Волонтерська ліга об’єднала благодійників та переселенців у Краснограді

02.09.2022 14:00 Красноград

Красноград знаходиться на рівновеликій відстані одночасно від Харкова, Полтави та Павлограда. Хоч це і глибокий тил, але сюди також прилітає. Російські ракети і в це місто принесли руйнування та смерть. Але красноградці не впадають у відчай, а ще й простягають дружню руку допомоги іншим. Місцева «Волонтерська ліга» розростається майже щодня, до її лав залучаються не тільки місцеві, але й переселенці. І всі впевнено тримають оборону по цей бік фронту.

Просто так

– Беріть хліб! Кому хліба? Безкоштовно! – зверталися днями до перехожих на привокзальній площі Краснограда  представники «Волонтерської ліги». Місце доброчинності обрали невипадково, оскільки тут завжди велелюдно – поряд автовокзал, ринок, низка магазинів, паркова зона. Здебільшого перехожі не відмовлялись від свіжовипечених білих буханців, але зайві не брали.

На рахунку красноградських волонтерів це далеко не перша доброчинна акція. Вони працюють вже два роки, активізувалися на початку повномасштабного вторгнення.

Організатор та ідейний натхненник «Волонтерської ліги» – Дар’я Волобуєва згадує, як уже 24 лютого твердо вирішила, що разом зі своїми однодумцями – місцевими  та які прибули до Краснограда – допомагатиме гнаним війною українцям. Таких через «Волонтерську лігу», яка розміщується в приміщенні міської публічної бібліотеки, пройшло чимало. Люди отримали допомогу продуктами, медикаментами, речами першої необхідності. Багато вимушених переселенців завдяки волонтерам знайшли в Краснограді тимчасовий притулок. Фойє бібліотеки, де волонтери й сьогодні приймають біженців, ніколи не буває безлюдним. Тут завжди можна зустрітися з українцями, яким довелося пережити страхіття війни.

Організатор «Волонтерської ліги» Дар'я Волобуєва, Красноград, Харківська область

Організатор «Волонтерської ліги» Дар'я Волобуєва

Мішечок з документами на ланцюжку – і все

Одного березневого дня на порозі центру волонтерської допомоги  стояла розгублена і втомлена жінка передпенсійного віку. Ще в недавньому минулому вона жила нормальним життям, стежила за собою. В її очах була пустка, на запитання, хоча її ніхто не підганяв, відповідала спроквола.

Відчувалося, що жінка пригнічена, надломлена останніми подіями.

Дар’я Волобуєва згадує, що було навіть ніяково зайвий раз турбувати новоприбулу, яка в заяложеному і пропахлому димом пуховику (напевно, їжу готувала десь просто неба) безсило опустилась на стілець, склавши разом колись доглянуті, із залишками манікюру руки.

– Чим я можу вам допомогти? Що вам потрібно? – запитала Дар’я.

На цих словах жінка стрепенулася, правою рукою пірнула собі під одяг, витягши звідти шкіряного мішечка:

– Документи – це все, що я встигла прихопити із собою, коли під шаленими обстрілами тікала до сховища в рідному Маріуполі. Та вже й нічим з домашнього не розживусь, бо немає не тільки квартири, можна сказати, немає будинку. Випалений остов з чорними зіницями вікон. Ось і все... То що мені потрібно?!

Читайте також: В окупації немає життя, є лише існування: історія родини з Борівщини

Волонтери надали переселенці житло, допомогли з усіма необхідними речами. Спершу, через відсутність чогось більш підходящого, жінку поселили в невеличкому будиночку з пічним опаленням. А коли невдовзі волонтери прийшли з кращою пропозицією, то вона навідріз відмовилась. Її все більше ніж влаштовувало - і хатка, і садочок біля неї, і клаптик городу.

Шестеро доньок і четверо синів

Велику родину має подружжя Сорокіних із Роганської громади Харківської області. До сумнозвісних подій хоча й тіснилися у дванадцятьох у двокімнатній квартирі, до життя особливих претензій не мали.

– Двоярусні ліжка дітям поставили, то наче й місця не бракувало, – говорить Тетяна Сорокіна, згадуючи довоєнне життя й одночасно заколисуючи на руках найменшенького півторарічного Ігорька. – Годинку-другу подрімає, а я тим часом організую свою старшу гвардію картоплю докопати. Таких підбирачів ще пошукати.

За словами жінки, вже 24 лютого в квартирі було не всидіти: гатила артилерія, «накривала» авіація. Неподалік будинку, в якому проживали родина, знаходився продуктовий магазин. Вибравши момент, коли обстріли трохи вщухли, Сорокіни похапцем спустилися до підвалу під магазином. Пересиділи там не одну добу, аж поки 13 березня не вийшли на красноградських волонтерів.

Непросто перевезти родину з двома-трьома дітьми, а тут аж десятеро. Та знайшовся сміливець-волонтер, який не побоявся на власному багатомісному легковику на це відважитися. Уже в дорозі Сорокіни-старші знали, що після приїзду на них чекає будинок у селі Піщанка (сплачувати доведеться тільки за «комуналку»), воно хвилин за десять їзди від райцентру.

Багатодітна родина Сорокіних, Красноградська громада Харківської бласті

Багатодітна родина Сорокіних

Нині Сорокіни живуть очікуванням миру. Однак потрібно подбати про запаси на зиму. Погріб, за словами багатодітної мами, щодня поповнюється свіжими фруктовими та овочевими консерваціями.

– Ми не полінувалися, то маємо свою городину. На додачу до вирощеного на прихатній ділянці ще й сусіди зайвиною діляться. Соку томатного вже стільки «накрутила», що на зиму вистачить. Я вже не говорю про компоти. Сад тут непоганий, тільки встигай до банок закладати, – ділиться своїми щоденними клопотами пані Тетяна.

Читайте також: На своєму фронті: як діти Харківської області допомагають під час війни

У родині шестеро старших – школярі. Навчання проходить у режимі онлайн. Хтось із Сорокіних навчатиметься за ноутбуком, хтось – за мобільним телефоном.

– Пристосовуємось, а що робити. Родина велика, – говорить моя співрозмовниця і, долаючи ніяковість, додає: – Хоча пару ноутбуків нам би не завадили.

Волонтери в житті родини Сорокіних зіграли ключову роль. Завдяки їм вони мають дах над головою, дрова на зиму, речі першої необхідності, продукти і, найголовніше, можливість жити у відносній безпеці, бо в Україні повсюдно зберігається загроза ракетного удару.

Не з порожніми руками навідалися волонтери до Сорокіних і під час останнього візиту. Пакунки з цукерками вони передали дітворі, а ще добродій Олександр, який органічно поєднує основну роботу з доброчинством, запропонував малечі покататися на машині. Ті двічі просити себе не змусили і швиденько заповнили салон.

Вірменка за походженням і справжня патріотка України

«Посадили до сумки – і на літак», – у такий спосіб завідувачка відділу плетіння маскувальних сіток, «кікімор», шоломів «Волонтерської ліги» Анжеліка Манучарян на початку 1990-х разом з батьками переїхала до України. І хоча їй тоді йшов тільки шостий рочок, вона добре пам’ятає свій переліт і підготовку до нього.

– Ми проживали в Азербайджані, у місті Кіровабад. Загроза фізичної розправи з боку шовіністично налаштованих азербайджанців змусила нас у спішному порядку змінювати місце проживання. В сімейних обговореннях Україна спливла невипадково, – говорить Анжеліка. – Мій дідусь по батьківській лінії під час Другої світової воював тут, неподалік Полтави втратив руку. Ще тоді йому приглянулася ця країна. У нас, кавказьких народів, заведено дослухатися до старших. Так ми опинились в Україні, неподалік Полтавщини. Мама й досі згадує, посміхаючись: «В аеропорту одні азербайджанці, аби зайвий раз не наражатися на небезпеку, запхали тебе до торби та так і занесли до літака, а там уже дістали кавказьку полонянку».

Анжеліка Манучарян організувала у Краснограді плетіння маскувальних сіток

Анжеліка Манучарян організувала у Краснограді плетіння маскувальних сіток

Наприкінці лютого 2022 року війна вдруге увійшла в життя Анжеліки. У волонтерському штабі жінка з перших днів. Уже 26 березня вона організувала плетіння маскувальних сіток для потреб тероборони.

– Переселенців щодня прибувало. Були дні, коли плетінням займались до 60 осіб, видаючи щодня до 20 сіток. Потреба в сітках є і сьогодні, хоча більшість волонтерів розійшлася на свої основні місця роботи. Залишився наш незмінний кістяк, який тепер працює на потреби ЗСУ. Змінилися і матеріали. На початку на віхтики розрізалися зношені домашні речі, наразі співпрацюємо з харківськими колегами, які спеціалізуються на пошитті військового обмундирування та обладунків, а нам надсилають обрізки. Зверніть увагу – не підіймаючи голів/ наші дівчата шиють постільну білизну, теж на потреби армії, – зі знанням справи розповідає Анжеліка Геворківна, беручи до рук то тканину кольору хакі, то веселенький ситчик.

Читайте також: «Перш за все люди питали, чи залишилась Харківщина Україною», – волонтерка Олена Карпенко

Коли треба, жінка сідає за швейну машинку і працює нарівні з усіма, хоча на ній вирішення багатьох організаційно-матеріальних питань.

А ще волонтерка Анжеліка – місцева зірка. Друзі називають її «Золотим голосом Харківщини». Жінка має навдивовижу красивий потужний голос. До війни без неї не обходився жодний святковий захід. Вірменка за походженням, вона вільно володіє українською мовою, в її репертуарі чимало українських пісень. Не забуваючи про своє коріння, Анжеліка як справжня патріотка переймається долею України і свято вірить у перемогу.

Хто амулет – на щастя, хто 200 гривень – з пенсії

Серед зайнятих у цьому відділі й харків’янка Галина Янович.

.