Харків’янин з «Донбасу»: «Під час обстрілу є дорога тільки вперед»

28.08.2022 15:35 Новини

Боєць з позивним «Рамірес» народився та виріс у Харкові. Після навчання в Національній академії Національної гвардії України потрапив до лав батальйону «Донбас» та став спецпризначенцем.

– Двадцять четвертого лютого я прокинувся від телефонного дзвінка батьків. Відкриваю месенджер – а  там мільйони повідомлень. І всі про те, що почалася війна, – згадує «Рамірес» день вторгнення.

Рішення стати військовим гвардієць прийняв ще у підлітковому віці.

– Це  відповідальна професія, де ти повинен чітко знати, чим займаєшся, свою мету і, найголовніше, поклик – оберігати український народ від будь-якої загрози, – вважає боєць.

Робота офіцера полягає в тому, аби забезпечити батальйон усім необхідним, починаючи від продуктів та води і закінчуючи запчастинами, мастилом, технікою та інше. 

– Незважаючи ані на погодні умови, ані на ситуацію на фронті, моя мета – доставити потрібні речі до бійців, – зауважує «Рамірес». 

Батальйон спеціального призначення «Донбас» виконує бойові завдання на передовій, тож з початком повномасштабного вторгнення логістична складова значно ускладнилася, навіть базові речи доставити вкрай важко. За словами офіцера, бувають моменти, що техніка не має можливості доїхати через нескінченні обстріли. 

– Вихідних майже немає. Який день тижня – дізнаюся, коли люди кажуть. Сьогодні субота? – Добре. За 169 днів війни брав 7 днів відпочинку, їздив навідати родину, але вигоряння не відчуваю. Коли фокусуєшся на роботі, бачиш вдячність своїх товаришів, це спонукає робити ще більше. Найстрашніше – це коли думаєш, що не допоможеш сьогодні, – розповідає нацгвардієць.

Обставини постійно змінюються на фронті Донбасу. Шлях у визначений район може займати декілька годин, а то й пів дня. 

– Востаннє я прорвався на позиції з повним багажником їжі, сухпайків. Приїжджаю – а людей нема. Вже потім розумію, що наші перемістилися трохи далі. Та зв’язок буває не завжди постійним з людьми, які на позиціях, – говорить «Рамірес».

Декілька разів офіцер потрапляв під обстріли. Бронежилет, аптечку – тут життєво необхідні «аксесуари». Хлопець зізнається, страшно, звичайно, буває, але потім звикаєш.

– Щоразу, приїжджаючи на позиції своїх побратимів, ти розумієш, що можеш не повернутися звідти. Проте це не стосується якихось бомбардувань, обстрілів. Це само собою. Найголовніше – аби товариші могли воювати і не мали потреби шукати, де попити чи поїсти, – зауважує гвардієць.

«Рамірес» зазначає, якщо під час руху техніки починається масовий обстріл, ні в якому разі не можна зупинятися, є тільки дорога вперед. Неважливо, це може бути траса, відкрите поле або лісовий масив, треба просто їхати, якщо зупинитись, є вірогідність на тому місці і залишитись.

– Я двічі потрапляв під обстріл, під Святогірськом. Це таке місце, де на початку червня п’ять хвилин проходили наче п'ять років. Ми заїжджали зі швидкістю 130–140 кілометрів, на віражах, швидко розвантажувалися та сідали в машину. І так на кожній точці. Кожне розвантаження – такий собі екстрим. Найближче «гради» падали за 30 метрів від нас. Ми тоді вискочили з машини, впали обличчям у пісок, перечекали, поки обстріл закінчився, швидко в машину – і поїхали далі. Страху тоді не було, добре, що швидко зорієнтувався. Уже за кілька годин зрозумів, наскільки близько лягли снаряди, – згадує офіцер.

«Рамірес» розповідає,  як йому довелося надавати домедичну допомогу, накладати турнікет підлеглому. Тоді вони привезли воду та медикаменти на одну з позицій, а поки розвантажувалися, почули крик про допомогу. Хлопці розповіли, що поранило бійця: осколок зачепив ногу. 
– Тоді я зрозумів, що не боюся чужої крові. Головне, що хлопця врятували і евакуювали, – додає спецпризначенець. 

Раніше ми писали також про те, як дитяча медсестра з Чугуєва рятує життя на лінії фронту.

Автор: Інна Можейко