Неонатолог Чугуївської ЦРБ: Довелося ставити діагноз «контузія» 9-місячному малюку

27.07.2022 15:00 Обличчя героїв

Неонатолог родильного відділення Чугуївської центральної районної лікарні Харківської області Галина Дмітрова із середини березня працює в медзакладі 24/7 – замінити її просто нема кому. Щиро і відверто про життя лікарів під час війни, пологи в темряві й те, як рятували малюка, автівка із сім’єю якого потрапила на міну, – читайте в нашому матеріалі.

З мешканки центру міста-мільйонника – в райцентр

«Нас можуть перервати обстріли», – відразу попереджає мене неонатолог родильного відділення Чугуївської центральної районної лікарні Галина Дмітрова. Закінчивши інтернатуру Харківського медичного університету в 1999 році пані Галина прийшла працювати в родильне відділення Харківської клінічної лікарні на залізничному транспорті № 2. Дружний колектив, улюблена робота і найзаповітніша мрія – на пенсію лише звідси.

Але не так сталося, як гадалося. У 2020 році лікарню закрили – численні пікети та звернення колективу не допомогли. Частина співробітників тоді перейшла до Чугуївської ЦРБ. Покликали і заввіділенням новонароджених. Так Галина Володимирівна опинилася в райцентрі.

– Я до того навіть не знала, де знаходиться Чугуїв. Головне – всі разом, колектив лишався. Їхати з центру міста Харкова, де я живу, до Чугуєва – півтори години, і це не на машині. На машині ще швидше. Після роботи в центрі мільйонника переходити в область було не складно: народжують усюди однаково. Навіть більше: в Чугуєві я була потрібніша як лікар, ніж у Харкові. У великому місті ти можеш спиратися на консультантів, клініки, лабораторії. В Чугуєві цього не було, – розповідає жінка.

Війна застала Галину Володимирівну вдома, в самісінькому центрі Харкові. З 2 січня вона була на лікарняному – зламала ліву руку: «Відкритий перелом з ушкодженням усіх кісток, яких було можливо». Почалося тривале лікування. 
24 лютого о 5-й ранку під звуки вибухів розбудив дзвінок подруги. Її син служив у ЗСУ. Подруга сказала, що треба зібрати речі і чекати.

– Дикість вам скажу – я навіть не розуміла, які речі збирати. Про що мова, куди збирати, що зараз буде? Це буде евакуація? Чи що? Брати продукти чи теплий одяг? А потім тиша. І почалися дзвінки від інших друзів: «Галю, ти така легковажна – піди зніми гроші з картки. Купи хоч якісь продукти собі». У мене взагалі не було такого на думці. У мене були інші думки: я зламала руку – як проходити ЛФК? Електропроцедури? А в мене ще й масаж розписаний... Загалом велика програма лікування з відновлення руки, яка взагалі не рухається, – згадує Галина Дмітрова.

Майстер-клас з плетіння сіток від бабусь-килимарок

Остаточне розуміння, що почалася справжня війна, до пані Галини прийшло тоді, коли вона не змогла вивезти куму з одного з районів міста.

– Моя кума живе у П’ятихатках, їх почали бомбити з першого дня. І всі подруги об’єдналися, щоб забрати її звідти. Я хотіла їхати на своїй машині, але на той час це вже було неможливо. Туди не пускали. Допомогли волонтери. Вони висадили куму біля авіазаводу (ХАЗ. – Ред.), який бомбили, і сказали «біжи». І вона побігла до мене додому, на Сумську. Саме з цього моменту для мене почалася війна. Я все зрозуміла. Потім ракета влучила в будівлю ОДА, яка поблизу з моїм будинком. За 100 метрів. Дім аж підскочив. Бомбили нещадно, розбили управління СБУ. В мене вибуховою хвилею розкрилися всі вікна, з підвіконь попадали і розбилися всі вази. Ми з кумою так бігли у підвал, що я за все життя так не бігала. Забула про все на світі, війна почалася. Ми практично жили у підвалі, – зауважує Галина Володимірівна.

Кума Марина – дружина активіста Ігоря Толмачова, який загинув під час теракту біля Палацу спорту в Харкові, привезла сітки. Жінки розвішали їх на трубі в підвалі і почали плести. Спочатку сусіди ставилися до заняття скептично. За кілька днів плели вже всі, хто був у сховищі.

 – З нами були бабусі, які в молодості плели килими. Ось хтось показав майстер-клас, – розповідає пані Галина. – Різні люди там були. Про нас дізнавалися і йшли звідусіль допомагати. Волонтери стояли в черзі на наші сітки, а ми розуміли, що робимо справжнє добре діло: вставали з ранку і працювали до вечора. Я більше скажу – вже п’ятий місяць війни, а наша справа в підвалі продовжується. Чудові люди.

Всі, хто мав вести і подовжувати лікарняний Галині Володимирівні, – поїхали. Про роботу з фахівцями чи спеціальні процедури, що були розписані ще мінімум на місяць наперед, мови вже і не йшло. Телефоном обрізали: «А на що ви розраховували? В поліклініці лишився лише один лікар, він видає довідки про смерть». Запропонований варіант живій Галині Володимирівні не підходив зовсім. Вона з посмішкою розповідає, що реабілітувала руку… плетінням. І кожного дня о 19-й вечора робила ванночки із сіллю. Виходила з підвалу і йшла додому. Навіть під час бомбардувань.

– Зі мною «на ванночки» ходили подруги, вони терпляче чекали в коридорі. На кухню зайти не наважувалися. Чай пили теж у коридорі. Але це був гарний час. Жили разом, як в казці про рукавичку, – зазначає жінка. – Страшно було одного разу дуже. Коли літаки бомбили будівлю ОДА. Ми бігли так і чули, як позаду щось б’ється. Просто влетіли до підвалу, за нами сусіди. Пішли чутки, що розбили майдан Свободи. Багато хто їхав з міста. Сусіди наші виїжджали два чи три рази. Вони не могли навіть потрапити на вокзал. Протовпитися не могли. Люди похилого віку. Ми навіть шуткували по-доброму «друга… третя… спроба людей евакуюватися з Харкова». А в нас ні на хвилину не було думки поїхати. Одна моя кума живе в Німеччині, інша – у Франції. Брат виїхав з Києва на захід України. Всі кликали до себе.

«Чи не могли б ви вийти на роботу?..»

У середині березня подруги, які жили з Галиною Володимирівною, поїхали, а їй зателефонували з Чугуївської лікарні і запропонували повернутися на роботу.

– Вони знали, що в мене рука зламана. Говорять тактично: а чи не могли б ви вийти на роботу? Ви і уявити собі не можете, яка я була рада. Це було щастя! – згадує жінка.

Новин про стан подій у Чугуєві на той момент у ЗМІ було мало, тому Галині Володимирівні здавалося, що там більш-менш тихо. Водій-волонтер, який віз її в перший після лікарняного робочий день, відразу попередив, що їхатимуть довго, але безпечною дорогою.

– Ми знали, що Чугуїв бомбили в перший день, а потім тиша. Тож я і думки не мала, що навколо все окуповане: і Рогань, і Мала та Нова Рогань, інші селища. Я потім уже про це дізналася і зрозуміла, чому закрита дорога Харків – Чугуїв. Цю трасу розстрілювали… – зауважує пані Галина.

З центру Харкова в Чугуїв їхали обхідними шляхами. Дорога, яка зазвичай займає 30 хвилин, тривала 1,5 години. Зруйнований центр міста вражав. 

– 18 березня. Я вперше вийшла з дому. Навіть більше: я вперше вийшла з дому не з 24 лютого, а з 2 січня. До того часу зі зламаною рукою – з машини в поліклініку. І коли побачила по правому і лівому боці розбиті вщент будинки на Сумській – я була в шоці. Тоді ще нічого не прибрали. Руїни… А потім водій-волонтер показував розбитий Чугуїв. Одна справа бачити це в новинах, інша – на власні очі. В Чугуєві було зовсім не тихо, як я чомусь думала… – згадує жінка.

На російських блокпостах породіль не пропускали

За словами Галини Володимирівни, на час її приїзду в Чугуїв з 600 співробітників лікарні лишилося 200. Інші – виїхали. Був час, коли в родильному відділенні працювало всього п’ятеро людей.