Історії сільського життя Харківщини. На рибалку з Папком

02.11.2021 17:45 Область Online

«Слобідський край» продовжує серію публікацій текстів нашого читача, мешканця Краснокутщини Сашка Козіяра. Вас чекає неймовірний колорит харківської глибинки, карколомні сюжети, невигадані сторії сільського життя і неповторна говірка невеликого, але дуже мальовничого села Козіївка. Приємного читання!

В селі, як тіки дитина начина отлічать гнічену сливу од Роганя – це означа, шо всьо – можна пускать в самостоятільне ізученіє окружающого. Ходить на вулицю, прильнуть до законів природи подертими коліньми чи покусаним лобом. З цього моменту село само начина воспитувать з людини людину.

З другой сторони не треба сильно фантазірувать, шо оце дітвора там тіки те і робе, шо біга за метеликами, мізинцем виколупує равлика з полосатої ракушки, соломиной надува жабу чи прив’язує джміля ниткою за голову, шоб вертольота здєлать.

Конєшно, ні. Ці вікна возможності проскакують між щоденним помаганням батькам по-хозяйству, десь приблизно, як частота возможності України вступить в Євросоюз.

«Шо ти там не бачив на своїй вулиці? Лучче прорви моркву, почисть у кролів, наріж буряка, покрась ворота, підмети у дворі» Цей список можна записувать в рядочок до кінця лєнти міобіуса.

Но, при всій неминучості бути жоским неприступним і непонімающим тіраном в кажноднєвній жизні, Папко – це луче, шо могло случитись з дитиною в селі. Оце єслі ви вдвох підете на базарь з бумажняним мамчиним списком, де він всіх упізна і його, канєшно, тож, і Па буде здоровкатись – а це тобі непросто так. Чи він возьме тебе на цілий день на роботу, і тобі треба буде іграть роль сина-нівідімки, воспитаного хлопчика з великими швидкохлопаючими очима, шоб женщини вздихали, останавлюючи всплєск діафрагми рукою на грудях. Ілі ви на велові поїдете на рибалку…

Читайте також: Історії сільського життя Харківщини. Про козу веліколєпну

Це ж вобще отдєлна всєлєнна приключеній і радості – разом з Папком ловить рибу.

З моменту, як озвучується предложеніє «Махнуть на Окіп!», світ перевертаєцця догори дригом. Отміняюцця всі предидущі хитрості, задумки і плани, одзвонюєся Сірьогі Микитенку, шо не прийдеш грать в машинкИ, бо тут же – даже подумать боїся, шоб не спугнуть удачу.

Єслі ви ніколи не були на рибалці, то я вам скажу, шо переддень рибалки – це дуже важно. Перебрать всі снасті, вирвать у сірого самого страшного гусака, а це ще та гідра шипуча, пір’їну на поплавок, акуратно маминим лаком намалювать красні полосочки, як на термометрі, шоб мірять температуру волн на ставку.

Пройти майстерклас по привязуванню морським вузлом крючків. Це десь по сложності єсліб ви пробували припнути інфозорію-туфельку за горлянку до колушка пастись. Воно шельма постоянно то сприсне, то трясецця, як гнида на волосині.

Назбирать червей. Красних. Комуністіческих. Великих. Номенклатурних. Вони водяцця – в гречаних шкаралупах за олійницею, но там маненькі, в силосній ямі на фермі, но туди їхати на Зайчику довго, під білим налівом у бабушки Вєри в городі, біля навозної кучі, но там воня. Ото і вибирай. Чи куди їхати, чи Червей. У баночку. Майонезну. Єслі чесно, думаю, шо світові запаси майонезних баночОк зберігаються іменно в ставках на дні, в муляці. Там вони всі ждуть великого повернення людства до стікляного превосходства.

 

Утро рибалки

Ну як утро? Єслі казать соврємєнними мєрками, ото як тіки послєдні діскобої і діскоґьорли почвалали з глобівської діскотєки по хатах, начинаєцця утро у рибаків. Село, получаєцця, вобще ніколи не спить! А не тіки НюЙорк. Ото Собаки всю ніч і виють – бо передиху нема.

Так оце встаєш, намацуєш подсознанієм тапочки, сповзаєш на кухню вужом, обпираючи всі боки своїми боками, поки Папко пішов за велом і причандалами в сарай, ти одним розлипшим оком контроліруєш дєлання тіста. Оце утром на кухні замішувать його – то цілий урок в Хогвардсі. Під світлом з акваріуму, і воно як добавляш сікрєтних капель, жовточок, і ще коєчого дуже укусного для риб, то іногда получаєцця таке класне, шо мєчєносці в акваріумі не видержують – виплигують! То в мішок з сахарьом, то за шкаф. Не видержує маленька душонка «амазонських окунців» від козіївської фантастіческої смакоти.

Папко зайшов: «Са, ти довго там?»

Треба йти.

Сині сандалі на теплий носок, рука, як всігда живе своєю жизню і тупо не зашиляєцця в другий рукав куртки. Картуз. Кохта на сорочку на футболку.

Одівання на рибалку отлічаєцця своєю одкутюрністю. Тут дуже важно іменно і куртку, бо холодно зрання біля води, і картуз – шоб ніс не згорів в обід на сонці, три кохти – шоб балансірувать на межі «замерз-спотів». Того єслі побачите, як я вдітий їду на задньом багажнику веломашини, держачись за нікелірувані пружинки сідушки, розтавивши ноги в сторони, бо спиці – це ще ті сучки, шо дуже люблять зажувать дєцкой пяткой, то ви поймете откуда беруцця оці всі странні назви паризьких колєкцій «Осінь-Зіма». І воно наче со сторони я шось мєжду чучалом, ворон лякать на кавунах, і бомжом під мостом. Но я всіравно самий щасливий в жизні чоловік, бо з Папком на рибалку – це вам не просто так.

Читайте такожДе на Харківщині "живуть" привиди

Па їде швидше бистрого, шоб успіть поки туман зі ставка не зійшов, селом пролітаєм за щитані сікунди під горлопанення питухів (в’язнів їхньої нічної долі) через закриті двері сараїв, слизкання колеса по ковбані, проскокуючи на скорості. ВудочкИ збоку натирають бік, хвостом замітаючи сліди наших приключеній.

Кладбище, садок, заїхали в ліс – тут ше такі сутінки і гора рєзко вниз, шо я перехватився за папину спину, крєпко держучись, прижавсь. Мишці почергово випирають і прогинаються, мнучи мені вухо, листя блиска по писку. Сіпає, пробує вихватить, зоставить тут у лісі. Проіжжать лісовою ліщиною з гори вниз до ставка, на скорості. Страшно. Але класно, бо Па не стратить. Па зна, шо робе.

 

Папко самий ловкий

Вжух!

Вискочили з лісу вниз долини, на поляну, де сказочні дуби-велікани завмерли в театральних позах, наче всю ніч старались здерти звьозди з Чумацького шляху собі у жмені. Нічні крадіїї, шо уп’єть застигли на день, шоб ніхто не узнав іх виходки. Травою стелицця туман. Ми вспіли! Роса так хлюпотить по сандалям, шо теплий носок можна вижимать і на дривитню. Густа трава постєпєнно уступа гострозаточеному очерету. Проблискують поміж зелені, то там, то там, водяні очі Окопу, кумкають жаби десь там в глибині боліт – оце кумкання таке тоскливе і загадочне, як вся жизнь жаби – кажносікундне ожиданіє бути пійманою вужем чи клацнутою чороногузом.

Доїхали до місця: краєчки очерету осторовами дрейфують в білому тумані, гора лісу з другої сторони нависла над самісінькою водою, тицяючи гіллям спокій води, ховаючи в тонкому проміжку між ставком і листям темноту. А там же живуть усі мої найстрашніші тварюки, шо іменно січас тихенько піддивляються, перешепчуючись, чи вийде у мого Папка закинуть донку з першого разу.

Швіть! Шувбовсьх.

Ось так от!

З’їли?

Мій Папко самий ловкий.

Коли всі ризинки, павуки, тіліскопки, кормушки і спінінги поставлені, даж моя бамбукова вудочка, хоть і зовсім не далеко од берега, но вже стереже свого поплавка, начинаєцця саме інтересне для кажного рибака. Ти стоїш (сидиш) поміж своїх приспособлєній, шо роблять свою ювелірну справу на глибині глибин. Ти, як гравець на піанінові в чотири руки. Контроліруєш кожне двіженіє, кажний намьок. Перед тобою розстеляється цілий світ природньої краси, природньої загадки, природньої хитрості, шо, вдивляючись, намагаючись даж не дихать, стараєся понять, розкусить, а єслі получиться, то стати з нею общим цілим.

Ти і сьогоднішній окопівський всесвіт непрочитаних історій.

Читайте також: Як син селянина з Харківщини став японським йокодзуною

Першу рибину не випускають

Наш сімейний сєтчасний садок для риби сумкою з зеленої плетеної льоски з пласмасовими ручками опускається край берегу в воду, де попід травою норами жирують раки-небораки. Один раз даж клишоногий заліз сам до риби у сумку. Представляєте? Оце псіхонув.

На Окопі ми берем тіки карася з ладошку, Папкове правило, і камсичку котам, бо можуть не понять по возвращенію, обідяться і з хати зійдуть.

Жовтий, горбатий, з товстим ікристим пузом карась, вигинаючи хвостом вліво-вправо, гне вудилище в три погибелі: «Іді сюда, мій хароший!». Поки знімаш з крючка, то він шось лямзає губами, хоче шось сказать, та всим же ізвєсно, шо іменно у карасів зовсім тихий голос – нічо не чути. Но вони дуже балакучі. Ото як заглянеш в садок, то вони там стоять разом і перебалакуються шо шальоні, як наче в ставку не було времені все перетерти.

Люблю ловить рибу з Папком, бо це така радость, таке неописуєме ощущєніє, шо ми вдвох прийшли дєлать обще діло. Дуже лічне, дуже секретне, дуже нашенське. Таке от мовчке, но там нічого і казати не треба, тільки переглядання, тихеньке намікання: «Подай червей!», безслов понятні моменти взаімопідтримки, коли треба піддсікти, піддать, похвалицця уловом.

Як Чіп і Дейл та Боні і Клайд одноврємєнно, чесслово.

І цей ідеальний світ міг продовжувацця безконєчно, єсліб не ґедзі. Чортяки.

Ото Ватікан охраняють швейцарські солдати, а ліс Окіп сторожують оводяки, сучі діти. Тіки сонце зходе за лісову гору, а живіт начина співать, їсти просе, як оті нещасні жаби: «Кум! Кум! Кууууум!», нізвідкіля вилітають ґедзі, роями, і воно ж лізе гризонути за саме сокровенне, того рукави подовше, халоші понищще, а штани – без ширінки. Скотиняки виїдають, шо страшне. Не знаю, як ото лось тут живе? Чи у них мо договорьонность?

Того чорні великі кусючі «мухи» це перший і главний намьок природи, шо ваш празнік риболовста заканчується, збирайте монатки і валіть додому.

Тімболєє, шо Ма там вже точно наварила борща на квасолі і вареників зі сливами.

«Кум! Кум! Кууууум!»

І сьогодні ввечері будуть жарені карасі з бабкою на зажарці і отдєльна мисочка оранжевої горки ікри.

І Папкові розповіді, як ми отого витягували:

– І воно як смиконе, я думав, шо й руки з лопаток повипадають! Льоска вобще, як оса дзижчала. Я його на себе, а воно назад, то влєво, то вправо, і трясе, вудочка бубликом. Це вобще! І тіки ж підтяг й тіки-тіки поліз в воду, шоб вхопить, воно як дзиньььььь. Відірвало і з поплавком.

– А шо ж воно було? (Сірьога уточнює з удівлєнієм, шо аж бабка жовтобілою хмарою потіряла сознаніє од напряжонного розказа, і впала з вилки під стіл).

– Та стопроцентів коропчак на кіла два – неменш. Воно даж поверх вже морду було видно, теля таке. Скажи, Са?

– Канєшно!