Захисник з Близнюків про полон: Озброєні російські військові боялися нас

Владислав Зеленський з дружиною Валерією Владислав Зеленський з дружиною Валерією

3 листопада Україна повернула з ворожого полону ще 107 військових. Один з них – Владислав Зеленський з Близнюків, що на Харківщині. Про героїчну боротьбу, перебування на «Азовсталі», російський полон та довгоочікуване повернення додому українського військового – у матеріалі.

Владу 22 роки, він був одним з оборонців міста-героя України Маріуполя, яке з початком повномасштабної російської агресії стало символом жаху та смерті. Молодший сержант Владислав Зеленський служив старшим кулеметником у лавах Національної гвардії України з 2019 року.

– Після строкової служби я підписав контракт, – розповідає Владислав. – Забрав з Близнюків до Маріуполя кохану дівчину Валерію. Ми зняли квартиру і насолоджувалися красивим містом та присутністю одне одного. Ми мріяли і планували. В новорічну ніч я зробив Лєрі пропозицію руки і серця. Вона згодилася. Що могло бути кращим? Я не думав, що віроломство росіян може сягнути настільки далеко.

Маріуполь. Як усе починалося

24 лютого з другої ночі у Маріуполі почулися вибухи. Владислава терміново викликали в частину. Він поцілував Валерію і помчав на службу. 
– Чесно кажучи, – ділиться хлопець, – я не вірив, що почалося повномасштабне вторгнення росіян. Думав, буде так, як у 2014 році. Але вже зранку 25 лютого почалися бої на всіх напрямках. І тоді я зрозумів – війна!

Події стрімко розгорталися. 27 лютого вночі та вранці з Донецька в напрямку Маріуполя рухались танки. 10-й штурмовій бригаді та 36-й бригаді морської піхоти за підтримки полку «Азов» удалося знищити їх і взяти шістьох полонених. Під вечір було знешкоджено диверсійно-розвідувальну групу, яка намагалася атакувати автобуси з людьми. 28 лютого збито російський військовий літак…

Місто перебувало під шквалом ударів російської реактивної артилерії, і Маріуполь лишався однією з найгарячіших точок України. Окупанти завдавали ударів по всіх районах міста, включно з об’єктами критичної та комунальної інфраструктури. Противник здійснив чергову спробу прориву оборони Маріуполя – з боку села Калинове Луганської області висунулося дев’ять танків та близько роти живої сили ворога. У бій вступив підрозділ «Азову» під керівництвом старшого лейтенанта Віталія Грицаєнка. У результаті вправних дій захисників ворожу колону було повністю розбито.

Обстріли міста російськими окупантами продовжувалися, ситуація стала критичною. У Маріуполі вже на початку березня не було світла, води, опалення, зв’язку та продуктів. Комунальні служби не могли полагодити лінії водо- та електропостачання через постійні російські обстріли. 
9 березня окупанти авіаударом знищили пологовий будинок та лікарню в центрі міста (дитяче і терапевтичне відділення). З часом росіяни завдали авіаудару по Маріупольському театру, який використовувався як бомбосховище. І вже 17 березня близько 80 % житлового фонду міста було зруйновано, з них майже 30 % не підлягало відновленню. В обложеному російськими окупантами Маріуполі люди вмирали з голоду. Всі спроби організувати гуманітарну операцію з порятунку маріупольців блокувалися російською стороною… Так відкривався вхід до пекла.
Весь цей час близнюківець Владислав Зеленський разом з побратимами виконував патрулювання міста і шукав свою Валерію, бо вона казала, що не виїжджатиме. Страх за кохану витісняв інший – за своє життя. 

– Ми були в групі прикриття. У нас броньована машина, тож могли пересуватися по місту, захищати його від диверсантів, витягати військових із найгарячіших точок та евакуювати цивільних. Місто палало і було зруйнованим, на вулицях лежали мертві тіла. Красивого Маріуполя, де я був щасливим, уже не існувало. А я ще й шукав Лєрку і не знаходив – це було найстрашніше, – згадує Владислав Зеленський.

У березні Влад та побратими потрапили в кільце і намагались прорватися на «Азовсталь». Спочатку їм довелось переміститися на металургійний комбінат імені Ілліча. 29 березня військовий дізнався, що його кохана Лєра жива і їй удалося виїхати. Дівчина чотири рази намагалась виїхати «зеленим коридором», але постійно потрапляла під обстріли, проте п’ята спроба стала вдалою. Щоправда, довелось їхати в невідомому напрямку без дороговказів, мапи та навігатора.

– Пам’ятаю, як мене тоді колотило, і, як не дивно, липкий страх відступив. Залишилися тривога, побоювання, але зовсім іншого характеру. Можна було воювати більш ефективно, – посміхається хлопець.

Героїчне протистояння

Особливістю «Азовсталі» є те, що це величезний металургійний комплекс, який мав складну систему глибоких підземних укриттів і комунікацій. Завод за розміром був більшим від багатьох міст України, він розділяв Маріуполь на дві частини і був побудований безпосередньо на березі Азовського моря. Така структура дала змогу українським військовикам перетворити підприємство на фортецю.

Український металургійний комбінат «Азовсталь» став осередком спротиву української армії у відповідь на російську збройну агресію проти України. Він став символом нескореності українських воїнів. З початку боїв за Маріуполь на заводі знайшла притулок велика кількість цивільного населення, яке ховалося від постійних обстрілів і бомбардувань окупантів. Туди змогла пробитися і команда Владислава Зеленського. Хлопця було поранено в руку. Йому наклали лангету, дали знеболююче і все. Але на той час дошкульний фізичний біль притупляв важкий психологічний стан усіх, хто був на «Азовсталі». 

– На завод російські орки закидали все, що тільки могли, то, звичайно, всім було страшно. Чесно кажучи, я не вірив, що вийду звідти живим, – згадує Владислав. – Дуже багато поранених людей було, багато й помирали, бо належної медичної допомоги не було. Їли ми один раз в день. З водою були проблеми. Якби не запаси азовців, то ми б швидко померли, а так… трималися.

Він говорить, що протриматися міг лише завдяки думкам про сім’ю: згадував маму, батька, бабусю, щасливі дні з Лєрою, уявляв, як гуляє по вулиці Свободи у Близнюках, заходить у магазин…

– Уже там, на «Азовсталі», 16 травня ми отримали наказ здатися у полон на наших умовах. Що тоді відчував – не пам’ятаю. Мабуть, безпорадність, бо ніхто з нас не знав, що буде далі. Взяли поранених і вийшли. Я озирнувся і побачив невеселу картинку: ми самі були страшними, худющими з палаючими очима, брудними, в крові. Багато лежачих було, ми їх виносили на носилках. Але, знаєте, ми не скорилися і тоді не відчували страху. Навіть більше, мені здалося, що озброєні російські військові боялися нас, – згадує Зеленський.

Азовців завантажили в автобуси і повезли в Оленівку.

Перебування в Оленівці

Пенітенціарна установа в Оленівці, офіційно відома як Волноваська виправна колонія № 120, у такому форматі працювала з 1999 року, допоки її не захопили проросійські сили у 2014-му. Зараз там утримують тисячі полонених – від цивільних волонтерів до українських бійців. Усіх їх затримали або проросійські сили так званої «днр», або безпосередньо росіяни на півдні та сході України. Серед військовополонених – сотні бійців полку «Азов».

Тут Владислав Зеленський провів 2,5 місяці. Про умови перебування в колонії він говорить неохоче.

– Власне «азовців» від нас відділили відразу. Я був з хлопцями з Національної гвардії, поліції, піхоти. Жили в бараках. Приміщення розраховані на 50 осіб, а нас було 200. Годували погано. Допитували часто. Особисто мене двічі возили на допит у Донецьк. Декого забирали на допити, і вони не поверталися. Ми розуміли, що в живих їх уже немає. Декого приносили напівживими, бо катували, – згадує Владислав.

29 липня в колонії в Оленівці загинули понад 50 українських військовополонених. Барак, в якому стався вибух, розташовувався у технічній зоні, яку ув’язнені і наглядачі колонії називають «промкою». Хлопець каже, що сильний вибух чув, але барак, де він перебував, розташований далеко від того місця. Навіть більше – почали бити «гради», і полонені не розуміли, що сталося.

– 2 серпня нас перевезли в Горлівку, – ділиться захисник. – І якщо в Оленівці ми мали хоча б якусь можливість поговорити з рідними, завдяки телефону, якимось дивом пронесеному до барака, то із серпня і до моменту звільнення – 3 листопада – у мене не було жодного зв’язку із сім’єю.

«Лише тоді зрозумів, що живий»

Після страшних подій в Оленівці деяких полонених, серед яких був і Владислав, перевезли до Калінінської виправної колонії в Горлівці автозаками (автомобіль для перевезення підозрюваних і обвинувачених, у СРСР до початку 50-х років таку автівку називали «воронок». – Авт.).

– Тут у кожного вже було своє ліжко, якась ковдра, але дошкуляв надмірно жорсткий графік. Не можна було прилягати поза розкладом, забороняли спати. Нас виганяли на якісь абсурдні роботи: каміння носили, траву щипали. Та найгірше – відсутність зв’язку і постійні вливання байок про те, що Україна вся під руснею, що Київ захоплено, що про нас забули. Втім, ми не вірили жодному слову, – згадує хлопець.

Уночі 2 листопада Влада різко розбудили, зав’язали очі та руки, посадили в автівку і кудись повезли. «Куди? Чому? Навіщо? Можливо, на розстріл?», – крутилися думки в голові у полоненого. Близнюківець відчував, що не сам, бо тихо між собою перемовлялися інші хлопці. Десь дуже глибоко в душі Владислав Зеленський мав надію, що його з побратимами везуть на обмін.

– То був надто малий відсоток надії, – говорить український захисник. – Я пам’ятаю тільки холод, бажання ні про що не думати, вже що буде – те й моє. Тож навіть, коли почув українську мову представника, ще нічого в серці не відгукнулось. А ось коли нам розв’язали очі, і я побачив синьо-жовтий прапор, тоді вже почалися емоції.

На перевалочному пункті в Запоріжжі Владу дали телефон, сім-картку і сказали, що може телефонувати рідним.

– Я набрав мамі, а взяла слухавку бабуся (очільниця Лукашівського старостату Близнюківської громади Людмила Маноха. – Авт.). Почув її голос. Сказав, що я в Україні. І, мабуть, лише тоді зрозумів, що живий! – розповідає близнюківець.

Людмила Маноха знала, що буде обмін. Напередодні їй зателефонували з Києва і повідомили радісну звістку. 

Будемо жити щасливо, народимо дітей

Владислава та його побратимів відправили до Київського госпіталю. Туди примчала мама і, звичайно, Валерія. Зараз Зеленський лікується в столиці, і незабаром його відправлять у санаторій на реабілітацію. 

– Погана їжа зробила свою нехорошу справу, тож лікарняне ліжко для мене надовго. Руку підремонтували. Ще трішки болить, але то неважливо. З Лєрою ми 17 листопада побралися, і доки є змога, завжди знаходимось разом. Прийшло відчуття спокою – це важливо. Підлікуюсь і, якщо випаде нагода, хотілося б ще відвідати Близнюки, обійняти рідних, – говорить хлопець.

Захисник Владислав Зеленський з Близнюків з мамою

Довгоочікувана зустріч з мамою

Після одужання захисник дуже хотів би відвідати Близнюки, обійняти рідних, але у будь-якому випадку збирається знову повернутися на службу.

– Україна – міцна держава. Ми переможемо однозначно. А далі будемо жити щасливо, народимо дітей, – упевнений Владислав Зеленський. – Думаю, у нас з Лєркою їх буде як мінімум троє. А ще поїдемо з дружиною до Маріуполя. Це буде інше місто, але воно обов’язково буде.

Обласне медіа «Слобідський край» частково об'єднало свої зусилля та майданчики з «Новим життям» (Близнюки), «Обріями Ізюмщини», «Куп'янськ.City» («Вісник Куп'янщини») та іншими ЗМІ регіону, щоб сприяти широкому розповсюдженню інформації про події на Харківщині.

Автор: Ірина ВОРОНКІНА, «Нове життя»