Війна в Афганістані: спогади ветеранів із Харківщини
Солдати підривалися на гранаті, щоб не потрапити у полон.
Леонід Васильович Канівець із Золочева потрапив до Афганістану як простий солдат у 1982 році. Розподілили його у прикордонні війська. Спочатку була навчальна частина, потім перша мотоманевренна група військова частина № 2066.
- Розташовувалася наша частина за 100 км від кордону поблизу міста Кундуз, - розповів Леонід Канівець. - Постійно були військові операції, обстріли. Простіше сказати скільки днів було мирних, ніж воєнних. Нас регулярно відправляли прочісувати кишлаки, супроводжувати колони тощо.
Військові операції тримали тижнями, а то й місяцями. При цьому була постійна загроза нападу.
- Такого, що ми сиділи й відпочивали не було. Це та сама війна, ті самі окопи, - розповів Леонід Васильович. - Доводилося працювати з полоненими, інформаторами з числа місцевого населення. Адже було й таке, що за шматок хлібу мирне населенням здавало цілі банди. Наша армія користувалися тим, що на той час Афганістан був поділений на клани. Ічасто траплялося, що ці угрупування протистояли одне одному, ділили зони впливу. Доходило навіть до кровопролиття. Тому радянські війська нерідко купували інформацію у ворожих банд за зброю.
Проте чи не найстрашнішим на війні було потрапити у полон. Як згадують ветерани, душмани, випитуючи цікаву їм стратегічну інформацію, жорстоко катували наших хлопців. Полонених били, відрізали пальці, вуха, виколювали очі. Тому радянські воїни, зазвичай, намагалися не потрапити в руки ворогу живими, підривались на гранаті. Леоніду Канівець зізнається, що тут йому пощастило. Ні він, ні його армійські друзі у таку ситуацію не попадали.
- Жодний солдат прикордонних військ за всю історію війни у Афганістані не був у полон. Були, щоправда, такі, які підривалися гранатою, щоб не потрапити до рук душманів.
1982-1985 роки у Афганістані, як зізнається Леонід Канівець, йому допомогли пережити дві речі: дружба та любов. На війні чоловік знайшов справжніх друзів, з якими і досі підтримує зв'язок. А повернутися додому живим допомагала думка, що вдома на нього чекає дружина із сином-немовлям.
- Я жив тим, що мене чекають. Постійно думав про те, хто виховає мого сина, якщо я загину, та якою людиною він стане, - зізнається Леонід Канівець. - А афганська дружба для мене є найбільш чесною, безкорисливою, щирою. Адже на війні товаришів обирають не за тим, ким вони працюють чи скільки заробляють. Це люди, які завжди прийдуть на допомогу, не кинуть у біді. Я досі спілкуюся з багатьма своїми військовими товаришами.
Повний текст статті читайте у суботньому номері “СК”
Ірина Гудзь