Бойові побратими завжди поряд: історія сапера, який отримав тяжке поранення

Боронити Україну Олександр разом з молодшим сином вирушив уже наступного дня після повномасштабного вторгнення рф – 25 лютого 2022 року. Чоловік каже, що по-іншому вчинити не міг, бо свого часу закінчив військове училище та мав досвід армійської служби. Та попри відносно короткий стаж військовослужбовця, на долю Олександра вистачило випробувань – пекло Чорнобиля, події у Нагорному Карабасі. Історію Олександра опублікувала газета «Вперед».

– З радянської армії я пішов, бо не бачив до себе належної поваги з боку колишньої держави як до молодого офіцера. Завершив службу у званні старшого лейтенанта, ним і залишився. Після цього шукав себе у вирі нестабільності перших років незалежної України. Пробував освоїти престижний на той час бізнес на місцевих ринках, але швидко зрозумів, що то не моє. Працював на промислових підприємствах, був заробітчанином. Так навчився усього – оволодів професіями і зварника, і електрика. Складав іспити, отримував спеціальні допуски до робіт з підвищеною небезпекою, – згадує Олександр. 

Останнім місцем роботи перед великою війною стала Національна прикордонна академія у Хмельницькому, де чоловік влаштувався електриком. Роботою був задоволений, як ліквідатор-чорнобилець оформився на пенсію. Але через три місяці розпочалась війна.

– У 3-тю танкову потрапив випадково, у військкоматі направили. Пам’ятаю, говорив тоді, що я не танкіст, а сапер. А мені відповіли, що там теж такі потрібні. Коли прибув у бригаду, там якраз ішло формування групи інженерного забезпечення. Став командиром взводу, набирав людей. Коли ж уже виїхали у зону бойових дій, на Харківщину і розпочалась серйозна робота, стало зрозуміло, що мій армійський досвід допомагає не лише мені. Довелося допомагати й колегам-офіцерам, які свого часу закінчили лише військові кафедри при вишах та не мали жодної практики ні у військовій справі, ні у роботі з особовим складом. Училися разом, підтримуючи один одного, – розповідає чоловік.

Олександр розповідає, що робота сапера – нелегка, вимагає витривалості та фізичної сили. У процесі служби він з побратимами виробили власну стратегію – виходили на завдання на світанку, до сходу сонця.

– Коли лише сходить сонце – ми були невидимі для ворога, а туман – то взагалі був наш друг. З часом приходили нові люди, ми постійно вчилися, бо так вимагала ситуація. Так  сформували кілька груп, які працювали з особовим складом різних підрозділів бригади та навчали їх мінувати, щоб захищати наші позиції. Ми також займались підривом доріг, по яких наступали вороги, – говорить Олександр.

Перше його поранення під час виконання бойового завдання було неважким. Навіть лікуватись не захотів у шпиталі, бо випала нагода поїхати у коротку відпустку додому. Поспішав до дружини, бо знав, що вона, як медик, при потребі професійно надасть необхідну допомогу. Це вже нині сапер зауважує, що то, певно, було «попередження».

– Друге поранення виявилось доленосним. Це було 5 січня 2023 року. Своїм підлеглим я дав завдання замінувати один зі шляхів, а сам з іншими військовослужбовцями вирушив у розвідку, щоб вранці повернутись для проведення загороджувальних робіт. Але саме тут чатувала небезпека. Ворожа міна забрала життя побратима, а я отримав важке поранення у ділянці грудного відділу хребта, – згадує чоловік.

Пораненого Олександра доправили до шпиталю у Харкові. Там зробили операцію, через тиждень його перевели до Полтави, а вже потім він потрапив до Хмельницького шпиталю ветеранів. На ноги чоловік  підвестись не зміг. Почав звертатись до провідних клінік світу в надії відновити функції опорно-рухового апарату. Ізраїль, Німеччина, США, Італія – усі відмовили, оскільки наявне пошкодження спинного мозку.

Чоловік почав учитися пересуватись у будинку з допомогою візка. А небайдужі земляки придбали та змонтували для Олександра спеціальний підйомник, що дозволяє з’їжджати на вулицю та пересуватись доріжками подвір’я. Він зізнається, що підтримка рідних, друзів, бойових побратимів, які не забувають, – то своєрідні ліки, що підіймають силу духу. Нещодавно побратими привезли Олександру нагороду від командування та прапор бригади з підписами та побажаннями побратимів.  

Раніше ми писали про Олександра – військовослужбовця 92-ї ОШБр. Що таке війна, він знає ще з часів АТО, бо тоді мобілізованим пройшов Дебальцеве та Попасну. В лютому 2022 року знов узяв до рук зброю. Боронив Херсонщину, Харківщину, а нині перебуває на Донеччині.

А також про 48-річного Руслана – військовослужбовця 92-ї ОШБр. До лав харківської бригади він долучився нещодавно. До повномасштабного вторгнення чоловік займався будівництвом та очолював тероборону на батьківщині.

Та про Олега – бійця прикордонної бригади «Сталевий кордон». До повномасштабної війни він на кордоні займався інженерними роботами. Чоловік міг так і залишитися на Польському кордоні, однак не зміг стояти осторонь та пішов воювати.