Письменник і мудрець: життя Михайла Жванецького в цитатах і афоризмах
Випадковий одесит до мозку кісток
Батьки Михайла Жванецького: батько-хірург і мама-стоматолог – жили в Томашполі, містечку у Вінницькій області, але народжувати сина Раїса Жванецька приїхала в Одесу до рідних. А «казкове місто» Одеса увійшло в життя хлопчика після війни і, як виявилося, остаточно і безповоротно. Де б не жив потім Жванецький, він залишався одеситом: «Для стороннього вуха в Одесі безперервно жартують. Але це не гумор. Це такий стан від спеки і крикливості. Вони не підозрюють, що гострословлять. Та й не треба їм говорити. Бо вони стануть цим заробляти. Замість того, щоб говорити, вони будуть прислухатися, записувати, а потім все читати з папірця, як Жванецький». Закінчивши школу, Михайло вступив до Одеського інституту інженерів морського флоту за спеціальністю «Інженер-механік підйомно-транспортного устаткування портів». Займався спортом і навіть мав другий розряд з гімнастики. А ще захопився художньою самодіяльністю – в студентському театрі «Парнас-2» читав зі сцени власноруч складені мініатюри. Саме там він познайомився і потоваришував з Романом Кацем (Карцевим) і Віктором Ільченком, які відіграли в його житті величезну роль. Після закінчення інституту молодого інженера взяли на роботу в Одеський морський порт. «Вісім років вантаження-вивантаження, роз’їздів на автонавантажувачі, сидіння в пароплаві, в трюмі, у вугіллі, коли видно тільки очі і зуби. Там я мужнів...».
З Райкіним і без нього
Тим часом Роман Карцев поїхав у Ленінград і влаштувався працювати в Ленінградський театр мініатюр до Аркадія Райкіна. Одного разу він прочитав монолог, написаний Жванецьким, і той настільки сподобався, що його включили до програми театру. Карцев надіслав афішку, де стояло прізвище Жванецького як автора мініатюри. Михайло вирішив: треба їхати. На той час він був уже одружений. «Дуже смішний був шлюб. Він тривав роки два, а насправді – місяця півтора, тому що я поїхав до Ленінграда, до Райкіна, а вони жили в Одесі. ...Ми жили з тещею в одній кімнаті, і та реагувала на кожен шепіт, ночами прислухалася, її весь час щось обурювало, а діватися було нікуди. Товариші і всі, хто визнавав у мені талант, говорили, що потрібно їхати до Райкіна. Я поїхав. Потім повернувся. А теща у дворі жалілася, що я тільки одні автографи привожу і більше нічого. Коли я був у Ленінграді, мама мені присилала по три рублі в листі і дружина посилала трошки. І я бігав обідати в Кунсткамеру за 50 копійок...».
У 1964 році Райкін нарешті запросив Михайла у свій театр на посаду завідуючого літературною частиною, а у 1969 році вони разом поставили програму «Світлофор», в якій уперше прозвучали мініатюри Жванецького «Авас», «Дефіцит», «Вік техніки». «Аркадій Ісаакович ставився до мене чудово. Він говорив: «Мішо, от цей текст ми беремо, цей беремо». Беремо-беремо-беремо... У мене все брали! Але він ніколи не говорив: «Заплатимо». Я дуже його поважаю, але досі не розумію, як йому не прийшло в голову запитати, на що я живу. Нарешті я зважився. До самого Аркадія Ісааковича підійти – це завжди багато хвилювань. Треба довго повзти на череві, потім десь виникнути, знову повзти... Я підійшов до його дружини: «Ви знаєте, я, мабуть, поїду... В Одесі вже зачекалися, мене візьмуть знову в порт...» Вона каже: «Я поговорю, негайно поговорю з Аркадієм Ісааковичем». І – от що означає дружина! Рома забігає ввечері, повідомляє, що завтра Райкін мене чекає. Я підійшов десь за годину до початку вистави. А він завжди пудрився, завжди! Він стояв перед дзеркалом і пудрився. А я стояв у нього за спиною. Це була розмова відображення з відображенням. Він сказав: «Так-так, я чув... Тобі не треба їхати. Ми тут вирішили – ти отримаєш п’ятсот рублів... Ми укладемо договір». Ці кілька слів під пудру вирішили справу. Я отримав контракт на придбання у мене творів. П’ять мініатюр – п’ятсот рублів. Машина закрутилася!».
Але через деякий час виявилося, що рядки Жванецького, які пішли «в народ» всі цитують, як райкінські, – прізвище автора ніде не звучало. У 1970 році Жванецький, Карцев і Ільченко повернулися до Одеси. «Три внутрішні світи, обнявшись, ідуть по Пушкінській до моря, – писав Жванецький. – До моря, яке, як небо і повітря, не підпорядковане нікому. Ми йдемо до моря, і наше життя тут ні при чому. Воно може скінчитися в будь-який момент. Воно тут ні при чому, коли нас троє, коли така справа, і коли ми віримо собі».
Сам собі театр
Однієї віри в себе виявилося недостатньо. Як не дивно, допомогла холера, що почалася в Одесі: народ потрібно було відволікти і розважити, і три гумористи були якнайдоречніше. На афіші написали «Вони працювали з Райкіним» – і справа пішла. З програмою «Як пройти на Дерибасівську» вони, гастролюючи, збирали повні зали. У 1970 році Ільченко і Карцев стали з мініатюрами Жванецького лауреатами Всесоюзного конкурсу артистів естради. До них прийшла популярність. А в 1972 році вони поїхали в Москву. Михайлу Жванецькому запропонували стати помічником головного режисера Московського театру мініатюр. До Москви приїжджає не боязкий провінціал (утім, коли це одесит був несмілим?) – а всесоюзно відомий письменник-гуморист. Він сам виконує свої мініатюри. Його неодмінним атрибутом є старий пошарпаний бувалий шкіряний портфель, який дістався від батька. «У портфелі, з яким я виходжу на сцену, мій батько носив історії хвороб своїх пацієнтів», – розповідав Жванецький. Він виходив на сцену, діставав з нього стосик аркушів і починав читати. І зал затихав, боячись пропустити хоч слово: ніхто не вмів так, як він, майстерно жонглюючи словами, сказати про сумне в нашому житті несподівано смішно. А він поглядає лукаво над кромкою аркуша: чи доходить? І коли зал вибухає від реготу, переможно підкидає руку вгору!
Він їздив на гастролі і жив на два міста – в Москві та Одесі. «Три чверті часу я живу в Москві, одну чверть – в Одесі. Так-от, вдома у мене набагато більше всього виходить. А коли потрапляєш в Москву, то виникає купа спокус: комусь по морді дати, десь виступити, в щось втрутитися. ...Як приємно виступати в рідному місті! Там, де тебе розуміють! І все одно – хвилююся, як хлопчисько! Кожного разу! Здавалося б – чого хвилюватися в моєму-то віці? І все одно – кожного разу, як хлопчисько».
«У кожному з нас є трохи Жванецького»
Потім були і робота на телебаченні (Жванецький 17 років вів щомісячну програму «Черговий по країні»), і дев’ять книг, зокрема «Зібрання творів» у п’яти томах, п’ять вистав, чотири телефільми і шість документальних, в тому числі і «Весь Жванецький» режисера Леоніда Парфьонова. Але головною залишалася сцена.
Він не мав потреби в комусь, крім слухачів, і навіть у віці 85 років повинен був хоча б три рази на місяць виступати перед публікою, інакше починав хвилюватися: концерти, спілкування з публікою давали йому енергію. А він щедро її віддавав – на наступному ж концерті. Вдумаймося: у похилому віці дві години «тримати» зал, зберігаючи гостроту розуму!
Коли Жванецький оголосив, що більше не буде виступати, Інтернет вибухнув тисячами освідчень у любові та коментарями: «Від кого ж ми тепер будемо черпати правду? Спасибі вам за працю!», «Ви починали як гуморист, але стали філософом, експертом по життєвому контенту», «Спасибі вам за ваш геній, за вміння говорити про життя так, як нам навіть думати майже несила!», «Півстоліття ви відкривали нам очі на наше життя, вчили нас самоіронії, та що там – тепер у кожному з нас є трохи Жванецького».
Афоризми від Михайла Жванецького
Краще довга жива черга, ніж коротка автоматна.
Краще з любов’ю займатися працею, ніж з трудом займатися любов’ю.
Ви бачили людину, яка ніколи не бреше? Її важко побачити, її ж всі уникають.
Лисина – це галявинка, що витоптана думками.
Не їздіть на машині швидше, ніж літає ваш ангел-хранитель.
Мислити так важко, тому більшість людей судить.
Один необережний рух – і ти батько.
Алкоголь у малих дозах нешкідливий у будь-якій кількості.
Мало знати собі ціну – треба ще користуватися попитом.
Порядну людину можна легко впізнати по тому, як незграбно вона робить підлості.
Хочеш всього і відразу, а отримуєш нічого і поступово.
Пішохід завжди правий. Поки живий.
Все йде добре, тільки повз...
Як швидко летить час: не встиг прокинутися, а вже запізнився на роботу.
Народжений повзати – скрізь пролізе.
Чим удобрювали, те і виросло.
Як шкода, що ви нарешті йдете...
Читайте також: Як син дяка з Харківщини став академіком: 6 листопада виповнилось 165 років з дня народження Дмитра Яворницького