Будівництво метро в Харкові: перший репортаж

Будівництво метро в Харкові: перший репортаж

На знімку: на дні котловану. Прохідники допомагають у роботі маркшейдеру. Фото з газети "Соціалістична Харківщина"

№ 141 від 21 липня 1968 року

 

Першопрохідники

Кілька днів тому на цьому місці відбувався мітинг. Метробудівці – герої дня, збентежені загальною увагою, стояли з букетами квітів. А нині ми застали їх у котловані, який з кожним днем глибшає. Начальник зміни Іван Пилипович Мартошенко пояснює:

– Прохідники мусять з точністю до сантиметра видалити землю з стін, на які ляжуть перші чавунні кільця. Потім їх забетонуємо. Гирло першого прохідницького ствола – форшахта – це фундамент, на якому триматимуться наступні кільця.

– Увійдемо на метр і знову ставитимемо кільце, – втручається в розмову маркшейдер О. А. Баклажков. – І так весь час. На певній глибині забетонуємо камеру, в якій змонтуємо прохідницький щит, а потім підемо вбік, до лінії, де проляже тунель. Звідти розійдемось в дві сторони – до вокзалу і Комунального ринку.

Питаємо: «І ви весь час будете під землею?»

Усміхається куточком вуст: «І я, бо відповідаю за точність проходки. А зараз стежу, щоб ствол був строго вертикальним». Він розмовляє зі мною, не відриваючи очей від теодоліта. Розрахунки його безпомилкові. Цьому сприяє великій досвід роботи на будівництві Вахш-Яванського гідротехнічного тунелю в Таджикистані. Той гідротунель – частина його життя: п’ядь за п’яддю разом з іншими вивіряв точність проходки під землею всіх 7,415 метрів. З гордістю розповідає про поля, які ожили, зрошені водами Вахша, радіє, що там вже родить бавовна.

За бригадиром прохідників  ударником Олександром Миколайовичем Зайчиковим важко встежити: тільки-но побіг на склад за касками, а вже злітає по драбині на дно котловану, нетерплячий, лопатою вирівнює стіни, а через хвильку теше кілки, якими позначатимуть місце, де ляжуть кільця. Ми розпитуємо, як він будував залізничні тунелі в Сибіру, за які удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора. Та не він – товариші розповіли про його героїзм, про нестерпний мороз, трясовину. Сірі очі Зайчикова кепкують, сміються:

– Ну то й що – мороз, непрохідна тайга. Будували. Справились. І тепер старатимемось.

Серед першопрохідників є й наші земляки. Старанно працює Іван Іванович Троян, слюсар. Чому потягло на метро? Широко усміхається: «Робота почесна». І цим все сказано. Брати Ніколаєнки – Віктор і Василь – удвох працювали на шахті. Обидва з Балаклійщини. Після армії менший, Віктор, пішов на Балаклійський цементний. А тепер знову обидва разом, на проходці ствола № 1. «12 років на шахті працював, – говорить Василь. –  І хоча шкода було шахту кидати, але дуже вже хотілося попрацювати на спорудженні Харківського метро. Тут ще свою силу спробуємо».

Кажуть метробудівці: харківські наносні ґрунти нелегкі, структура їх змінюється через кожні 40–50 сантиметрів, очікують і пливунів, і підземні води. Але вмілим, досвідченим першопрохідникам, які взялися будувати наше метро, будь-яка робота під силу.

                                                                                                                            Г. Бабич

Читайте також: Тарас Бульба з Великого Бурлука та інші цікавинки 50-річної давності

Автор: Інна Можейко