Втрата ноги не привід залишати побратимів: історія бійця з харківської бригади

01.12.2023 14:51 Суспільство
Фото: 92 ОШБр Фото: 92 ОШБр

У мирному житті «Халк» був менеджером приватної фірми, успішно керував людьми у столичному офісі. Однак, щойно почалася повномасштабна війна, чоловік узяв до рук зброю. Евакуаційним потягом вивіз родину на захід України, а сам спочатку служив у ТРО, а згодом потрапив до харківської 92-ї ОШБр у складі роти ударних БпАК «Ахіллес».

Історію бійця розповіли у пресслужбі 92-ї ОШБр, повідомляє «Слобідський край».

Чоловік розповідає, що, коли прибув у військкомат, йому сказали почекати, проте скільки – не уточнили. Тож вирішив вступити до тероборони.

– Спочатку боронили Київ, безпосередніх боїв не було, але ми не гаяли час – навчалися стріляти з того, чого не бачили під час строкової служби. А ще «звикали» до звуків приходів різного калібру, адже наш блокпост був розміщений поряд із заводом з ремонту військової техніки, який росіяни щільно обстрілювали, – говорить боєць.

Далі військові відправилися на захист сходу країни, тоді командир роти ударних безпілотників «Ахіллес» Юрій Федоренко запропонував «Халку» стати частиною його команди.

– Я залюбки погодився, адже вже тоді сформувався гурт вмотивованих та відповідальних людей. Тримали лінію оборони в Леб’яжому на Харківщині, а над нашими головами точились артилерійські дуелі. Щоб бачити трохи далі свого носа та розуміти обстановку в певному радіусі, ми почали опановувати аеророзвідку, – каже чоловік.

Боєць згадує, що вперше навели арту на ворожий «град» та склад БК за селом Гракове Чугуївського району.

– Фаєр-шоу було шалене – й так пішло-поїхало. Виходиш на «передок», працюєш, маєш результат. В один з таких днів мені трохи не пощастило. Наші війська у ході контрнаступу вже перейшли Куп’янськ. Ми працювали у Луганській області. Завдання було «промацати» шляхи на Сватове. Росіяни дуже старались і мінували все навколо. Я йшов першим з групи й підірвався на протипіхотній міні. Все відбулося швидко: я – в один бік, нога – в інший, друга – посічена. Хлопці хотіли бігти на допомогу, адже ми дотримувалися дистанції, однак вчасно зупинились. Витягли мене тросом, – розповідає «Халк».

Чоловік каже, що тоді його дуже підтримували дружина та побратими, а от мамі розповів про поранення тільки після того, як уже став на протез.

– Приїхав до неї в гості, зайшов на кухню, не знімаючи взуття, сказав, що поспішаю, а коли пили чай, вона помітила, що нога якийсь не такий вигляд має та не згинається. Тож зрештою зізнався, проте мама посміхнулась і сказала: «Синку, хоч мерзнути не буде!». Не передати словами, наскільки важлива підтримка рідних у таких ситуаціях, – додає військовий.

Та цивільним життям «Халк» жив недовго. Каже, втрата кінцівки не привід залишати побратимів, які стали другою родиною. Коли сказав про своє рішення родині, його підтримали. Тому боєць досі тримає оборону в складі роти ударних БпАК «Ахіллес». І хоч у підрозділі запропонували місце більш комфортне, адже з протезом перебувати на позиціях доволі складно, та захисник відмовився.

– А ви спробуйте мене розізлити, тоді дізнаєтесь, чому я «Халк». Я не звик здаватися, якщо боротися, то до Перемоги, тим більш з такими побратимами, – зазначає чоловік.

Халк - боєць 92-ї ОШБр

Раніше ми писали про Вадима з позивним «Барсик», який до повномасштабного вторгнення відновлювався після служби в Державній прикордонній службі України. 24 лютого 2022 року він прийшов до військкомату, бо хотів захистити близьких та рідний дім.

А також про Володимира з позивним «Таран», який до повномасштабного вторгнення був водієм на приватному підприємстві. Чоловік багато працював, бо найбільше хотів втілити в життя мрію про щасливе й заможне майбутнє. Та 24 лютого 2022 року перекреслило всі його плани.

Та про Миколу з позивним «Кок», життя якого повномасштабна війна перевернула з ніг на голову. Маючи економічну спеціальність, він все життя працював за фахом й до армійської справи не мав жодного стосунку. Але прокинувшись 24 лютого від вибухів, чоловік зрозумів, що війна у нього вдома, а він відтепер її учасник.

Автор: Ксенія Карпенко