Іногородні першокурсники — як вони призвичаювалися до нового життя

11.09.2021 12:00 Хронограф
nastroenie.tv nastroenie.tv

У Харкові, який вважається студентським містом, святкують початок навчального року не тільки школярі, а й ці самі студенти теж. І серед них є такі, хто починає зовсім новий етап життя — першокурсники.

Мене прийняли!!!

Це зараз дізнатися, чи прий­няли тебе в омріяний учбовий заклад (даруйте за таке сухе офіційне слово, але півстоліття тому в Харкові був один університет — імені Горького, нині — імені Каразіна; усе інше — то були інститути, крім військової академії імені Говорова), можна дистанційно. А до цього списки з переліком щасливчиків, що стали студентами, вивішували на попередньо обумовленому місці — чи то на території приймальної комісії, чи то біля деканатів відповідних факультетів тощо, де саме — визначав ВНЗ. Абітурієнти затамувавши подих вишукували своє прізвище серед зарахованих ‒ і відходили засмученими чи радісними, залежно від результату.

Фото: yaplakal.com

Серед тих, хто долучився до студентської спільноти, були і такі, хто жив у тому ж місті, де працював ВНЗ, і іногородні. От про останніх і поговоримо далі.

Ми — частка великого міста

Так от, побачивши своє прізвище серед прийнятих в університет на історичний факультет, а було це 1976-го, уже повноцінний студент Борис родом з Малинівки спочатку, як це кажуть зараз, упав у ступор. «На автоматі» вийшов з приміщення прийомної комісії, поглянув на дивовижний краєвид: Держпром, узвіз Пасіонарії, Клочківська… Велична панорама великого міста. Саме такою вона і закарбувалася назавжди в душі хлопця, перерісши у любов до Харкова на все життя.

Лідія з Мерефи, яка з 1969-го навчалася в ХПІ на машинобудівному факультеті, теж має свою точку відліку любові до Харкова. Коли вона дізналася, що вступила в інститут, і поїхала оформлюватися в гуртожиток, її направили в «Гігант». Враження цей комплекс — називати його просто будівлею якось незручно — справив таке, що воно й досі залишається одним з найяскравіших.

Фото: ngeorgij.livejournal.com

Але високі почуття — це все ж таки романтика, а кожного дня доводиться жити, враховуючи побутові реалії. І у студентів-першокурсників вони практично всі були незвичними й новими.

У гуртожитку згуртовані гуртом

Перше питання, яке мав вирішити новоспечений іногородній студент: де жити? Варіантів фактично було два (про тих, хто міг їздити з пригороду, не говоримо — це фактично місцеві жителі). Перший — гуртожиток. Частіше за все першокурсників туди поселяли, хоча й не всіх і не у всіх закладах — залежно від кількості гуртожитків і наявності місць у них. Але про це — трохи далі. Проживання в гуртожитку коштувало 20 карбованців на рік, цілком підйомна сума. Їх потрібно було внести перед вселенням. Ще студент мав надати санітарну довідку. За нею їхали в лазню на Московському проспекті, що біля велозаводу — при ній був спеціальний кабінет, де «першачків» мали оглянути й підтвердити, що з точки зору санітарії з ними все гаразд. Як згадує пані Марина з Лозової, з 1977-го ‒ студентка інфізу ХПІ, довідки видавали в обмежені дні й години, за ними доводилося вистоювати довжелезну чергу під палючим сонцем. Але можна було й не стояти, коштувало це (зрозуміло, неофіційно!) чи то карбованець, чи три — за давністю часу вже не пам’ятає.

А коли все було зібрано, з повним пакетом йшли до коменданта, і він (найчастіше — вона) вирішував, у якій кімнаті житиме першокурсник. Щодо умов проживання, то в різних ВНЗ вони були різні, трохи осторонь залишалися тільки гуртожитки, де жили іноземні громадяни — звичайно, з відхиленням у кращий бік.

Фото: fullpicture.ru

До речі, за більш-менш однакових побутових умов проживання гуртожитки технікумів і ПТУ мали одну суттєву відмінність — наявність вихователів. Пані Наталя з Дегтярного Вовчанського (тоді) району, яка 1975-го стала першокурсницею будівельного технікуму, була дещо цим здивована. Дівчина кожного дня діставалася у школу за сім кілометрів і вважала себе достатньо дорослою для самостійного ведення «особистого» господарства — а тут вихователь… Ладно, дівчина, але серед студентів були хлопці після армії, а ставлення до них як до дітей трохи вражало.

Можливі варіанти….

Другий варіант житла обирали ті, кому гуртожиток не дали, або такі, хто хотів мати певний особистий простір, нехай це й коштуватиме дорожче. І, звичайно, сімейні студенти — хоча таких на першому курсі практично не було.

Тоді винаймали: «куток» (фактично — ліжко), кімнату або квартиру. Ліжко в Харкові можна було знайти від 5 карбованців — не те що без комунальних вигод, а дійсно ліжко для «поспати», і це був варіант суто для тих, кому інші були недоступні. Але бували й інші випадки. Валентина, що проживає в районі Нових Домів, згадує, що на початку 70-х її батьки взяли квартиранта — студента залізничного технікуму Михайла, родом з Манченків. Його тато згадав про старого товариша по службі й попросив хоча б на початку навчання дати хлопцю можливість пожити не в гуртожитку, а в домашніх умовах, нехай і на умовах «ліжко-місця». Скільки коштувало таке задоволення, пані Валентина просто не знала — замала була для таких справ. Але Мишкові, навіть попри те, що до місця навчання їздити було незручно, з пересадкою, таке життя сподобалося, і він жодного разу не виказав бажання перебратися до гуртожитку.

Кімната коштувала в районі 25 карбованців, залежно від району та того, що дозволяли господарі: кухня, санвузол, телефон тощо. Слід зазначити, що господарі мали свої вподобання: якісь брали тільки дівчат, якісь — хлопців, і майже всі відмовляли сімейним.