Від музиканта до гвардійця: історія харків’янина, який пішов воювати

01.03.2024 19:22 Суспільство
Фото: Східне територіальне управління НГУ Фото: Східне територіальне управління НГУ

Едуард з позивним «Ахмед» – стрілець-санітар одного з бойових батальйонів 5-ї Слобожанської бригади НГУ. Чоловік був призваний до лав гвардійців ще на початку повномасштабного вторгнення. Тоді в Едуарда була борода, тож позивний – скорочення від вислову «ах, який медик».

Історію гвардійця медіа «Слобідський край» розповіли у Східному оперативно-територіальному об'єднанні Національної гвардії України.

Едуард народився в Харкові, вчився в гімназії, захоплювався футболом та музикою. Згодом вона стала улюбленою справою – з тринадцяти років чоловік грав на гітарі, а далі потрапив до рок-гурту «Шостий елемент». «Ахмед» писав тексти та музику, разом з гуртом встиг випустити два альбоми, брав участь у фестивалі «Червона рута». Проте після одруження довелося більше працювати, тож творчість відійшла на другий план. Повномасштабне вторгнення застало його з родиною вдома на Салтівці.

– Прокинулися від гуркоту, а далі все відомо. Сім’я навіть не розглядала можливості далеко кудись їхати. Відправив їх у перші дні до родичів поблизу міста, а сам пішов до територіальної оборони. В армії не служив, тож автомат мені не дали, але я носив патрони та ходив на виходи. Патрулювали територію, стояли на блокпостах, ховалися від «градів», загалом вчилися виживати. Прилітало дуже близько, по району, по під’їзду, де моя квартира. Тоді все місто було під вогнем і бомбами. Всі це пам’ятають, таке не забувається. А згодом військові почали брати організацію ТрО під своє крило, а мені сказали, що я вільний, покличуть, як треба буде, – згадує Едуард.

Чекати довго не довелося, повістку отримав у метро й одразу пішов у військкомат, а звідти потрапив до Національної гвардії.

– Страшно було, але в мене двоє дітей – старшій уже 22 роки, вона самостійна, працює, може про себе подбати. А сину лише вісім. Якщо не я, то хто? Це ж у першу чергу мій батьківський обов’язок. Я буду захищати свій дім, свою сім’ю. Якби хотів поїхати куди-небудь, то поїхав би, було вже безліч можливостей. Проте я буду тут, – говорить Едуард.

Свої нечасті звільнення чоловік проводить із сім’єю. Каже, останнього разу пів дня катався із сином у метро, вчили станції.

– Бути з рідними – це підтримка та стимул. А Харків – найкраще місто, воно варте того, щоб за нього боротися. Я зараз намагаюся фокусуватися на позитиві, вирішив, що після війни хочу в таксі їздити, сам на себе працювати. Автівка й спілкування – то моє покликання, я так відпочиваю. Не знаю тільки, якого кольору машину шукати, – говорить гвардієць.

«Ахмед» брав участь у бойових діях під Кремінною, у Серебрянському лісі, де отримав контузію, через що посилилися проблеми зі спиною. Та, попри це, він не відмовився від наступного виїзду поблизу Кліщіївки. Зараз готується до злагодження, а там чекає на наказ.

– Дуже багато всього відбулося, насичений видався рік. Пам’ятаю, як ішов з командиром роти до своїх під мінометним обстрілом. Несли на собі патрони, воду. Більше центнера на двох було. По снігу з такими торбами не побігаєш, а нам довелося. Пам’ятаю, як мене відкопували після прильоту, а потім вже я відкопував. Тоді в голові лише були найпростіші думки – вижити. Вже після починаєш розуміти, що сталося. Я намагаюся чесно робити максимум з того, що можу. Якби не дотягнув ті патрони, хто знає, як би діло повернулося. Але дотягнув і ще дотягну, – зазначає Едуард.

Раніше ми писали про Ігоря на псевдо «Фантом», який до повномасштабного вторгнення понад 7 років працював в органах державної влади. Тоді чоловік навіть не здогадувався, що попереду на нього чекають важкі та драматичні зміни.

Та про «Цибу» – медика евакуаційної групи бригади «Спартан». Його робота на фронті відбувається у щохвилинній напрузі – як фізичній, так і моральній. Проте саме завдяки невтомній праці бойових медиків удається врятувати життя бійцям.

А також про 25-річного Максима – бійця 92-ї ОШБр. На захист держави став одразу після початку повномасштабного вторгнення. Батько захисника тоді без зволікань пішов з ним.

Автор: Ксенія Карпенко