«Тут я народилася – тут і помру»

По вузькій стежці, розчищеній серед глибокого снігу від вулиці й до самого будинку, ми йдемо до оселі 89-річної пані Галини в селі Циркуни Харківської області. Цю доріжку вона прибрала сама – з поламаною ногою, спираючись на милиці. Каже, що по-іншому не може. Бо треба продовжувати жити.

Пані Галина народилася у 1937 році. За своє життя  пережила дві окупації. Першу – ще дитиною, під час Другої світової війни. Другу – вже у поважному віці, коли Циркуни опинилися під російською окупацією. 

«Під час Другої світової я була зовсім маленькою, але навіть з дитячих спогадів мені здається, що та війна не була такою страшною, як ця», – говорить жінка.

Тоді родина пані Галини мешкала на іншому краю села. Коли стала дорослою й вийшла заміж, вони з чоловіком почали облаштовувати життя нової родини – їхній будинок стоїть прямо біля головної дороги, що йде через Циркуни далі, на Липці. Декілька років тому чоловік помер і вона залишилася сама. Сама і зустріла окупацію громади.

Про той час згадувати не хоче – дуже боляче. А от про те, що сталося після деокупації, розповідає. Саме після того, як село було визволене, почалися страшні обстріли. Бо Циркунівська громада розташована прямо біля Харкова, а далі – Липецька громада, де зараз знов тривають дуже гарячі бої, і кордон з росією.

Під час чергового російського обстрілу будинок пані Галини було пошкоджено. Самій жінці, яка ледве пересувається на милицях, удалося перебратися до підвалу сусідського дому. Каже, йшла туди дуже довго, але це був єдиний шанс урятувати своє життя. 

У підвалі до неї прибилася вівчарка – пес залишився сам після того, як його господарі поїхали з Циркунів, рятуючись від обстрілів.

«Отак удвох з оцією вівчаркою ми там і мешкали. Під час обстрілів було дуже страшно, і ми притискалися одна до одної, бо вдвох було легше це пережити. Так і виживали – дні та тижні, – згадує жінка. – Навіть не уявляла, що на дев’ятому десятку років доведеться пережити таке».

Їжі майже не було, але іноді щось поїсти заносили військові. 

Згодом вівчарка, яка вже стала їй рідною, померла – ще одна втрата в самотньому воєнному побуті.

Але все життя у підвалі не проведеш – і через деякий час, коли обстріли стали менш інтенсивними, пані Галина повернулася у свій будинок. Згадує, що тоді вона була чи не єдиною мешканкою своєї вулиці. Хоча й зараз людей у Циркунівській громаді небагато через постійні атаки та близькість ворога. 

Громада та волонтери допомогли пані Галині виконати критично важливі ремонтні роботи – відремонтували дах та вставили вікна. Але повністю займати весь будинок вона не може. По-перше, вікна більшості кімнат виходять на трасу, яку постійно обстрілюють, по-друге, топити весь будинок і важко, і дорого, та й немає сенсу. Тому, хоча громада допомогла з дровами, зараз жінка живе в маленькій кімнаті з пічкою – лише її вона може протопити. Та їй, каже, багато і не треба.

За межі двору майже не виходить – важко на милицях. Розповідає, як розчищала оту засніжену доріжку, щоб хоча б люди могли до неї ходити. На це пішло багато часу. Декілька разів, опираючись на милиці, махне лопатою – і все, втомилася, треба відпочити. Потім виходила ще та ще. Говорить, не треба розраховувати тільки на людську допомогу, має робити щось і сама. 

А люди її дійсно не залишають. Як каже сама пані Галина, допомагають односельці – хтось піч розтопить, хтось поїсти чи ліки принесе.

«Світ усе одно не без добрих людей», – з усмішкою говорить жінка.

Волонтерка Валентина, яка готує їжу в місцевому хабі, майже щодня приносить пані Галині свіжу їжу й допомагає по господарству. Розповідає, що колись долучилася до міжнародного проєкту з підтримки літніх людей. Проєкт завершився, але допомогу старим вона не припинила.

«Я не можу просто взяти та кинути своїх стареньких», – пояснює волонтерка. Тому кожного дня після того, як приготує їжу в хабі, бігає по селу – розносить приготоване літнім людям. А серед них є й старші за 89-річну пані Галину.

Зараз, розповідає начальник Циркунівської сільської військової адміністрації Микола Сікаленко, у громаді проживає близько 3,5 тисячі людей, і дві третини з них – це люди похилого віку. Звісно, громада максимально допомагає всім, а особливо тим, хто цього потребує. Намагаються залучити до підтримки літніх людей і міжнародних партнерів.

«Ми надаємо продовольчу допомогу, засоби пересування (милиці, тростини), тонометри, слухові апарати – усе, що потрібно», – говорить керівник громади.

Для тих мешканців, які потребують догляду, в громаді є соціальні працівники. Але вони працюють тільки там, де більш безпечно. У населених пунктах, що перебувають у зоні обов’язкової евакуації і які постійно обстрілюють ворожі дрони, повноцінно надавати допомогу складно – там соціальні служби не працюють. Але, за словами Миколи Сікаленка, громада шукає та знаходить можливості, щоб допомагати і там. 

Також великою проблемою, як і в усіх прифронтових населених пунктах Харківщини, залишається те, що літні люди не хочуть виїжджати зі своїх домівок. Навіть якщо ці домівки пошкоджені.

…Наостанок ми запитали у пані Галини, який був для неї найстрашніший момент після початку повномасштабного вторгнення. 

«Ніч, кругом хати горять. Люди виїхали, собаки бігають по трасі, кидаються під машини… Дуже страшне діло. А я плакала, плакала…», – згадує пані Галина та знову починає плакати.

На питання, як зараз вона рятується від обстрілів, каже, що вже не ховається, бо ховатися дуже важко і ні до якого укриття вона не зможе добігти. Тому під час обстрілів сидить біля своєї пічки та плаче. Але, попри все це, виїжджати з громади не хоче.

«Куди я поїду? Навіщо? Тут мій дім. Тут я народилася, у цьому селі і помру», – говорить жінка.

Отак і живе пані Галина своїм нетихим прифронтовим життям. Часто згадує минуле, іноді плаче, але щоразу чекає, що двері знову відчиняться – і хтось зайде в хату просто побути з нею поруч.