Борис Гмиря: «Я виховувався на українській пісні»
«Пісня українська – немов сонце, немов вода, немов материнська любов. Вона пестила мене ще в ті часи, коли я зовсім не вмів говорити, але вже співав... Я виховувався на українській пісні», – писав на схилі років у своєму щоденнику Борис Гмиря.
Фото з www.ukrmusic.org
Він народився на Сумщині, у невеликому патріархальному містечку Лебедині, у сім’ї робітника-муляра. Родина була такою бідною, що хліб на шматочки ділили ниткою. Проте в сім’ї співали всі: батько, Роман Костянтинович, мати, Ганна Федорівна, яка працювала швачкою, співали брати й сестри. В одинадцять років Борис пішов «у найми», щоб допомагати родині, працював «хлопчиком» при канцелярії. Як хлопчисько потрапило у Севастопольський порт – історія замовчує. Він наймається кочегаром на катер, матросом і навіть вантажником. Але, потягавши восьмипудові вантажі, шістнадцятирічний Борис пошкодив хребет. Весь цей час Борису Гмирі несамовито хотілося вчитися. «Я прийняв для себе рішення за будь-яку ціну отримати вищу освіту. Завдання нелегке, якщо врахувати, що, крім елементарної грамоти, отриманої в церковнопарафіяльній школі, я не мав ніяких знань. Здійснення цього рішення прийшло не відразу, багато років потрібно було попрацювати, щоб, маючи за плечима вже 23 роки життя, отримати можливість навчатися на робітфаку», – згадував співак. Борису було 27 років, коли він отримав нарешті атестат зрілості. Весь цей час йому доводилося поєднувати роботу з вечірніми заняттями. Після закінчення робітфаку Борис Гмиря подає документи до Харківського інженерно-будівельного інституту.
З будівельників – у співаки
Вибір професії будівельника був очевидний: надворі 1930 рік, Харків – столиця України, перетворена на гігантське будівництво, інженери-будівельники потрібні як повітря. Він старанно вчиться, прагнучи закінчити виш з відзнакою. Але, як пише сам Гмиря, «не тут виявилося моє життєве покликання. Мене захоплювало мистецтво. Ще юнаком я любив малювати. Не можу забути і тієї душевної насолоди, що охоплювала мене з дитинства при звуках фортепіано, що лунали з «панського» будинку за високим парканом. Міг слухати годинами аж ніяк не найдосконалішу гру. Моє поприще співака починалося, як і у багатьох, з виступів у студентській самодіяльності то в ролі соліста, то в ролі заспівувача й навіть керівника хору. Через якийсь час вирішив я показатися викладачеві співу – професору консерваторії П. В. Голубєву. Прослухав він мене й каже: «Матеріал професійний, співу потрібно вчитися, але Будівельний інститут треба закінчити, щоб спеціальність була». О тій порі вчитися у двох вишах було річчю нечуваною – країна гостро потребувала фахівців, і дозволити собі таку розкіш – готувати людей з двома вищими освітами – не могла. Тому Гмирі, щоб вчитися одночасно в консерваторії і будівельному інституті, знадобився особистий дозвіл наркома просвіти, і його було дано. Приймальна комісія, прослухавши 32-річного абітурієнта, жахнулася: він абсолютно не знав нот. Проте через рік Борис Гмиря стає кращим студентом.
Фото з www.ukrmusic.org
Паралельно він закінчує з відзнакою ХІБІ, отримує посаду молодшого наукового співробітника та можливість робити наукову кар’єру. Але потяг до музики і співу виявився сильнішим: «...Мене запрошують на постійну роботу в Харківський академічний театр опери і балету як соліста. Пропозиція принадна, але крок ризикований. Але на пропозицію я пристав і 16 серпня 1936 року відкрив лік рокам моєї оперної діяльності. У концертах я виступав ще з перших днів навчання в консерваторії». Це був третій курс консерваторії, а після її закінчення Гмирю запросили у столичну Київську оперу. Це був 1939 рік. Після успішного виступу на Всесоюзному конкурсі вокалістів у Москві Борис Гмиря став лауреатом другої премії (перша не присуджувалася) та отримав пропозиції відразу від трьох театрів – Большого в Москві, Ленінградського та Мінського оперних театрів. Гмиря залишився в Україні. Однак до Харкова він повернувся в трагічний для всієї країни момент.
Фатальний сезон
1941 рік. Борис Гмиря – на той час уже заслужений артист України – відпочивав з дружиною у Криму. Вчасно виїхати до Києва він не встиг. Добратися змогли до Харкова. З «Щоденника» Бориса Гмирі: «Концерт на радіо не доспівав через бомбардування Харкова. Перше бомбардування Харкова. Концерт на радіо через тривогу не співав. Концерт у госпіталі. До кінця місяця концерти для військових частин. Відкритий концерт у театрі Шевченка (під час бомбардування). Направляють у Тифліс. Їздив на вокзал з речами, але запізнився на потяг. Повернулися. Захворів, порвав зв’язки, коли пакував речі. Швидка допомога везе в рентгенінститут. Кладуть у палату. Лежу в рентгенінституті. Харків зайняли німці». Як з’ясувалося згодом, люди, яким було доручено займатися евакуацією, були зайняті тим, що вантажили на потяг свої меблі...
В окупації, прагнучи вижити, кожен робив те, що вмів. Гмиря вмів співати. І він співав. У той фатальний для себе сезон 1941–1942 років він співав Сусаніна, Тараса Бульбу, Коллена у «Богемі», Рокко в бетховенському «Фіделіо». Німці відразу зрозуміли, що Гмиря – видатний майстер. Легенда про те, що Бориса Гмирю вивозили до Німеччини, щоб він співав особисто для Гітлера, – не більше як міф. Зате правда те, що під час окупації до нього приставили офіцера СС, якому доручили про нього піклуватися. У його розпорядженні був автомобіль. Коли німці відступали, співаку було запропоновано персональний літак. За наказом Еріха Коха, у разі згоди Гмирі співака мали вивезти неодмінно. За гіршого результату був наказ вивезти навіть його тіло. Багато його колишніх колег тоді охоче відбули за кордон, але Борис Гмиря залишився, хоча чудово розумів, що може його чекати. Без України він свого життя не мислив.
Люблять – не люблять...
Хто знає, як склалася б доля Бориса Гмирі після війни, якби про цю історію не дізнався перший секретар ЦК КПУ Микита Хрущов. Він нібито сказав: «Співав для німців, нехай тепер співає для всього народу України». І Гмирю не чіпали.
Фото з www.ukrmusic.org
На дачі Сталіна в Кунцевому зберігалася ціла стопка платівок Гмирі, кожна з яких позначена жирним червоним олівцевим плюсом. А на платівці із записом пісні «Гуде вітер вельми в полі» було відразу п’ять плюсів. На проекті указу про присудження Гмирі звання народного артиста УРСР Сталін власноруч зробив виправлення: «Народний артист СРСР». Він співав у Київському оперному театрі, отримував урядові нагороди, але за кордон у капіталістичні країни його не випускали.
До жінки – як до Батьківщини
Трепетне ставлення до України Борис Гмиря переніс і на кохану жінку. Точніше, на обох. Перша дружина співака – Анна Іванівна Грецька – пережила з ним усі жахи війни та окупації. Вона тяжко хворіла, і Гмиря намагався забезпечити їй і лікування, і гідний догляд. Одного разу, у 1949-му, він вивіз дружину, яка вже практично не могла ходити, на Чорне море, у Цхалтубо. Його дружина одного разу розговорилася з красивою шатенкою на ім’я Віра – обидві жінки захоплювалися вишиванням. Жіночна й одночасно неприступна, вона дуже сподобалася Борису Романовичу. І Анна Іванівна одного разу, у довірчій бесіді з новою подругою, вимовила: «Хочу, щоб Ви були дружиною Бориса Романовича». За рік вона померла, а ще через півроку Віра Августівна погодилася стати дружиною Гмирі. Через багато років він зізнався, що покохав її з першого погляду, і тут же додав: «Але якби жива була Аня, я б ніколи її не кинув».
Фото з liferead.media
Віра Августівна переїхала в його невелику квартиру у Києві, на вулиці Пушкінській, на першому поверсі. А після отримання звання народного артиста їм дали трикімнатну квартиру в Пасажі, найпрестижнішому місці Хрещатика. Вона продовжувала працювати в Інституті фізіології Богомольця. Почала писати докторську, і Борис Романович ходив навшпиньках і навіть найняв домробітницю.
Якими тільки ласкавими словами не називає він її: «моя радість», «щастя моє», «Вєрушенька моя люба», «сонечко моє тепле», «кохана моя», «моя голубонько», «гілочка моя яблунева», «крихітка моя люба», «дитинка», «радість моя зоряна»...
Її фото завжди було при ньому, а у вітальні висів великий портрет дружини. Вона ж збирала про нього всі газетні публікації та дивилася по ТБ усі його концерти. В опері завжди сиділа в 7 ряду, на одному й тому самому місці, і він їй співав. Співав так, що люди слухали зі сльозами.
Жили скромно – у квартирі ніякої розкоші, тільки вишиті хрестиком роботи Віри Августівни. Борис Романович любив красуватися в її вишиванках: «Вєруша, ось тільки йшов вулицею – ніхто на мене уваги не звертав. Усі дивилися тільки на мою сорочку». Коштовностей він їй не купував. Не любив, а вона ніби й не помічала їх відсутності. Навіть коли вони разом вибиралися в Китай, Болгарію, Угорщину, гроші витрачали на музеї і театри. У них не було дітей, і Віра Августівна якось запитала: «Ти не переживаєш?» – «Було б добре. Але наші діти – це мої пісні».
Фото з liferead.media
Він помер у 1969 році за чотири дні до свого дня народження. На його ощадкнижці було трохи більше ніж 400 карбованців. До 100-річчя кращого українського баса в Харкові вирішили увічнити його пам’ять – перейменувати вулицю на Шатилівці, де Борис жив під час навчання в нашому місті. Однак зараз його ім’я носить маленька – усього на 12 будинків – вуличка на Залютиному, практично біля окружної, десь між Ягідним і Вербним провулками.
Читайте також: Як харківський сталевар став всесвітньо відомим художником http://www.slk.kh.ua/multimedia/istoriya/istoriyi-zhittya/berestyanix-sprav-majster.html.