Незіркова та незрівнянна Світлана Коливанова: харківська зірка світового масштабу відзначає ювілей

Незіркова та незрівнянна Світлана Коливанова: харківська зірка світового масштабу відзначає ювілей

Колаж Бріани Янковської

26 вересня виповнюється 80 років з дня народження відомої балерини.

Перше, що вигукне людина, яка нещодавно бачила Світлану Іванівну Коливанову: «80?! Не може бути!». І справді: невеличкого зросту, тендітна, з легкою ходою, завжди елегантна, з великими зеленими очима та точеним профілем, вона є втіленням того, якою повинна бути балерина. А простота в спілкуванні робить її – зірку балету, народну артистку УРСР – якоюсь незірковою; втім, саме це і є ознакою справжньої, внутрішньої інтелігентності.

Фото з особистого архіву С. І. Коливанової.

Дочка водія

Вона народилась напередодні війни, у вересні 1940-го у селі, яке зараз не існує – Жан-Уварово Воронезької області. Після війни батьки Світлани були направлені в Західну Україну, в місто Солібор, де маленька Світлана пішла до першого класу. А 1948 року родина переїхала до Борисполя на Київщині; батько влаштувався у Бориспільській аеропорт на роботу водієм.

Про своє дитинство Світлана Коливанова згадувала, що завжди любила природу і музику та знала усі відомі пісні – адже батько грав на гармоні. А потім побачила виступ циркових акробатів – і захопилась їх гнучкістю та можливостями людського тіла. Дівчинка брала участь у шкільній самодіяльності. Одного разу, коли вона виконувала модну тоді акробатичну піраміду, її помітив керівник місцевого танцювального гуртка Микола Саєнко. Він запросив її до гуртка, а потім, побачивши в неї неабиякі здібності, наполіг, щоб вона зайнялась балетом серйозно. «Він прийшов до моїх батьків, розповів їм, що в Києві є хореографічне училище, і – не уявляю собі як – переконав їх, що мені необхідно в ньому вчитися», – розповідала пізніше Світлана Коливанова.

До училища Світлану прийняли – навіть більше, її узяли відразу в експериментальний другий клас. Їй не виповнилося і 11 років, а вона опинилась сама у великому місті. Мізерний сімейний бюджет урізали по максимуму, і для Світлани почався довгий шлях до майстерності.

Вчитися було складно: в училищі не було ні гуртожитку, ні їдальні, а уроки проходили в різних залах по всьому Києву. Батьки зняли для дівчинки буквально комірчину, відгороджену фанерою від житла господині, де ледве вмістилася зроблена татом розкладачка. У якийсь момент дівчинка не витримала – прийшла до завуча і попросила повернути документи. У відповідь той написав записку для матері Світлани, в якій говорилося: «Шановна Маріє Миколаївно, в наше училище вступити нелегко, ваша дочка зуміла потрапити сюди. У неї хороші балетні дані, і їй потрібно вчитися у нас...». І вона залишилася.

На першому курсі лікарі раптом виявили у Світлани сколіоз; здавалося, на балетній кар’єрі можна було ставити хрест, але дівчина не здалася: вона годинами робила спеціальну гімнастику. Хворобу вдалося перемогти. На неї дивилися як на ученицю, що подає великі надії. І тут на її шляху зустрівся Теодор Попеску.

Доленосна зустріч

Роздягальню Київського хореографічного училища переобладнали під житло для студентів – колишніх вихованців дитбудинку. Серед них був сирота з буковинського села з незвичним ім’ям Теодор і румунським прізвищем Попеску. У 8 років він залишився без батька і матері, голодував, наймитував, безпритульничав і навіть був кишеньковим злодюжкою. Потрапив до дитбудинку, а у 17 років (за балетними мірками – дуже пізно) як дуже обдарований був прийнятий у Київське хореографічне училище.

Дівчата з молодшого класу взяли шефство над хлопцями-нечепурами і вирішили регулярно робити у них прибирання. Одного разу Теодор прийшов втомлений з репетиції і одразу ліг на ліжко. Почувши незрозумілий шурхіт, озирнувся і побачив незнайому худеньку великооку дівчину. Попеску обурився: що вона робить без дозволу в їх кімнаті. Дівчина розплакалася і зізналася, що вони з подругами вирішили постійно прибирати в кімнаті хлопців, і сьогодні її черга. Теодор випровадив її з кімнати, а потім зрозумів, що зелені, повні сліз очі незнайомки не виходять у нього з голови. Він чекав Світлану до уроків, проводжав після і запрошував у кіно. По-справжньому зустрічатися вони стали, коли Теодора – єдиного випускника училища, прийняли до Київського театру опери і балету як соліста.

Потім Теодор поїхав до Ташкента – а вона вчилася, танцювала і... чекала. На передостанньому курсі Світлана Коливанова вже виконала головну партію в балеті «Берег щастя», а в 1959 році, закінчивши училище, почала танцювати в Київському оперному. Через рік вона поїхала до Ташкента і вийшла заміж за Теодора Попеску.

Від Ташкента до Харкова

Роль Одетти в балеті «Лебедине озеро» Світлані Коливановій доручили тоді, коли їй було двадцять років. Це був її перший виступ у головній ролі у великому класичному балеті. Через три місяці після цього вони з Теодором уже танцювали головні партії в балеті «Дон Кіхот», а потім – в «Жизелі». За неповні чотири роки, проведені в Ташкенті, молоді артисти станцювали головні партії в усіх знакових виставах.

А потім їх балетмейстер перебрався до Харкова і вмовив талановитих танцюристів перебратися на Слобожанщину. 27 січня 1964 року Коливанова і Попеску танцювали на харківській сцені, з якою пов’язали всю свою подальшу долю, у першому спектаклі «Лебедине озеро». У цей день вони підкорили серця харків’ян.

Фото з особистого архіву С. І. Коливанової.

Всесвітнє визнання

Всесвітнє визнання прийшло пізніше. Репетиції, спектаклі в рідному місті, на які квитки можна було взяти з великими труднощами, і гастролі, гастролі, гастролі... Вони об’їздили весь світ, виступали на кращих сценах Європи, але завжди поверталися до Харкова. Навіть коли Галина Уланова запросила пару Коливанова-Попеску на роботу до Большого театру, вони відмовилися: вони були вірні Харкову і одне одному. Коливанова танцювала і з іншими талановитими партнерами: Марісом Лієпою, Михайлом Лавровським, Олександром Годуновим, але найкраще вона почувалася поряд з Теодором. А він говорив: «Тільки коли артисти розуміють одне одного без слів, доповнюють одне одного, коли відбувається злиття їх душ, тоді глядач співпереживає».

Матеріальні блага їх хвилювали настільки, наскільки були необхідні для виконання головного завдання: служити мистецтву. Їх скромність, абсолютна незірковість і простота в спілкуванні стали приказкою, високі звання і нагороди (їх безліч) не закружили голову. В 1968 році звання Народного артиста України дали Світлані Коливановій, а в 1973-му – Теодору Попеску.

Теодор Костянтинович завершив свою балетну кар’єру у 1987 році, Світлана Іванівна (дивовижний випадок в історії балету) – танцювала до 60 років, і як танцювала! Потім обоє перейшли на викладацьку роботу. У 2005 році на харківській сцені був відновлений балет «Панночка і Хуліган» в постановці Світлани Коливанової і Теодора Попеску, а через три роки Теодора Костянтиновича не стало. Світлана Іванівна продовжує їх спільну справу – служіння мистецтву балету, виховуючи молоді таланти.

Читайте також: Від Гоголя до Чернишевського, або Як доля пов`язала Харків з життям відомого письменника 

Автор: Інна Можейко
subscription
Підписка на розсилку
Хочу отримувати головні новини:
Підписка на розсилку
Хочу отримувати головні новини: