Циркунівська громада: щасливе життя треба відновлювати самим

Жодного цілого будинку

Циркунівська громада була окупованою у перші часи війни. Начальник Циркунівської сільської військової адміністрації Микола Сікаленко побачив рашистів о пів на дев’яту ранку 24 лютого 2022 року – через центр села проїхали танки та БТРи. А односельці кажуть, що окупанти були в Циркунах вже о сьомій. Тож виїхати у бік Харкова встигли одиниці.

Під окупацією громада знаходилася близько двох з половиною місяців, офіційна дата визволення – 5 травня 2022 року. А потім настало важке літо, бо росіяни постійно обстрілювали населені пункти громади, тож багато людей виїхали. Але після вересневого контрнаступу місцеві жителі почали потрохи відновлювати нормальне життя у своїй громаді.

Люди зізнаються, що це непросто, але ж коли є бажання, то все можливо. Хоча, зрозуміло, війна ще не закінчилася, тож повернути нормальне життя, таке, яким вони жили раніше, водночас не вийде. Дуже багато горя й руйнувань росія принесла і продовжує приносити.

– На сьогоднішній день, за нашими підрахунками, які, безумовно, не точні (точні будуть після обстеження комісій, що займаються актуванням руйнацій), у Циркунах близько 15 відсотків житла повністю зруйновано. Найбільше постраждало у громаді село Руські Тишки, де відновленню не підлягає 50 відсотків житла. А так у нас немає жодного цілого будинку, кожен обов’язково отримав хоч якесь пошкодження, – розповідає Микола Сікаленко.

Налаштовані на відновлювання

Скільки місцевих залишалося вдома під час окупації, порахувати неможливо, але на момент звільнення у громаді було не більше 1000 людей. Це приблизно 10 відсотків від довоєнної кількості жителів. Зараз люди доволі активно, як каже начальник СВА, повертаються: населення вже складає 3500 мешканців. Микола Сікаленко не здивований: крім того, що люди хочуть додому (бо як гарно б десь не було, вдома краще), він бачить ще одну причину активного повернення населення.

– Так, війна триває, але наша громада, не чекаючи її закінчення, працює, намагається відновлюватися. В межах своїх можливостей підтримуємо людей, допомагаємо ремонтувати житло, – розповідає начальник Циркунівської СВА.

Поки що ця допомога не така суттєва, як хотілося б, тож багато місцевих відновлюють житло самотужки. Волонтери безкоштовно встановлюють вікна. Активно допомагає благодійна організація «Мирне небо» – вони накривають дахи, рятують будівлі від дощу. Якщо немає хазяїв приміщень, усе одно накривають. Така робота вже проведена у близько 300 домівках.

У Циркунівській громаді впевнені, що їх не залишать наодинці з їхніми проблемами, головна з яких – відновлення житла. Наразі військова адміністрація працює над залученням до цієї роботи державних та приватних програм, в тому числі з європейськими партнерами. Розповідати подробиці поки що не хочуть, але вірять, що результат буде.

– Люди самотужки не відновлять житло, бо це дуже великі кошти. Я не можу зараз розповідати про все – люблю, щоб це вже було в руках, от тоді можна говорити. Але дуже багато фондів іноземних з нами працюють, виходимо на певні домовленості, тож приводи для оптимізму є. Деякі інвестори ще побоюються через невизначеність, але коли тільки закінчиться війна, я вірю на 1000 відсотків, що у нас почнеться дуже велика робота, – впевнений Микола Сікаленко.

Куди їхати і навіщо?

На площі біля розбитої сільради в Циркунах удень завжди багато людей. Тут постійно триває якась робота – волонтери отримують та розподіляють гуманітарну допомогу, перевіряють та передають місцевим, в яких ще немає світла, генератори. Люди приходять сюди й для того, щоб поспілкуватися, дізнатися новини – наприклад, у місцевому Пункті Незламності.

Спілкуємося з Валентиною, яка тут працює. Жінка розповідає, що коли були під окупацією, сиділи вдома та чекали, поки їх звільнять ЗСУ. Виходили кудись рідко, до рідні або у магазин «Весна». Там був ковбасний цех, і вони роздавали людям безкоштовну ковбасу, годували людей два місяці окупації.

– На нашу вулицю майже не приходили окупанти, бо у нас п’ять дворів і всі люди були вдома. А ті будинки, де господарі повиїжджали, їх розграбували, особливо якщо будівлі були великі, красиві. Як тільки нас звільнили та відкрили дорогу на Харків, сусіди повиїжджали. Ми з чоловіком залишилися одні на всю вулицю. Обробляємо город, тримаємо домашнє господарство, підлатали дах, повставляли вікна – і живемо. У нас невеликі пошкодження, такого жаху, як у людей, слава богу, не було, – говорить Валентина.

Її сини служать, один зараз на фронті у Бахмуті, другий – у Києві. Жінка дуже переживає за дітей. Каже, найбільше вона хоче зараз, щоб вони повернулися додому. Бо коли військові повертаються до своїх родин, це означає, що війна закінчилася і настала Перемога.

Трохи далі від Пункту Незламності декілька чоловіків налагоджують генератори. Питаю, хто вони і що роблять. «Волонтери, – відповідають. – Що робимо? Допомагаємо там, де потрібно».

Володимир весь час залишався вдома. Куди виїжджати, каже він, і навіщо?

– Будинок постраждав, було два прильоти. Погріб завалило, веранду розбило. Коли став волонтером, почав допомагати тут: вивантажувати, ремонтувати. Де живу? У своєму домі. Відновилися, родина виїжджала, а тепер повернулася. Світло в нас уже є, все добре, – розповідає чоловік.

Сергій виїжджав із громади, повернувся влітку. За словами чоловіка, зараз настрій у людей зовсім інший.

– Громаді добре допомагають, «гуманітарки» всім вистачає, і настрій кращий зараз, бо стріляти перестали. Люди бачать зміни, якось пристосувалися, хочуть повернути нормальне життя. Так, це не скоро ще буде, роботи багато. Але люди вже не бояться, інакше себе почувають, – зазначає Сергій.