Жінки-офіцери Харківщини. Хто вони та їхні подвиги (ФОТО)
У кожної з них на це були свої причини. Та всі троє твердо знали: чоловіча робота їм до снаги, й іншої просто не може бути.
Майбутня пані генерал
Жила собі в селищі Шевченковому Харківської області дівчина. І в той час, коли її подруги гралися ляльками та мріяли в майбутньому стати співачками або актрисами, маленька Тетянка Кучерява вже в сім років рішуче розповідала всім оточуючим про бажання стати військовим службовцем. І це була не дитяча забаганка, а справжня мрія.
– Серед моїх іграшок було чимало, так би мовити, військової амуніції: кокарди, петлиці, зірочки тощо, – згадує Тетяна Кучерява. – Ці речі я любила приміряти біля дзеркала, уявляючи себе на місці героїнь воєнних кінострічок. Напередодні випуску зі школи моя потаємна мрія стала чіткою метою.
Першим кроком повнолітньої Тетяни до реалізації свого задуму стало отримання професії, яка б знадобилася в армії на рядових посадах. Професія радіотехніка, яку надавав Харківський радіотехнічний технікум, для цього цілком підійшла.
Та, отримавши середню технічну освіту, Тетяна поставила перед собою амбіційне завдання – стати не рядовим військовослужбовцем, а одразу ж офіцером.
– Таким чином я, як кажуть, вирішила вбити двох зайців: опанувати цивільну професію «хімік неорганічних речовин» і водночас потрапити до війська за спорідненою спеціальністю, – розповідає Тетяна. – Тож на третьому та четвертому курсах після профільних занять у ХПІ в обов’язковому порядку відвідувала стройовий плац «воєнки».
Багато часу дівчина приділяла спорту: легкій атлетиці та стрибкам у довжину. Зараз Тетяна з усмішкою пригадує, як під час проведення чемпіонату Харкова серед вищих навчальних закладів їй довелося фінішувати в естафеті на 500 метрів. Розуміючи, що саме від неї, останньої в забігу, залежить, чи отримає студентська команда перше місце, виклалася на всі 100 відсотків. Залишивши позаду суперниць, вона буквально впала на фінішну стрічку.
Закінчивши інститут та військову кафедру, дівчина прийшла до військкомату з проханням призвати її на армійську службу. За словами Тетяни, день, коли її призначили на офіцерську посаду в гвардійському колективі, став найкращим у її житті. Подруги просто не могли в це повірити, сім’я святкувала.
– В армії тебе сприймають насамперед як жінку, – каже Тетяна. – Коли я тільки прийшла, то перші півтора роки довелося доводити, що я рівноправний член колективу, було іноді важкувато, навіть конфліктні ситуації часом виникали. А зараз мене вже сприймають належним чином, офіцери дослухаються вже до моєї думки.
«Позитивна людина, перспективний командир, спортсменка та просто красуня», – так сьогодні кажуть друзі та колеги про 27-річного офіцера відділення по роботі з особовим складом Гвардійського факультету військової підготовки Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» старшого лейтенанта Тетяну Кучеряву.
І хоча на військовій службі Тетяна лише три роки, її прізвище назисають серед кращих воїнів-гвардійців. За алгоритмом дій тендітній дівчині доводиться командувати навчальною ротою студентів, а це 176 осіб, які проходять підготовку за програмою офіцерів запасу.
– Я була першою дівчиною, яку поставили командувати ротою – хотіли подивитися, чи витримаю це. І я, слава богу, впоралася із завданням, – ділиться Тетяна. – У принципі, я поклала початок того, що жінок в армії почали сприймати більш серйозно, продемонструвала, що в жінок психологічна підготовка більш стійка. До того ж, до різних військових завдань ми підходимо з більшою креативністю, ніж чоловіки.
Теорія теорією, а важкі фізичні завдання ніхто не скасовував. І нехай це тендітна жінка, інколи їй своєю хоробрістю доводиться рятувати чоловіків.
– Якось я була разом із кримськими студентами на полігоні на обкатці танків, коли треба не лише бути в окопі, коли танк проїжджає над ним, а й спробувати знешкодити машину за допомогою автомата і гранат, – пригадує Тетяна. – Тоді навіть один студент злякався брати участь у випробуваннях. Довелося спускатися до нього в окоп.
Незважаючи на те, що чоловічий колектив прийняв Тетяну, жінка каже, що професія забирає багато сил і енергії. Тож вечорами Тетяна Кучерява ходить на заняття із сучасних танців. У 2013 році вона брала участь у Всеукраїнському конкурсі «Красуня у погонах», цього року на цьому ж конкурсі вона навіть вийшла до другого туру.
Здавалося б, на цьому рубежі її життя можна й пригальмувати і подумати про сімейний затишок. Як би не так! Офіцер-вихователь узяла курс на генеральську посаду. Тож, наступним Тетяни стане навчання у Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського.
Фронтовий шофер Катерина
Більшості людей старшого покоління випала нелегка доля – бачити, відчути, пам’ятати військове лихоліття. Одна з них – учасниця бойових дій, військовий шофер, ветеран війни і праці з Люботина Катерина Василівна Куниця. Нещодавно їй виповнилося 90 років. Ця жінка багато чого пережила, але події воєнних років досі вважає найбільш значущими у своєму житті. Про відважну дівчину Катю та її подальше життя нам розповіли представники Люботинської міської ветеранської організації Віталій Кошель і Микола Пархоменко. Привітавши з 90-річчям Катерину Василівну, вони попросили її поділитись спогадами. 
Доля складалася непросто ще з юності. Катерина Куниця народилася в селі Кітченківка Краснокутського району Харківської області. До 12 років навчалася в сільській школі. Після смерті батька мати Катерини залишилася сама з чотирма дітьми.
– Мама була вимушена віддати мене в одну сім’ю в Харкові, – розповідає Катерина Куниця. – Працюючи нянькою, доглядала трьох дітей. Увечері господарі повертались з роботи та відпускали мене на навчання до школи робітничої молоді.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Катерину разом з іншою молоддю евакуювали в Саратовську область. На призначеній залізничній станції на них уже чекали автомобілі, якими відвезли молодь у поле. Чисте поле, жодного деревця, жодного житлового приміщення...
– Нам розповіли, що тут, просто неба, ми будемо виготовляти снаряди для фронту, – із помітним сумом у очах розповідає Катерина Василівна. – За досить короткий час я освоїла професію розмічувача.
Але радянський фронт мав велику потребу у військових шоферах. Разом з іншими дівчатами Катерину направляють до Куйбишева на курси водіїв автомашин.
У Катерини Василівни збереглося до цього часу посвідчення за № 16505, у якому написано: «Гражданка Екатерина Васильевна Куница окончила трехмесячные курсы по подготовке военных шоферов по программе, утвержденной управлением боевой подготовки авто–бронетанковых войск Красной Армии и Наркомом Автомобильного транспорта РСФСР на выпускных испытаниях. Согласно протокола комиссии за № 2/ХІІ 1942 г. показала хорошие знания».
– Перший виїзд було здійснено на автомобілі ЗІС-5 у складі автоколони, – згадує Катерина Василівна. – Ми доставили вкрай необхідні продукти харчування до Москви. Як же радісно нас там зустріли: обіймали, цілували, бажали всього найкращого.
Але вже після кількох годин відпочинку дівчатам вручили ключі від бензовозів для виконання таємної військової операції. Потрібно було проїхати непомітно на залізничну станцію, де стояли цистерни з пальним, заправитись і доставити пальне на Брянський фронт. На шляху слідування до колони бензовозів «приєднався» німецький пілот-розвідник.
– Аби він не дізнався, де ми будемо заправлятись, командир наказав негайно трьом нашим водіям звернути на іншу дорогу, – згадує Катерина Василівна. – Пролітаючи над нами на маленькій висоті, пілот погрожував кулаком. До речі, ми йому теж у відповідь показали кулака. Потім в’їхали в ліс, де на деякий час удалося сховатися від німця, і вирушили на залізничну станцію.
Разом з військовою частиною Катя була в справжнісінькому пеклі Курської дуги, виходила з оточення, звільняла Прибалтику. У боях на підступах до Риги жінку було поранено. Закінчила війну фронтовий шофер у Курляндії. За час війни їй довелося змінити три автомобілі, які було виведено з ладу під час бомбардування та обстрілу.
У кінці 1945 року Катерина Куниця повернулася на рідну Харківщину, до Люботина, де живе й зараз. Вона більше ніколи не воювала, працювала виключно в торгівлі. Але всі ці роки у святкові дні Катерина Василівна одягає костюм з бойовими нагородами, які нагадують про її нежіночу першу професію.
Психолог за кермом
Харків’янку Оксану Косюгу сісти за кермо змусили сімейні обставини. Чоловік захворів, треба було годувати дітлахів. І жінка залишила бізнес у власній крамниці, узяла в кредит автомобіль і пішла працювати в таксі. Аби впевнено почуватися за кермом, почала відвідувати автошколу та займатися з учителем індивідуально.
– Права я отримала ще у 2000 році і вважала, що Харків знаю досить добре, але коли почала працювати водієм, зрозуміла, що помилялася, – з посмішкою розповідає Оксана. – Спочатку було досить важко, намучилась я з цією мапою, без навігатора. Але зараз я наче риба у воді, без автівки – як без ніг.
«Попрацюю три місяці, а далі знайду роботу до душі», – з цією думкою у серпні 2007 року Оксана Косюга почала працювати в службі таксі. Але три місяці затяглися вже на сім років. Інженер-конструктор виробів зі шкіри, художник-модельєр за освітою, пані Оксана впевнена, що водієм працюватиме не все життя, марить професією психолога. Але у своїй сьогоднішній роботі вона теж змогла знайти позитивні сторони.
– Це, звісно ж, важко фізично, але мені подобається працювати водієм, – запевняє Оксана. – Мене оточують люб’язні, цікаві та інтелігентні люди. Спілкування в цій професії мене, мабуть, приваблює найбільше.
Пересічні громадяни вже звикли бачити жінку за кермом трамваїв або тролейбусів, а от жінку-таксиста не всі пасажири сприймають відразу правильно. Оксані теж знадобився час, аби зламати цей стереотип.
– Перше питання в чоловіків: «А який у вас стаж водіння?» або «А чи зимова у вас гума на шинах?», – сміється Оксана, згадуючи перші роки своєї роботи за кермом. – Але після двох – рьох кілометрів вони стають спокійнішими та розуміють, що їх везе професіонал.
За сім років роботи в таксі саме завдяки дружньому ставленню Оксани до кожного зі своїх пасажирів у жінки з’явилися не тільки постійні клієнти, а й друзі. У салоні «Жигулів» 99-ї моделі (машини Оксани Косюги) дійсно відчувається дуже приємна та затишна атмосфера.
– Одного разу моїм пасажиром був дідусь із Росії, не пригадаю зараз його ім’я, але пам’ятаю, що він якийсь видатний спортсмен, – розповідає про одну зі своїх численних дорожніх пригод жінка. – У нього була дуже насичена програма в Харкові. Тож перед зустріччю з друзями він мене попросив підвезти його в супермаркет за подарунками. І там, купуючи щось, він впав і зламав собі кістку у стегні. Я його, звісно ж, повезла до лікарні і займалася їм увесь день. Я ж не могла кинути людину з іншої країни напризволяще.
У це важко повірити, але навіть зі співробітниками ДАІ жінка ще ніколи не сварилася, а зупиняють вони її тільки за приємними приводами.
– Їду я колись на роботу в гарній шубі з нутрії, і тут раптом мене зупиняє ДАІшник, – розповідає Оксана. – А я йому кажу: «Я ж дуже обережно їхала, нічого не порушувала». А він мені на це: «Ви нічого не зробили, я просто хочу з вами познайомитись. Як така чарівна пані може таксувати?».
Сьогодні Оксана з чоловіком мешкають у Золочеві, тут у родини Косюгів своя ділянка, де жінка вирощує квіти та овочі. Чоловік жартує, що дружині можна було б піти працювати в Міністерство аграрної політики України. І впевнений та рішучий характер Оксани, напевно, допоміг би їй у цій справі, але жінка каже, що політичні ігри – не для неї. До душі ближче інша, хоч і втомлива, але дуже цікава справа – щоденне спілкування зі звичайними людьми.
Катерина Терещенко, матеріал з газети "Слобідський край" №29 від 08.03.2014