліжка, зробили якісь перегородки, і там жили люди, будинки яких було розбомблено. Так що умовно одне приміщення було загального користування, друге – робочий кабінет.
Кожного ранку люди збиралися разом, щоб обговорити план дій на день. Так було і цього разу. Перед спілкуванням, як зазвичай, зробили каву.
– Я там, у підвалі, пішла до робочого місця, хотіла включити комп’ютер, а пришла до тями на підлозі, присипана чимось. Провал. Як залишилася живою – не розумію, – каже пані Галина.
Саме в цей момент у будівлю «влетіла» ракета. Вона вдарила між другим та третім поверхами (які і до того були дуже сильно пошкоджені). Внаслідок удару в підвал провалилася плита, що слугувала перекриттям на першому поверсі.
– Коли прийшла до тями, стала звати людей, щоб зрозуміти, хто живий. Чоловіки відкликалися практично всі. Один був у шоці, бо в момент удару саме йшов в інше підвальне приміщення з чашкою кави в руці. Він тільки вийшов за двері – тут його цими ж залізними дверми і привалило. Якби встиг зробити ще один крок – не вижив би. Ми вважали, що підвал – то безпечне місце. Але від прямого влучання підвали не врятують, – зазначає Галина Турбаба.
Голосів жінок не було чутно, скільки б їх не звали. Пані Галина одразу почала дзвонити рятівникам, у «швидку»…
Екстрені служби приїхали дуже швидко, але зробити нічого не змогли – рашисти, побачивши скупчення людей, почали новий обстріл.
– Так і лежать вони, наші люди, там, під плитою… Бо, щоб її підняти, потрібен кран, а рашисти не дають можливості залучити таку техніку, одразу обстрілюють, – з розпачем каже очільниця Дворічанської громади.
Внаслідок ракетного обстрілу Галина Турбаба отримала тілесні ушкодження, і коли адреналін від подій спав, їй стало зовсім погано. Хоча жінка поривалася залишитися в громаді, волонтери наполягли на шпиталізації. Зараз вона перебуває в лікарні. Серед усього іншого – струс мозку та пошкодження ока.
Будемо в камері їсти картоплю та випивати
Телефон у пані Галини не замовкає. Телефонують волонтери, військові, мешканці громади. Багато хто приходить її відвідати в лікарню.
– Приходила навіть моя «сокамерниця». Нас разом орки тримали у полоні в серпні. Намагалися схилити на співпрацю з ними. Разом нас держали – разом ми й вибиралися, – розповідає Галина Турбаба. – Пам’ятаю, як орки залишили нас напризволяще. Цілий день була тиша, і ми розуміли, що щось не так. Тому вночі чоловіки з однієї камери вибили вікно, знайшли ключі і відкрили всі камери, і ми серед ночі вийшли на вулицю. Нікого хлопці не кинули, а нас було десь 130–150 людей. І було це за два дні до звільнення Дворічної.
Жінка каже, що у лікарняній палаті разом із «сокамерницею» мріяли, як після Перемоги наварять картоплі, візьмуть пляшку, прийдуть у камеру, де їх утримували.
– Будемо їсти картоплю та випивати. Бо якщо ми вижили тоді і я вижила зараз, то треба продовжувати жити і укладати плани, – переконана Галина Турбаба.
А планів щодо розвитку Дворічанської ТГ в очільниці громади багато.
– Тільки б припинилися обстріли, і люди відчули безпеку, – каже вона. – Все відбудуємо.