Рекордсмени за віком, любов’ю та мудрістю

Рекордсмени за віком, любов’ю та мудрістю

Історії про жінок, які пам’ятають три війни та голод.

Вони пережили Першу та Другу світову війну, голодомор і зараз є свідками збройного конфлікту на Сході України. Нелегке життя залишило тяжкий відбиток на серці та старечі зморшки, але не позбавило доброти та любові до людей. Це найстарші жительки Харківщини, які народилися понад століття тому.

Постійно в роботі

106 років життя залишилися позаду в мешканки Золочева Ганни Гнатенко.
За плечима жінки нелегке життя – у сім’ї було шестеро дітей, рано померли батьки. Тож довелося їй пережити дві війни, страшні голодні роки та найми. Але, незважаючи на всі труднощі, бабуся через все життя пронесла добре ставлення до людей, з якими її зводила доля.

З’явилася на світ Ганна Кузьмівна 20 березня далекого 1911 року в селі Маринівка Золочівського району. Так склалося життя, що в зовсім юному віці вона залишилася сиротою. Тому зовсім не пам’ятає батька, який помер від хвороби, та роки стирають останні згадки про рідну матір, яка пішла з життя, коли Ганні було всього п’ять років. У сім’ї залишилося п’ятеро дітей – три сестри та два брати, а всі сімейні клопоти лягли на старшу сестру, яка і стала другою мамою для своєї родини.

Змалку Ганна Кузьмівна пішла працювати в найми. Бралася за різну роботу – доводилося і дітей няньчити, і худобу випасати. У юні літа жінка пішла працювати в колгосп. Другу світову війну зустріла Ганна Кузьмівна у 30-річному віці.

– Як була війна, мама розповідала, що самостійно копала окопи. Тоді їй було близько тридцяти років, – розповіла її донька Клавдія Лебединець. – А потім уже в повоєнні роки мама, нарівні з чоловіками, працювала на залізниці.

Жінка вийшла заміж. Доля подарувала сім’ї Гнатенків трьох дітей – найстаршу доньку, яка з’явилася на світ у 1941 році, а згодом ще двох синів. Але сімейне життя закінчилося зовсім скоро.
– Відразу після народження найменшого сина у 1949 році з нашої сім’ї пішов батько – знайшов іншу, – згадує донька. – Тому мама не мала іншого виходу, як тяжко працювати, аби підняти на ноги трьох дітей.

Тому згадує Клавдія Пантелеївна свою матір постійно в роботі. До того ж, аж до самої пенсії жінка працювала простим робітником на залізниці.
– Спочатку ми жили на станції Сніги, там мамі дали невеличку квартирку. Як тільки сніг засипав, вона бігла на станцію його відкидати. І було таке, що мами не було вдома по два тижні, – пригадує донька довгожительки.

Тоді, коли мати тяжко працювала, за страшу залишалася Клавдія Пантелеївна. Менший брат у тітки жив, а вона із середнім братом ходили до школи та поралися по господарству.
Потім у 1963 році сім’я залишила маленьку квартирку біля станції та переїхала і новий будинок.

Але забути невдале сімейне життя навіть на новому місці Ганні Кузьмівні не вдається – вийти заміж вдруге жінка так і не наважилася.

 . Фото надано героєм публікації

За словами доньки, матір була зайнята роботою, дітьми, тому н  себе просто не вистачило часу.
Та за старання Бог подарував жінці велику сім’ю. Окрім трьох дітей, у дружній родині бабусі є вже шестеро внуків та зростає двоє правнуків.

Вимирали сім’ї, вулиці, села

А от найповажнішою та найдосвідченішою на Нововодолажчині є Орина Довгопола. Народилася вона 28 листопада 1911 року в селі Новоселівка. А сьогодні вона лишається єдиною жителькою району та однією з двох на Харківщині, хто відзначив таку поважну дату.

Згадує Орина Кирилівна своє нелегке дитинство. І хоч роки швидко минули, але свій слід – тяжкі спогади – залишили вони на все життя. Тож ніколи не забути жінці страшних днів голодомору, те, як її, опухлу і вже майже безсилу, напував гарячою водою, настояною на бруньках смородини, брат Іван, і те, як він благав її не помирати.

Пам’ятає вона і той березневий дощ 1933-го, що став їх порятунком, змивши останній сніг з ярків і вибалків. Після цілющого дощу зазеленіла травичка та налилися соком бруньки на деревах.

Кора, трава, бруньки, знайдений у полі гнилий бурячок чи картоплинка були єдиним порятунком у ті страшні часи. І хоча в їх родині голодні роки пережили не всі, Орина лишилась жива.

Жінка на власні очі бачила, як у муках помирали люди, як батьки хоронили своїх дітей, як вимирали сім’ї, вулиці, села... З того часу хліб для неї став священним. І брала вона його завжди в руки, як святиню, збирала зі столу кожну крихту.

З дитинства жінка важко працювала, бо доводилося не тільки собі заробляти на хліб, а й ставити на ноги братів і сестер. Коли виросла, вийшла заміж за новоселівського хлопця Михайла. Через рік у них народився синочок Вітя. Можливо, молода родина й далі жила б щасливо і дружно, та на них чекала війна. Чоловік пішов на фронт у 41-му, і додому вже не повернувся.

Фото: газета «Водолазький кур’єр»

Навічно залишився десь далеко від дому і брат Іван. Орині Кирилівні самій довелося піднімати сина. Була і свинаркою, і телятницею, і в городній бригаді трудилася.
Її материнське серце раділо, коли син вирішив створити сім’ю. Сьогодні бабусю оточують троє онуків, четверо правнуків і праправнучок.

Заповіт на все життя

105-річна Анастасія Мельник – найстарша жителька Валківського району. Народилася вона 4 листопада 1911 року в селі Мельниківці неподалік Валок. Сьогодні цього села вже немає, проте в пам’яті Анастасії Іванівни рідна домівка та село назавжди залишаться живими у спогадах. Прокотилися через Мельниківку події 1917 року та громадянської війни. Тож пізнала родина Мельників і колективізацію, і сталінські репресії, і голодомор, і фашистську окупацію та труднощі повоєнної відбудови.

Як і багатьом ровесникам, Анастасії Іванівні не довелося ходити до школи, адже дівчина рано почала працювати та допомагати батькам по господарству. У 1934 році жінка вступила до колгоспу, якому віддала 40 років життя.

1935-го Анастасія Іванівна виходить заміж за свого однофамільця Олексія Мельника. Вже через рік доля подарувала молодій сім’ї сина, а ще за рік – доньку. Та щасливе сімейне життя перекреслила війна 1941 року.

Рано залишилася Анастасія Іванівна вдовою. Її чоловік загинув на фронті, тому самій довелося ростити дітей. Тоді, згадує бабуся, чоловік приречено сказав на прощання: «Залишись хоч в одній сорочці, а дітей вивчи». Настанови чоловіка жінка пам’ятала все життя. Тож із чистим сумлінням робила все, аби виконати їх. Так, син Олександр закінчив Харківський технічний інститут а донька Ніна отримала диплом випускниці інституту торгівлі.

Ще одним ударом для жінки стало вщент спалене рідне село, яке вона побачила після тимчасової евакуації. Та для жінки це виявилося не останнім випробуванням.

Фото: «Сільські новини»

Після визволення разом з такими ж, як і сама, солдатками та вдовами, Анастасія відбудовувала колгосп, усі сили віддаючи роботі. Полола ланку, виконувала інші сільськогосподарські роботи. На домашні справи часу майже не лишалося. Тому на сімейні клопоти залишалася коротка ніч. Допомагали їй по господарству і син, і донька.

Коли Анастасія Іванівна вийшла на пенсію, її рідна Мельниківка вже нагадувала пустку, тому вирішили на родинній раді перебратися ближче до людей. Тоді й купили хатку в селі Гонтів Яр, де проживають і сьогодні.
З донькою Ніною бабуся проживає і зараз. Молодша жінка, хоч їй і самій уже під вісімдесят, дбайливо доглядає старшу. Часто допомогти та провідати матір приїздить і син.

На сьогодні в Харківській області проживає 123 особи, яким виповнилося 100 і більше років. Такими є дані Департаменту соціального захисту Харківської облдержадміністрації. 13 довгожителів області – чоловіки, усі інші – жінки.

За інформацію про старожилів Нововодолажчини та Валківщини «СК» дякує місцевим газетам «Водолазький кур’єр» і «Сільські новини».

Марина Проценко, спеціальний кореспондент


За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ