Спогади про війну: окупація і концтабір замість юності

За 86 років свого життя колишній в’язень «виправно-трудового табору» «Лібенау» Карл Паюк пережив смерть батька, якого батьківщина визнала куркулем, тяжке життя під час голодомору, заслання у Німеччину, допити й жорстоке побиття у гестапо, холод, голод і знущання на німецькому пороховому заводі та концтаборах, а також смерть друзів. Він з того покоління, про яких кажуть: «Вони останні, хто жив за умов, коли смерть більше не викликала жаху і стала звичним явищем».

На сьогодні Карл Іванович Паюк – єдиний у Первомайському районі колишній в’язень концтаборів. Використовуючи весь свій оптимізм, любов до життя, своїх рідних і близьких, свій життєвий досвід і мудрість, Карл Іванович намагається увічнити пам’ять тих, хто пережив жахи історії і попередити всіх, хто будує майбутнє.

Він – учасник багатьох зустрічей із молоддю Німеччини та країн колишнього Радянського Союзу. Один з його слухачів зізнався: «Такі спогади для мене і є історія. Якщо щось трапиться, я швидше повірю цим людям, ніж архівам». Сам Карл Іванович каже: «Усе це я згадую не тільки для них, а більше – заради них».

Карл Паюк згадує багато зі свого життя. Спочатку була окупація 1941 року в Полтавській області. Тоді 15-річний хлопчик щиро вірив у слова пісні про те, що Червона Армія найсильніша, і в думках не припускався того, що солдати фашистської армії будуть топтати його рідну землю. Життя змінилося. Його вивезли до Німеччини і почалося восьмирічне пекло. Каторжні роботи в цивільному таборі біля міста Кассель.
Втеча. Кілька місяців в’язниці з побиттям. Потім каральний табір у місті Лібенау. Якщо вірити німецьким дослідникам, сьогодні Карл Іванович – єдиний живий свідок з тих, хто був у цьому таборі. Пробув він там до кінця 1943 року, але це був ще не кінець його мук. Після карального табору був концентраційний табір Нойгам поблизу Гамбурга. Потім концтабір Дрютте, в якому він пробув 2,5 роки...

Писати про в’язнів фашистських таборів важко. Якщо описувати все те, що коїлося у величезних концтаборах за колючим дротом, дуже легко перетворити статтю в посібник для садиста-початківця. Але люди, які пережили весь цей жах, набираються мужності і згадують. Вони розуміють, що, забуваючи минуле, ми ризикуємо повторити його в майбутньому.

І Карл Паюк згадував. Згадував про те, як у 1945-му в’язні чули «голоси» гармат: «душа раділа: скоро свобода». Але не склалося, як хотілося. 7 квітня всіх в’язнів (4000 чоловіків і 500 в’язнів жіночого концтабору) повантажили в ешелон і повезли в невідомому напрямку. Після бомбардування ешелону і розстрілу тих, хто не міг іти сам, залишилося близько 1300 осіб. Тих, хто вижив, відправили в табір смерті Берген-Бельзен. Люди, які, здавалося, бачили в своєму житті все, жахнулися від побаченого тут. Гори трупів були по території всього табору. І знову голод.

На щастя, 15 квітня табір звільнили англійські війська. Важко собі уявити стан людини, яка вперше за вісім років наїлася. Але для багатьох перша нормальна їжа виявилася останньою. Від незвички люди вмирали від завороту кишок. Дивлячись на оповідача, дивуєшся силі духу цієї людини. Скупа чоловіча сльоза з’явилася на його обличчі під час спогадів про день звільнення, про той момент, коли на різних мовах проголошували одну фразу: «Ви звільнені англійською армією». Це була радість, що межує з безумством – одні сміялися, інші – кричали, треті – плакали. До цього щасливого моменту дожили одиниці.

Сьогодні силами німецьких активістів створено Книгу Пам’яті, яку Карл Іванович привіз із Німеччини.

Ганна СТАРОЖИЛОВА, матеріал з газети "Слобідський край" №74