Чемпіон Параолімпіади-2012 з Харківщини служив у спецназі та пережив автокатастрофу (ФОТО)
Параолімпійський чемпіон Олександр Головко розповів кореспонденту СК, як після Афгану пережив автокатасрофу і здобув перемогу на Параолімпіаді.
Восьмий день змагань ХІV літніх Параолімпійських ігор у Лондоні. Український плавець Олександр Головко ледве потрапив у фінал. Серед його конкурентів у запливі – спортсмени зі значно легшими ураженнями опорно-рухового апарату. Такою була розстановка сил перед стартом. Але за хвилину після свистка все змінилося.
Перспективне дитинство
До своєї першої олімпіади харків’янин Олександр Головко йшов довго – 39 років. Він закінчив обласну спортивну школу-інтернат, ще в дитинстві став майстром спорту з велоспорту й кандидатом у майстри спорту з боксу. Сильного, витривалого і здорового хлопця забрали до елітних військ армії – спецназу, був Олександр і в «гарячих точках».
– Спочатку потрапив у Москву, потім у Барановичі (Білорусь), а після цього служив в Угорщині, Прибалтиці, Грузії, Середній Азії. Після армії був у Чечні на реагуванні чотири місяці, – згадує Олександр. – Так вийшло, що я служив у 90-ті роки, я складав присягу спочатку Союзу, потім Росії. У 1991 році розпався Союз, і коли я повернувся, Україна вже стала незалежною. Мені довго не давали документів, перевіряли всі місця служби, це було дуже неприємно.
Після армії Олександр не покинув спорт: займався важкою атлетикою, боротьбою, боксом, брав участь і перемагав в обласних змаганнях, виступав на міжнародних турнірах. Відкрив своє підприємство з металопрокату, справи йшли непогано, фірма працювала з різними заводами, будівельними фірмами. Але раптом сталося невиправне.
Критичний момент
– У мене було відрядження, ми відкривали філію в Угорщині, – згадує Олександр. – Їхали звідти на машині. Я дуже втомився, бо багато годин вів машину. Дав напарниці кермо, а сам ліг поспати на задньому сидінні. Тільки від Києва від’їхали – вона заснула, і ми вилетіли з траси. Вона загинула, а мене викинуло з машини метрів на 50, це мене і врятувало.
Олександр вижив, але дві доби пролежав у моргу в стані клінічної смерті. Потім – реанімація, дві операції в Києві і Санкт-Петербурзі. Лікарі казали, що ні сидіти, ні рухатися в пацієнта шансів немає: був дуже пошкоджений хребет, зламані руки, ноги і ключиця, відмовляли нирки.
– У період, коли після аварії я лежав нерухомий, у мене була лише одна думка: «не хочу жити», – каже спортсмен. – Один психолог, який працював зі мною, дав мені мотивацію до життя: «Так, як ти, може будь-хто. А от вижити, підвестись і досягти результатів зможе не кожний». Він дав мені нову дорогу в життя, я почав заняття й на особистому прикладі довів, що варто не здаватися, варто вірити в перемогу, позбавитися страхів і сумнівів, тоді все вийде.
Минуло більше ніж рік, поки пацієнт почав рухатися. Потім – санаторій, де майбутній олімпієць займався реабілітаційним плаванням. Поруч завжди були рідні, друзі зі спорт-інтернату, снаги додавала й 12-річна донечка. Олександру навіть вистачило сил отримати вищу освіту в Міжнародному слов’янському університеті. 
– Коли він прийшов до нас учитися, ми адаптували деякі моменти, – згадує проректор університету Олексій Самойлов. – Викликати на кожну сесію його було не можна, тому деякі викладачі їздили до нього. Сам Олександр дуже багато вчився. Це людина-бультер’єр, він якщо візьметься, то незалежно від обставин доведе справу до кінця. Він просто закінчує почату справу, завжди досягає наміченої мети. Це людина, яка доводить велику життєву формулу: «не здаватися, а бути».
Тамара Кіч, матеріал з газети "Слобідський край" №144 від 01.12.2012