Як живуть прикордонні села Руські Тишки та Іскрисківщина: обстріляні, але незломлені

12.05.2023 13:50 Біля кордону

Село Іскрисківщина в Сумській області, один із найстарших населених пунктів Білопільщини, межує з кордоном рф уздовж 11 кілометрів. Від Руських Тишків у Харківській області до кордону – близько 10 кілометрів. Рік назад Іскрисківщина перебувала в рашистському оточенні, а Руські Тишки – в окупації, з якої були визволені на початку травня 2022 року. Як зараз живуть ці села – у спільному репортажі «Слобідського краю» та «Білопільщини».

Навчились жити під щоденними обстрілами

З 24 лютого до початку квітня 2022 року Іскрисківщина, як і вся Білопільська громада Сумської області, перебувала в оточенні російських загарбників. У квітні ЗСУ вигнали ворога із Сумщини, і для Іскрисківщини почався новий етап в житті.

Прикордонне село дійсно стало форпостом, бо саме тут будувались укріплення та формувався захист кордону. Це розумів і ворог, бо з травня 2022-го почалися обстріли з боку рф.

– Спочатку ми лише чули вибухи по околицях, а найбільше руйнувань село зазнало в липні та серпні минулого року, – згадує місцева жителька Оксана Бихова.

4 липня першим масштабним ударом ворог зруйнував приміщення навчального корпусу училища. Були «прильоти» на поля та околиці села. 6 липня вперше постраждали житлові будинки. 27 серпня ворог знищив школу, гуртожиток училища, магазин, пошту. А далі жителі села втратили лік пошкодженням.

За хвилини знищили справу всього життя

Директор Білопільського вищого професійного училища Юрій Христій розповів, що у березні цього року, коли на поля поруч із кордоном вносили добрива (війна війною, а про урожай думати треба), знаходили хвостовики від ракет і нерозірвані снаряди.

Найперше, що зробили в колективі після визволення Сумщини, це подбали про безпеку своїх працівників в Іскрисківщині, згадує керівник. Обладнали всім необхідним підвали, максимально перевели в Білопілля всі служби, провели навчання з техніки безпеки. І ці дії виявилися не марними. Активні обстріли села почалися влітку. Спочатку «прилітало» на околиці, на поля. А 4 липня розділило сторічну історію училища навпіл.

– Коли я гасив пожежу в комп’ютерному класі, який колись був гордістю училища, думав лише про те, щоб ніхто з людей не постраждав. А вже далі згадував, скільки довелося працювати, аби обладнати цей клас... Розбиті стіни, обгорілі меблі, техніка, вибиті вікна, двері… Коли бачиш, як за кілька хвилин знищується твоє дітище, справа твого життя, то дуже важко знаходити якийсь позитив і змусити себе думати про майбутнє, – продовжує Юрій Христій.

У наступні дні працівники закладу вивезли з розбитого корпусу максимум уцілілих речей, які використали для навчання вже в іншому приміщенні, у Білопіллі, куди перевели весь навчальний процес. Удалося зберегти підготовку всіх спеціальностей і кількість учнів.

Здавалося б, працівники училища вже все витримали і пережили. Під обстрілами молотили на полях, об’їжджаючи вирви від снарядів та ховаючись у посадках від прямого влучання. Комбайни ховали між зеленими деревами, щоб дрони не бачили. Але до 27 серпня не були готові.

– Коли чуєш вибухи і розумієш, де це, то летиш туди на всій швидкості – і зупиняєшся біля полум’я, яким огорнуті гуртожиток училища і сусідня школа. В полум’ї згоріли новий опалювальний котел, відремонтоване приміщення і старовинна цегла, якою ще у 1902 році будували це приміщення, – продовжує розповідь заступниця директора, жителька Іскрисківщини Оксана Бихова.

У такій важкій ситуації, коли ворог нищить усе, до чого може дотягнутися, головне – берегти людей і продовжувати роботу. В цьому у колективі твердо впевнені.

– Як ми можемо зрадити своїх учнів, які пішли на фронт і віддали найцінніше – своє життя, за можливість нам тут жити і працювати? Ми не можемо зрадити і тих випускників, які зараз на фронті. Їм набагато важче. Тож ми повинні зібрати волю в кулак і йти працювати, – говорить Оксана Бихова.

Сьогодні на Білопільщині продовжує працювати не лише училище. Не припиняють свою роботу і місцеві аграрії. Зранку сіють, а ввечері їхні поля обстрілюють.

снаряди Білопільщина Сумська область

Як каже директор училища, він же місцевий аграрій Юрій Христій, вони все одно виходять у поле, сіють. Між обстрілами обробляють землю і сподіваються, що перемогу зустрінуть раніше, ніж зберуть посіяний урожай.

За рік обстрілів в аграріїв Білопільщини пошкоджено десятки сільськогосподарських машин, токові господарства, ангари. У селі Волфино у місцевого аграрія згоріло після влучання бомби до 100 тонн збіжжя. Багато площ заміновано, тож кожен вихід у поле узгоджується з військовими, аби уникнути жертв.

Виїжджають – і знову повертаються

Наталія Скрипкіна, жителька Іскрисківщини, говорить, що не може повністю покинути свій дім. І хоча іноді доводиться ночувати у Білопіллі, вдень усе одно приїжджає в Іскрисківщину. Бо є город, хазяйство і рідна хата, яку будували все життя і де мріяли зустріти старість.

– Багато хто виїхав, але щодня телефонують і мріють повернутись. Болить душа за рідним домом, за місцем, де народились і виросли. Всі, хто поїхав, чекають того моменту, коли можна буде безпечно жити вдома, –розповідає жінка.

Сьогодні для жителів Іскрисківщини, як і інших населених пунктів прикордоння, головне досягнення – зберегти хоча б ту інфраструктуру, яка залишилась. Велике досягнення, що є світло, хоч іноді з перебоями, але завжди працюють зв’язок та Інтернет. Раз на тиждень їздить рейсовий автобус.

Надаються соціальні послуги, працює старостат. Громада отримала новий автобус від ООН для більш якісного надання соціальних послуг працівниками терцентру. Щотижня приїжджає пошта, місцева фельдшер Тетяна Якушка вдома надає медичні послуги, бо приміщення ФАПу зруйноване.

Тричі на тиждень у село приїжджає місцевий підприємець Олександр Голуб, який привозить продукти.

За словами Білопільського міського голови Юрія Зарка, люди, які не виїхали із села, не залишаються без підтримки й уваги. Їм регулярно надається гуманітарна допомога від різних благодійних фондів. Узимку домогосподарства були забезпечені паливом. Сьогодні вирішується питання надання електровелосипедів соціальним працівникам, листоношам, медикам.

– Жити і працювати під щоденними обстрілами, в радіусі спостереження ворожих дронів складно. Але нашу волю до Перемоги і бажання залишатися на своїй землі ворог не знищить, – переконаний Юрій Зарко.

Руські Тишки: влітку тут було справжнє пекло

Руські Тишки входять до складу Циркунівської громади, яку звільнили у першу хвилю деокупації на Харківщині, навесні 2022 року. До осені, коли від загарбників була визволена більша частина регіону, Руські Тишки потерпали від безперервних ворожих обстрілів.

Ворог був у Руських Тишках вже у перші часи війни – о сьомій ранку 24 лютого. Сюди нагнали багато техніки, з якої навесні систематично обстрілювався Харків.

Поки окупанти стояли в селі, виїхати звідси на українську сторону було неможливо. У Руських Тишках мешкало на той час понад 2000 людей. На початку травня Циркунівську громаду звільнили, та ситуація стала ще більш небезпечною: ворог почав мститися мирному населенню. Обстріли села наприкінці весни та влітку були неймовірні.

Руські Тишки розбите житло

Як розповідає начальник Циркунівської сільської військової адміністрації Микола Сікаленко, коли громаду звільнили, розпочався справжній армагедон. Росіяни відійшли від Руських Тишків та почали майже щодня засипати село з різних видів зброї. Вулиця Джерельна та інші поруч із нею опинилися на лінії вогню.

– Тут постраждали цілі вулиці. Можна приганяти бульдозер, рівняти та вивозити те, що порозбивали рашисти. Балачки, що по мирному населенню вони не стріляють, це брехня. Ще й як стріляють – били навмання, куди прилетить. Нестерпно було до вересня – ціле літо вони лупили з усіх видів зброї. Люди пережили справжнє пекло, тому старалися виїжджати звідси, – говорить Микола Сікаленко.

У Циркунівській громаді найбільше постраждали саме Руські Тишки, село розбите майже на 90 відсотків. Більше половини приватного житла відновленню не підлягає. Але люди повертаються. Зараз тут мешкає до 1000 людей – звісно, у тій частині села, яка не зруйнована повністю.

Уже перебоялися

Ліс у Руських Тишках дуже постраждав. Його не розміновували і ще не скоро почнуть обстежувати. Перша черга для саперів – критична інфраструктура, зараз вони працюють на її об’єктах. Ситуація дуже складна: тут був випадок, коли підірвалися електрики, що відновлювали мережу.

Крім того, до СВА надходить багато заяв про розмінування ділянок та дворів від місцевих жителів. Тож переміщатися територією села у певних його частинах треба дуже обережно. Микола Сікаленко розповів, як з «чорним» гумором йому відповіли військові на питання щодо безпеки.

Коли село тільки звільнили, він їхав біля лісу, де стояли наші солдати. «Мужики, я туди проїду?» – запитав у військових. Один з них з посмішкою відповів: «Туди, може, й так, а ось назад не знаю». З того часу ситуація не дуже виправилася, розмінування на Харківщині ще довго буде тривати.

Тож начальник СВА постійно повторював, щоб ми були обережними і йшли тільки по дорозі. В ліс заходити не можна, там мінна небезпека. Підходити до розбитих будинків теж – ніхто не знає, що туди прилетіло і який «сюрприз» залишився. Тому дивимося, який тепер вигляд має вулиця Джерельна, дуже обережно.

Циркунівська громада Харківщина розбите село

Жодного вцілілого будинку немає. І людей також немає. Лише собаки бігають, з радістю підходять до чужих, щоб погладили. Відверто кажучи, питання, чи живе хтось на вулиці, я ставила без будь-яких сподівань.

– Не живуть, але постійно приїжджають. Он той будинок, там видно, що потроху йде ремонт. Можливо, і хазяїв побачимо, – показує Микола Сікаленко на розбите подвір’я.

Побачили – з двору з розбитим будинком вийшов Олексій, якого супроводжували місцеві собаки. «Це не мої, просто позбиралися у нас, от і кормимо. Моїх троє, інші сусідські», – пояснює чоловік.

– Ми з жінкою тут були, під окупацією, донька – в Харкові. Поїхала у перший день війни у місто на роботу, там і залишилася. Страшно? Ні, вже перебоялися. До нашого будинку прилетіло 9 травня 2022 року, поранило дружину, і вона померла 19 травня, – розповідає Олексій.

Людей на вулиці немає, тільки зрідка хтось приїжджає, щось робить у своїй зруйнованій хаті. Олексій, який зараз з рідними живе у Харкові, та зять з другою донькою, будинок яких трохи вище по вулиці, бувають частіше. Іноді навіть ночують у хаті зятя, бо вона менше пошкоджена.

– Хочемо вдома жити. Цеглу раніше закупили, щось розібрали, почистили та складаємо. Ремонтуємося за свої кошти. Роботи багато, самі бачите, тут страшне, – показує хазяїн своє подвір’я. І додає, що впевнений у нашій перемозі і в тому, що його родина зможе тут жити, як і раніше.

Світла немає, зате пошта працює

Дітей у Руських Тишках зараз не залишилося, більшість жителів – люди похилого віку. Вони й виїжджати не хотіли влітку, хоча обстріли були страшні. Як розповіли у військовій адміністрації, ворог лупить, а люди відмовляються від евакуації. Кажуть, ми таке вже вдома пережили, куди нам їхати?

Крім житлових будинків, окупанти розбили у Руських Тишках ліцей, комунальні підприємства. Світла в селі немає і найближчим часом не буде – у Черкаських та Руських Тишках зруйновано 12 силових підстанцій. Жителям дають генератори, тож ті, хто хоче жити вдома, якось пристосовуються. Води немає, з газом також не всі місцеві.

Щодо медицини, то на роботу вийшли сімейні лікарі в Циркунах. У самих Руських Тишках є амбулаторія, яка починає працювати: її трохи підремонтували, і лікарі з волонтерських організацій уже приймають людей.

З транспортом ситуація більш-менш вирішена. Автобус Харків-Липці по трасі проїжджає через Руські Тишки, також є маршрут на Харків з Циркунів. Це декілька рейсів на день. Люди знають розклад і виходять на трасу.

Зате пошта працює. У Циркунах відділення пошти зруйноване, там поставили будочку та приїжджає пересувне відділення. А в Руських Тишках з початку цього року на робочому місці всі поштарі стаціонарного відділення. Тож отримати пенсію або якісь виплати чи послуги для місцевих не проблема.

Налаштовані на відновлення

У Циркунівській громаді серйозно налаштовані на те, щоб відновитися та повернути людям нормальне життя. Коли Микола Сікаленко показував нам Руські Тишки, він окремо підкреслив настрій місцевих жителів.

– Так, ще йде війна, тому чіткий план відновлення поки не розроблений. Але і обласне керівництво, і державне – вони у нас були, все це бачили. І вони налаштовані на відновлення, тому що наша громада забезпечує робочу силу для Харкова. Десь 90 відсотків робочого населення в нас працювало у Харкові, – пояснює начальник СВА.

Місцеві чекають на теплу погоду, хочуть починати відновлювати своє житло. Сподіваються на якісь державні програми та благодійні фонди, які нададуть фінансову допомогу та будівельні матеріали, бо самотужки ремонтуватися нереально.

Коли вже їхали з Руських Тишків, по дорозі зустріли волонтера Василя Бутенка, який був депутатом сільської ради шести скликань. Василь Іванович з дому не виїжджав. Каже, що раз був депутатом, то має певні обов’язки, тож вирішив залишитися та допомагати людям.

Волонтер Руські Тишки Харківська область

Навесні та влітку минулого року місцеві жителі були дуже налякані, не знали, що і як робити. Тоді він з товаришами на своїй машині та причепі возив гуманітарну допомогу.

– Домовлялися з волонтерами з Дергачів та Харкова, зустрічалися на окружній дорозі. Перевантажував усе собі в машину, бо вони боялися до нас їхати через обстріли. Міст зірвали, і я під обстрілами по бездоріжжю об’їжджав та привозив людям «гуманітарку». Бувало таке, що по два рази на день. Під обстріли попадали чотири рази, але все благополучно було, – розповідає Василь Бутенко.

«Гуманітарку» вони возять, як і раніше, допомагають з цим Володимир Ківган, Ольга Рижкова та Надія Рамакаєва. Але зараз життя налагоджується, громада поступово починає відновлюватися.

– Плани в нас тільки на хороше, щоб скоріше все закінчилося, втряслося – і люди почали нормально жити. У мене дах побило, вікна, але вже відновили. Будемо жити – і жити добре, – впевнений Василь Іванович.

Нагадаємо, що Циркунівська громада налаштована на відновлення. Наразі енергетики працюють над відновленням електропостачання у селі Черкаські Тишки Циркунівської громади.

Також нагадаємо, що виїжджати на дачі, розташовані у громаді, зараз небезпечно.

Автор: Наталія Калиніченко, Віта Яковлева