Мешканці Донбасу бояться повертатися додому. Розповідь мешканки Луганщини

Мешканці Донбасу бояться повертатися додому. Розповідь мешканки Луганщини

www.ntv.ru

23-річна Юлія минулого тижня приїхала до Харкова із селища поблизу Луганська. Із собою забрала п’ятирічну дитину, а з речей – одну невеличку валізу.

Вдома залишилися батьки і старенька бабуся.

– Бабуся відмовилася їхати. Сказала, що вона пережила війну, а тому залишиться вдома, доки не помре, – розповідає Юлія.

У рідному селищі (яке відмовилася назвати), за її словами, жити небезпечно. Не краще і в батьків. Вони мешкають у місті Дебальцеве Донецької області, і зараз там саме тривають бої. Однак хто з ким воює, дівчина не розуміє. За її словами, бойовики залишили місто ще тиждень тому, але, попри це, стрілянина не вщухає.

Читайте також: "Афганець" з Луганська: кожного дня у місті десятки убитих, їх ховають бойовики

– Мер Дебальцевого звернувся до повстанців з проханням залишити місто, щоб не постраждало населення. І вони начебто виїхали, забрали свою техніку. У місті вивісили український прапор, щоб здатися без бою. Але минув тиждень, і на полях поблизу міста з’явилися танки. Вони стояли дві доби, а потім по місту стали оголошувати в рупор про те, що всім потрібно ховатися у підвали, бомбосховища, бо буде обстріл. І вночі дійсно почали стріляти, – згадує дівчина. – З усіх сторін вибухи, бомбардують «Градом». Дуже страшно. У людей паніка. Більшість намагається якось звідти вибратися. Кидають усе – і житло, і роботу.

На Донбасі закрилася більшість підприємств, люди втратили роботу. Юля розповідає: сама вона працювала на фабриці, яка постачала свою продукцію по всьому Донбасу. Ранок починався з того, що товар завантажували у машини і розвозили по магазинах. Але коли почалася АТО, водії стали відмовлятися працювати, адже якою б не була зарплата, життя дорожче. Будь-якої хвилини автівку могли обстріляти, вантаж відібрати, а водія вбити.

– У мене брат з дружиною і донькою-немовлям живуть у Донецьку біля автовокзалу. Коли з «Градів» почали бомбити вокзал, вони забрали дитину, кинули все і побігли на інший кінець міста до батьків. Як мені потім розповів брат, вибиралися під кулями, дитина плакала, – говорить дівчина. – А в потягу я познайомилася з родиною з трьома дітьми. Самі вони з-під Луганська, і коли почалися бойові дії, лише якимось дивом змогли лісами-полями дістатися Алчевська, де зараз більш-менш спокійно. А в Лисичанську у мене подруга. Так її сім’я кілька днів сиділа у підвалі, коли бомби кидали.

Відмовляється дівчина називати повстанців сепаратистами. За її словами, це їх чоловіки, брати, сини. До їх лав записалися кілька знайомих Юлії, сусід, двоє хлопців з роботи. До речі, один з них загинув під час обстрілу в аеропорту Луганська.
Залишатися в Україні дівчина боїться. За кілька днів планує їхати до родичів у Росію. Проте як довго там залишиться, також не знає. Мовляв, коли на рідному Донбасі стане безпечно і з’явиться робота, то вона повернеться.

– Якщо буде куди повертатися, я повернуся. Звичайно, я звикла жити в Україні. Мені тут подобається. Але в мене дитина. Мені її потрібно чимось годувати, а тому я маю працювати. А чи скоро на Донбасі, який зруйнували мало не вщент, з’явиться робота, я не знаю. Можливо, на це підуть роки, – каже дівчина.

Ірина Гудзь, матеріал з газети "Слобідський край" № 89 від 26.07.2014

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ