Історія бійця Залізної бригади, який брав участь у визволенні Харківщини

Історію військовослужбовця медіа «Слобідський край» розповіли у пресслужбі 3-ї окремої танкової Залізної бригади.

В’ячеславові – 29, він родом із Черкащини. Маму Славко втратив, коли йому було лише два роки, тож хлопця виховували бабуся, сестра і батько. Закінчивши школу, юнак подався в училище, де оволодів фахом зварювальника, а потім розпочав трудовий шлях. У 2013 році чоловік одружився, зараз має двоє дітей – сина та доньку. У 2016 році В’ячеслав вирішив піти служити в ЗСУ за контрактом.

– Хотілося бути в обороні держави, бути корисним Україні як воїн. Адже багато моїх знайомих на той час уже були в АТО. Я став на захист українських рубежів на Донеччині, успішно відслужив навідником БМП у піхоті та за три роки повернувся до цивільного життя, – розповідає чоловік.

24 лютого 2022 року застало його в Черкасах, де тоді працював. О шостій ранку зателефонував шеф з роботи й без пояснень сповістив, що завод працювати не буде – з технічних причин.

– А я ще не знав новин. Вийшов з кавою на балкон та побачив дві ракети, які пролетіли просто наді мною. Швидко довідався, що до чого, зібрав сім’ю і відвіз їх усіх у село. Сам вранці наступного дня був у військкоматі, а надвечір вже служив у 3-й танковій, – згадує В’ячеслав.

14 березня він зі своїм підрозділом потрапив під Ізюм на Харківщині, де тоді точилися запеклі бої. Вже 15 березня – перше бойове завдання та перший бойовий вихід.

– Усе пройшло на адреналіні. Не думалося «страшно – не страшно», було якесь незрозуміле відчуття. Хоча потім хвилювання завжди з’являлося перед виходом. Але водночас ти чітко усвідомлював, що маєш зробити, – ділиться боєць.

В’ячеслав переконаний, що сила українського воїна – в його мотивації.

– Важливо, що вдома є кому чекати з фронту. А ти стоїш і стоятимеш, щоб ворог не дістав до твого дому, до твоєї сім’ї, – каже чоловік.

«Медвідь» пройшов стажування в одному з військових навчальних центрів Великої Британії.

– Їхня система підготовки сержантів більше орієнтована на швидкість і оперативність бойової роботи. Цінними стали навички, які ми набули, наприклад, стосовно проведення зачисток у кварталах населених пунктів. Це потрібно в умовах нашої війни, – говорить військовий.

А ще В’ячеслав упевнений – нині у війську зможе знайти себе кожен.

– Усі спеціальності є важливими, різна робота дає користь. Треба й куховарити, й колоди тягати – не всім же з автоматом бігати. Можна розподілити навантаження й за віком: 30-річний боєць, зрозуміло, є фізично витривалішим за 50-річного. Проте у спілкуванні вікової різниці не відчувається, – розповідає чоловік.

Найбільше він мріє про перемогу та повернення до сім’ї, свого надійного тилу.

Раніше ми писали про Макса з позивним «Мент» – військовослужбовця 113-ї окремої бригади Сил ТрО. Чоловік навчався в Куп’янському автотранспортному коледжі. Потім три роки служив у 92-й бригаді. Після цього вирішив змінити сферу діяльності й пішов працювати у поліцію.

А також про Сергія з позивним «Моделіст», він старший лейтенант 5-ї Слобожанської бригади НГУ. Навчався в Харківському національному університеті імені Каразіна, там закінчив військову кафедру. Чоловік працював у поліграфії, має кохану дружину та сина.

Та про Євгена – командира роти в 92-й ОШБр. Чоловік родом з Донецької області. Там навчався в суворівському училищі, а потім вступив до Харківського університету імені Ярослава Мудрого та здобув юридичну освіту. Він міг не ставати до лав ЗСУ, але пішов через власні переконання та відчуття морального обов’язку перед країною.