Історії сільського життя Харківщини. Про козу веліколєпну

27.10.2021 08:45 Краснокутськ

«Слобідський край» розпочинає серію публікацій текстів нашого читача, мешканця Краснокутщини Сашка Козіяра. Вас чекають неймовірний колорит харківської глибинки, карколомні сюжети, невигадані сторії сільського життя і неповторна говірка невеликого, але дуже мальовничого села Козіївка. Приємного читання!

Коза - як дзеркало

Зараз дотронусь до святєйшої теми всія Козіївки. І воно, може, не у кожного у дворі те і водицця. І дехто скаже, шо ніколи і не було такого. А як хто скаже, шо не наше, не козіївське, то можна і мокрою рядниною по мармизі отхватить.

Як виросший в сім’ї, де тримання коз – це вже, не побоюсь сказати, триццятирічна традиція, розкажу вам трохи, шоб ви орієнтірувались, шо вас жде, єслі у вас в голові посіялась мисль: «Ну дуже полєзне молоко для дітей. Треба заводити!»

Коза – вона як дзеркало, як отраженіє всіх твоїх плюсів і мінусів. Ніколи не промовчить, ніколи не збреше.

«Смішно козі, шо гузно в грязі» – це ж ви понімаєте, шо грязь, конєшно, не у кози і сміялась вона явно од душі і не з себе.

А екстравагантність підходу до воспітанія в хазяїнові нужних загальнолюдських качеств (уваженія, терпіння і ще раз уваженія) – це у коз на генетіческому уровні.

Як і кажде більш-менш рогате хозяйство, коза требує твого постоянного присуцтвія. Того про «море на тиждень в Кириловку» можете забути)). Та даже мілкіші роставання тоже – ціла трагедія.

Читайте також: Унікальна справа. Як завдяки сливам розвиватимуть село на Краснокутщині

От напрімєр, єслі ти думаш, шо коза – це типу теля. Ото припни її на колушок понад дорогою і мож підти спокойно в школу чи в кантору на роботу? Не сміши людей.

На вечір, як вийдеш з Кантори, то змош десь з-за горизонту чути істошний, височайшої ноти, крик. По підходу ближче ти вже
наблюдатимеш театральну сцену, де главна героїня постановки, Люся Зарюмзана, вже восьмий раз показує мєсній вуличній зрітєльській кагалі, як від горя покинутої напризволяще козі треба вішацця на ціпку об гілку здорової Груші. Не фата тіки поліцейських мигалок і обведеного жовтим скотчем мєста преступлєнія.

Даже чув, шо в первоначальній версії «Кайдашевої сім’ї» був цей епізод, но вирізали, бо він камінюкою тягнув всесвітньоізвєсну трагікомедію на дно хорору з елементами самодєльного садізму.

Так шо по підходу до твого «припнутого теляти» ти поймеш, хто тут самий главний, і чия репутація, як порядного хазяїна, ва­ляєцця на узбіччі шляху, замизгана в сільській куряві і вже размєром практически з козинячий кізячок.

І як тіки підходиш впритул, то Люська вмить успокаюєцця і мотиля своїм метеликовим хвостом, як нівчьом не бувало.

Но ти поймеш, намоташ на вус, зарубаєш собі на носі, шо припинати просто так – це ніразу не про козу веліколєпну. Тогошо припинання було здєлано без должного уваженія.

Та і вобще, козу на ціпок до колушка, даже на самій шикарнєйшій паші – це десь як в муку перднути. Польза на уровні соврємєнного іскуства – смисли треба шукати глибоко в душі травмованої особи.

Оце знаєте круги на полях видно з космосу, і міжнародне научне сообщество гризецця досіхпор в лайці – чи то інопланітяни надєлали, чи то ночні побочні дєйствія у фермерів в борьбі з без­сонням?

Я вас умоляю. Рішеніє на поверхності.

Класіческа ситуація припнутої кози. Наматувать всі 12 часов кругами, як спутнік планєти Колушок по орбіті. Шоб жеж не пропустить: де сірко сусідський прошмигне чи лисиця бешена, де рябець серне, шоб не попав на спину, де дітвора вискоче, шоб вспіть їм дать наганяя-підсрачника.

Вобщем коза дума, шо її припинають не пастися, а контролірувать куток. Дуже общєственно-отвєтственна скотина.

Но не думайте, шо коза – це тіки неуровновєшена псіхопатка. Конєшно, ні.

В той момент, коли вона вас признала, а цього ощущєнія ше треба заслужить, будьте увєрєнні, шо ця любов і привязаность на всю жизнь.

Наша Зіронька

Договорились у нас козу купити, а Ма – вона ж поганого не дасть. То і рішила харошим людім й гарну козу продати.

А вона ж своя, так сказать, винянчена, з соломки в сіннику вохожена, на капустяному листі викормлена і вобще главна хазяйка на хоздворі.

Мамка так переживала, шоб жеж вона не нила як уїжжатиме. Бо це ж ото соплі і сльози. І мятний чай на тиждень. З обох боків ситуації.

І все ж харашо: сама вийшла з сараю і дала новій хазяйці себе погладить, і даж не скривилась, як понюхала. Все по ладику. Ма радісна. І коза тож спокойно однеслась.

То тій жіночці Мама й сказала: «Це ж дуже індивідуальне діло – козу брать. Того єслішо, звоніть: всьо посовєтую і проконсультірую. Не цурайтесь»

Звонять ці нові хазяєва церез тиждень. Кажуть: «Вобщем, тут таке діло. Ото як купили, то вона до харчів ніразу не торкнулася. І не кричить, і не бідкаєцця, а просто не їсть. Ви нас простіть, та, навєрно, ми її вам вернемо»

«Канєшно, привозьте, – Ма отвітила, – це даже не обгово­рюєцця».

Коли Папкові переповідала, то стояли пів минути, дивились один на одного, в мовчанці. Бо шо тут скажеш – Зірочка в біді.

Привезли, то вона як спокойно заходила в «жигулі» тоді, то так же спокойно вийшла, як і тижня не було. Та худа ж, як трісочка: боки позападали, а в очах зіниці «чьорні кирпичики», такі сумні, такі зневірені.

І зразу кинулась до паші. І скубе даже там, де обично вередувала. Не одірвеш.

А тоді тихо пішла в сарай, лягла в стійлі, поклала голову на ніжку. І даже нічого не сказала.

Три дні їй треба було времені, шоб понять і простить. Шоб, як обично, почати хазяйсько зустрічати кажного, хто до її куреня прецця. Чи то курка, чи Ма доїть, чи од мастіта помазать.

Всігда одинаково: лоба наставе, вуха назад складе, на задні дибки стає. І так «Фрр! Фрр!». А потом підійде потертися носом об штанину. І підставля шию, шоб за вухом почесали.

Наша Зіронька.

Того коза – це про довіру і любов навсігда. І єслі рішили завести козу, то лучче беріть змалечку.

Про харчі – отдєльний епізод

От єслі ви случайно в себе у дворі викопали колодізь і сумніваєтесь в качестві води або кума принесла вам сирники угостить, а ви якось подозрітєльно на них дивитесь, бо гостинці наче вже дивляцця і на вас.

То з одной сторони, конєшно, можна піти довгим шляхом. Повезти чи воду, чи проізвєдєнія куми в обласну лабораторію. Здать на аналіз і ще пождать днів два. Та і то ж не ясно, чи стоє довіряти завідєнію, куди всі зносять свої радості на провєрку.

Ілі можна просто дать понюхать Марті. Коза – вона ж лучче любої лабораторії. Чесно.

Читайте також: У селі Сінне з'явилася нова криниця. Фото.

Во-первих, вона просто от слова «ніколи» на пушечний вистрєл не підійде до підкисшого, троганого чи якось не так жмаканого. Вона по провєркам – десь як Оля Фреймут в «Ревізорі» витворяла. Тіки лучче.

Даю бізнес-ідею: откриваєте по країні завідєнія по перевірці на качество «Брезглива Коза» і всьо. До вас люди очереддю стоятимуть.

І єслі коза признала, то можете спокойно наслаждацця угощеним кумівським чи пить хоть руками з колодізя. Хотя руками лучче не трогайте, бо єслі коза побаче, шо руки мочили, то питимете ви ту воду самі до скончанія времьон.

Коза – то луччий аналізатор качества. Беріть.

Єслі у вас робота стресова ілі в жизні нужно щоденно качественно отвліктись, нирнуть в другі ощущєнія. То заводьте обізатєльно коз.

Вечірній вигул – це отдєльна історія, шо стоє того, шоб то попробувать. Як я вже вище казав, коза – вона як вахтьорша в общазі. Їй треба все знать, всьо конт­ролірувать і в усьому поучаствовать.

Того, як тіки Папко щьолкнув защіпкою на хвіртці в хліві – це знак неуловимих унікальних приключеній, які шукає отряд вечірніх коз собі на жопу, ну і, конєшно, для свого «Піонєрвожатого».

«Бігла через місточок, ухопила кленовий листочок»

Сам вечірній моцеон заклю­чаєцця в концентрірованому моменті утвердити козиняче ощущєніє властітєльниці всія: шо Печеніги від рук не відбилися, а на Половців не треба горящих горобців опять посилать.

Шо куток під контролем. Того рогато-безрогій кагалі за один вечір треба вспіть обізатєльну програму (це єслі шось творческе не збреде):

– мотонуть до дуба пощитать Роганів. 2345, 2346, 2347 – всі на місці;

– між липами лизнути Лободу, тіки бистро, бо там Гедзі і то хуже татарви;

– оббігти готель тричі. Провірити чи лопухи тамже за кропивою ростуть, амброзія посадкою витісня щерицю, а кленок дав нову поросль – бо то ж просто мед з медом, яке укусне;

– у піску ногой розковирять до холодного і вивалятись, шоб блосі на загривку хрустіло на зубах;

– нєскоко раз, розбігшись аж од колодізя, по касатєльній, як альбатрос лапкою по морю, чиркнути об сєтчастий забор спинами. Це вид спорту, який вони можуть преподавать в університеті. Там досвіду – три поколєнія. Заборів;

– позгризати колючки на шипшиновому кущі понад дорогою;

– полизькати піщаник на вигоні, шо там лежить вже споконвіку. Шо помне всю сіль і сахарь села;

– обізатєльно повторить для сноровки з «чабаном» упражнєніє «Хоть розчанись»: це одновремєнно три кози розбігаюцця в три різні сторони, і доки він захопливо доганя саму рижу, то дві другі за долісікунди успівають гайнути в Сливники, до вишень і на клумбу. Так сказать іспробувать грішний плод. Навести вечірній шмон. Поки хворостина не прилетіла.

Читайте також: У Пархомівці на Краснокутщині почали ремонтувати дорогу

Щоденні вечірні гульки вам гарантірують льогке ощущеніє крепатури на утро. Лєчєбні бігові дихатєльні процедури свіжайшим прохладним воздухом в перемішку з льогким амбре сінного, бурштинового літнього горизонту з домішками мєлкої мошкари з вкрапленнями крупнофракційного хруща. Того держіть рота закритим. Як каже врачиха – дихайте носом. Це полєзно.

Ну і незаменіме часове общеніє з «отарою бєглих сарн», «ансамблем козіївських антілоп», «хором капельних косуль».

Єслі «Українер» планіруватиме ще якісь культорологічні експедиції до краян, то це точно треба зафільмувати, як під цвіркотіння коників і темніючим наступанням великої ведмедиці на контражур гілля дубових кучерів мій Папко випасює три грації.

– Ди яке Цебе!

– Та шоб тебе тричі!

– Цур йому пек!

Які діалоги. Які фразеологізми, які інтонативні акценти.

Того заводьте, конєшно, козу. Вона у вас розкриє саме лучче. Даже єслі ви того ніколи не подозрівали.