Чим доводиться займатися лікарям-терапевтам на Харківщині. Розповідь завідувачки сільської амбулаторії
У чому переваги та недоліки цієї професії та чи впораються із завданням наші медики, ми спробували дізнатися в селі Ватутіному Нововодолазького району.
Там у місцевій амбулаторії вже майже 30 років обов’язки сімейного лікаря виконує Лариса Кузнецова, хоча офіційно цю посаду вона отримала трохи більше року тому. У 1986 році, коли Лариса Іванівна прийшла влаштовуватися терапевтом у місцеву дільничу лікарню, про сімейну медицину навіть не чули. Та волею долі жінці довелося працювати «і за себе, і за того хлопця».
– Оскільки я в селі з лікарів була одна, з усіма бідами зверталися до мене, – пригадує Лариса Іванівна. – Мені іноді доводилося обслуговувати і дітей, і неврологічних хворих, надавати посильну допомогу хірургічним хворим, навіть видаляти чужорідне тіло з ока. Тобто, першу допомогу будь-якому пацієнту я повинна була надати, адже телефонів у селі не було, і щоб викликати швидку, треба було когось відправляти на залізницю, там по рації повідомляли в район і тільки потім можна було дочекатися допомоги.
Проте, коли дізналася, що їх дільничу лікарню реорганізують в амбулаторію загальної практики – сімейної медицини, не на жарт злякалася. Опанувати одразу 17 спеціальностей здавалося просто неможливим. На те, щоб розібратися, знадобилося півроку курсів перепідготовки.
– Потім стало зрозуміло, що якщо я не повинна з радикулітом направляти людину до невропатолога, то це великий плюс. Навіщо такими дрібницями відволікати вузьких спеціалістів, які мають займатися більш серйозними проблемами? – каже лікар. – Або інший приклад: раніше їздили до ЛОРа промивати вухо. Зараз я можу сама оглянути людину і з’ясувати, чому вона не чує. У разі, якщо це просто сірчана пробка, сама її промию. Для цього нам привезли шприці навіть кращі, ніж у районній лікарні.
Сьогодні, як і двадцять років тому, вже до завідувача сільської амбулаторії – лікаря загальної практики – сімейної медицини Лариси Кузнецової з чим тільки не звертаються пацієнти. Та на місці лікують лише «легких» хворих: гіпертонічна хвороба, анемія, проблеми шлунково-кишкового тракту, забої, порізи тощо. Зі складнішими проблемами відряджають до районної чи навіть обласної лікарень.
– Сімейний лікар не повинен лікувати всі захворювання всіх профілів. Він має оглянути пацієнта від маківки до п’ят і з’ясувати, що в першу чергу треба лікувати і до якого спеціаліста треба направити хворого, якщо своєї компетенції йому бракує, – пояснює Лариса Іванівна.
На піклуванні у ватутінського сімейного лікаря – 1600 дорослих пацієнтів і 400 дітей. Жінці всі вони наче рідні, і саме в цьому вона вбачає одну з головних переваг своєї нової форми роботи.
– Я тут знаю вже всіх людей, усі сім’ї. Знаю, хто який спосіб життя веде, хто чим зловживає, у кого які спадкові хвороби. Це, звісно, допомагає в роботі, – каже Лариса Кузнецова.
До ідеї перевчити всіх терапевтів на сімейних лікарів ставиться з оптимізмом. Лариса Іванівна переконана, що лікарям із сіл, як було і з нею, нескладно буде перекваліфікуватися так, щоб поєднувати навички одразу декількох спеціалістів. А от міським колегам нова наука може датися складніше.
– На мою думку, сімейних лікарів треба навчати в інституті, – ділиться Лариса Іванівна. – Це мені пощастило, адже я працювала і в санаторії, і в стаціонарі, і в сільській амбулаторії. Тож мені волею долі довелося все потроху дізнаватися і всім займатися. Але ж, якщо людина працює в поліклініці терапевтом, то, звісно, перший час такому лікарю доведеться досить тяжко.
Юлія Горобець, матеріал з газети "Слобідський край" №71 від 15.06.2013