Украв чужу славу: як колишній експедитор став «в’язнем Собібору»
"Крадена слава*
Загальновідомі казнокради і конокради. Щоправда, англійська преса запевняє – спритні злодії здатні украсти будь-що: золоту статуетку богині Ніки, банківські сейфи з державною казною чи то міністра або найкращого гравця футбольної команди. Дрібного кишенькового злодія та навіть солідного дядечка, що на деякий час переплутав власний гаманець з державною касою, подекуди зустрінеш ще й у нас. Але служителі Феміди заприсягаються: конокради перевелися. Ні в цирку, ні на іподромі скакунів ніхто не чіпає.
Наш герой запевняє, ніби ще перед війною заочно закінчив Харківський педагогічний інститут фізичного виховання і все життя займався спортом, але не кінним. Тож скакун був йому ні до чого. Та й на те зважив спортсмен, що у вік швидкісних літаків і космічних ракет навіть на баскому коні далеко не доскачеш. Вирішив за краще украсти славу: цей коник куди хочеш виведе.
Читайте також: Гучна справа харківського маніяка: як у нас судили запеклого злочинця 50 років тому
Слава – не гаманець, у кишеню не сховаєш. І славокрад поховав самого себе. Прізвище, ім’я – тепер його і ніби не його. Адже того Бориса Цибульського, 1906 року народження, з містечка Гадяча Полтавської області, котрий перед війною з дружиною Ривою Борисівною і синами жив у Прилуках, уже наче й немає на білому світі (із серпня 1941 року).
Нині важко встановити, як Борис Юхимович Цибульський потрапив у полон до фашистів. Усяк траплялося. Значно важливіше, як поводив себе в полоні. Він не ризикував життям, шукаючи партизанські стежки чи дороги до Радянської Армії. Будь-що волів вижити.
Борис Цибульський, як він власноруч написав нещодавно в поясненні відповідним органам, «В серпні 1941 року був поранений у праву руку і потрапив у полон до німців. …У Житомирському таборі військовополонених я записався як Кононенко Василь Тимофійович. Наприкінці серпня чи на початку вересня тих військовополонених, місце народження яких було окуповане німцями, з табору відпускали. Мені видали аусвайз документ, що відпущений з табору, і я пішов у Житомир. Потрапив у Таращу, влаштувався сторожем в аптеку, а через деякий час експедитором…» (Безграмотність вчителя з вищою освітою лишаємо на його совісті).
Видно, сторожу, а згодом експедитору таращанської аптеки не так скрутно й жилося, коли вже в січні 1942 року йому приглянулася київська краля. Аж край закортіло женитися. І не якось там тишком-нишком, а за всіма правилами столичної бучності – завчасним оповіщенням усієї округи. Пилигуляли, молодих поздоровляли в Києві, а оселилася Єлизавета Павлівна Смирнова у свого судженого у Таращі. Зажили собі щасливим сімейним життям: народилася донька, а там і син на світ з’явився.
Синів, народжених Ривою Борисівною, поховав у своєму серці Борис Юхимович ще раніше, ніж їх розстріляли в Ромнах гітлерівці.
Експедитор гасав з Таращі до Києва, а з Києва – до Таращі, як водиться, не з пустими руками: перевозилися і перепродавалися медикаменти, дріжджі, може, й ще щось коштовніше до рук потрапляло. Якось, чи не догодив своїм хазяям, чи то переборщив, – затримала поліція у Києві. Близько місяця протримали. «А потім, – як пише сам Цибульський, – звільнили після приїзду дружини і завідуючого аптекою». Уточнення зробимо дуже незначне: за немалі гроші Смирнова викупила дорогого чоловіка у поліцаїв.
Радянські війська у кровопролитних битвах звільняли рідну Україну від фашистських поневолювачів.
Шлях для таращанського Кононенка (Цибульського) до Радянської Армії був тепер прямий: з дому – у військкомат. Обминувши його, Борис Юхимович з Смирновою і дітьми поспішає до Прилук. Тут йому потрапляє січневий номер газети «Комсомольская правда» за 1945 рік, де була опублікована стаття Олександра Печерського «Конец Собибора». Учасник повстання у фашистському концентраційному таборі Собіборі розповідав про своїх товаришів – радянських офіцерів і солдатів, які не скорилися і за право свободи заплатили життям. Одним з учасників цього повстання був Цибульський Борис. Як звати батька героя повстання, автор не написав.
– Цибульський Борис – в’язень Собібора – загинув. Але ж і я Борис Цибульський. Хто в Прилуках знає, що я жив-проживав у Таращі? – гарячково розмірковував Борис Юхимович. – Смирнова! Вона та діти – єдині свідки далеко не героїчної епопеї. Можуть всю обідню зіпсувати. Власне, син – ще в пелюшках, а от Зіна уже своїм народженням 1942 року легенду зводить нанівець. Чого з ними цяцькатися? Не вони перші, не вони й останні – нехай Смирнова із Зіною забираються під три родимці до Києва.
Не встигли й двері причинитися за Смирновою з дочкою, як поріг переступила нова дружина. Звідки їй знати-відати таращанські походеньки Цибульського-Кононенка?!
Далі, мабуть, доцільно процитувати самого новоявленого героя: «Скориставшись тим, що я випадково за прізвищем та ім’ям був подібний до вищезгаданого Цибульського, я почав видавати себе за учасника антифашистського підпілля в період окупації. І став у моїх документах вказувати про свої подвиги, хоч ніколи не мав морального права на це, бо ні в яких таборах смерті я не був і активним учасником не був. Тоді я почав указувати в біографії, що нагороджений урядовими нагородами, у тому числі орденом бойового Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки, медалями «За бойові заслуги» та іншими п’ятьма медалями… Я почав звертатися у громадські організації, видавав себе як в’язня таборів і одного з активних учасників Собіборського табору повстання».
Прилуки далебі не межують з Таращею, але й не за тридев’ять земель. Тут скрізь ще свіжі рани війни, і ризиковано ятрити їх. Чи не краще податися звідси подалі? Тут саме нагодилася давня знайома, викладачка інституту, яка живе у Томську, має хорошу квартиру. А як багато обіцяють її закохані очі! До біса дружину, доньку Ларису, яка тільки-но починає сама топати ніжками. В Томськ! Для легенди про героїзм там неабиякий простір. Сибіряки народ суворий, але довірливий.
Десять років Цибульський гастролював у Томську. Для забезпечення пенсії (в соцзабезі потрібні документи, а не легенди) встигав працювати учителем фізичного виховання в кількох школах одночасно. В гонитві за більшою славою переметнувся у Новосибірськ, повів наступ на журналістів, успішно займав одну позицію за другою. Місцеві газети друкують «маленьку повість», згодом репортаж «про героя-великомученика». Щедро сипле епітети «героєві-комсомольцю» і «Молодость Сибири». Прикинули б на око – «молодому герою» на початок війни перевалило за 35 років.
Доведеться, певно, ще раз процитувати Цибульського: «В громадських організаціях мене добре зустрічали, посилали в школи, на підприємства, до радянських воїнів, де я розповідав вигадану мою біографію. Таке становище продовжувалося до жовтня 1970 року…».
Читайте також: Як шахрай від медицини 50 років тому гроші на нових технологіях заробляв
Пригадується недавній випадок, який на перший погляд ніби й не має нічого спільного з історією Цибульського. Піонери школи № 9 м. Харкова запросили на зустріч делегата першого піонерського з’їзду країни. Товариш – людина шанована, уже не раз виступав у дні піонерських свят по телебаченню. Та піонери тактовно, але твердо попросили показати делегатський мандат, або хоч копію його. Почесного піонера це ніскільки не образило, він охоче зробив фотокопію документа і вручив її учням.
Піонери виявилися куди пильнішими, ніж солідні дяді і тьоті з різних установ і організацій Томська, Новосибірська, а останнім часом Харківської області (Цибульський і тут ділився спогадами про «своє героїчне минуле»), котрі, повіривши на облудне слово, славили пройдисвіта.
Казнокрадам місце раз і назавжди визначено: за ґратами. Славокрад – для радянських людей поняття дивне й неприйнятне, не передбачене ніякими кодексами. Мабуть, Цибульський – чи не єдиний випадок. Та хіба можна простити таку цинічну наругу над святішим для серця кожного з нас – пам’яттю тих, хто віддав своє життя за честь і свободу Батьківщини?" Автор - О. Матвієнко
*Надається із скороченням