Як жителька Балаклії під обстрілами вивезла з окупації поранену подругу
Декілька років тому Світлана та Олександр Сидоренки стали жити на два міста – Київ та Балаклію. Таке рішення подружжя прийняло свідомо: у Балаклії Олександр успадкував від своїх батьків заміський будинок. На згадку про них він вирішив не продавати нерухомість. У грудні 2020-го в родині сталася трагедія: нещасний випадок забрав життя Олександра. Світлана розмірковувала над тим, що робити з будинком. Їй було важко знаходитися там, де все нагадувало про коханого чоловіка. Після тривалих роздумів вона все ж вирішила не продавати дім.
– На другий день російського вторгнення мої друзі Сидорови і подруга Ірина Зеленська перебралися до мене зі своїх помешкань. Сидорови проживають у типовій багатоповерхівці, тож до сховища сходовими маршами не набігаєшся, а Ірина – в приватному будинку поблизу залізничного вокзалу. Поряд з ним розташовується військовий арсенал, прозваний у народі «базою». Навчені гірким досвідом 2017-го, балаклійці у перші ж дні вторгнення окупантів масово віддалялися від неї. Так ми опинилися під одним дахом і вкупі переживали нестихаючі артобстріли, – згадує Світлана.
Люди були вимушені пристосовуватись до життя в нових умовах. Спали, не роздягаючись, бо через відсутність світла в будинку не було тепла, вели спільний побут, навіть відзначали дні народження. Попри щільність обстрілів, Світлана у день народження своєї старшої доньки винайшла можливість спекти торт із домашніх, ще довоєнних, запасів.
У Світлані органічно поєдналися українська щедрість, гостинність з грузинською відкритістю, енергійністю й запальністю. Її дівоче прізвище Чантурія. Свого батька-грузина вона не пам’ятає, бо він загинув у дорожньо-транспортній пригоді, коли їй було всього півтора року. Та попри те, що вона глибоко поважає своїх родичів-грузинів, чесно зізнається, що вважає себе українкою, бо виросла в самісінькому центрі України, українською мовою думає, українською говорить і разом з українцями чекає на Перемогу.
Додому не повернулася
Ірина була вдячна Світлані за можливість віддалитися від завідомо небезпечного об’єкта – військового арсеналу, вкупі перебути біду, та щодня неодмінно навідувалася додому. Вона переконувалась, що її будинок цілий, а головне, годувала свого домашнього улюбленця – кота Царя. Так склалося життя, що колись з великої родини – жінка втратила чоловіка і двох синів – в будинку разом із нею залишився тільки кіт. Його вона не наважилася перевезти до Світлани, бо там «господарював» собака власниці будинку. Тож щодня, ризикуючи життям, Ірина пішки ходила додому і в зворотному напрямку, адже міський транспорт уже не курсував. Наспіх годувала Царя, оглядала обійстя і під нестихаючу канонаду поверталася до дружнього кола. Так було до певного часу.
– Точної дати назвати не можу, та однозначно це було вже у другій половині березня. Зникло світло, а за ним і зв’язок. Ірина, як завжди, збиралася додому. Телефон неодмінно брала із собою. Засуне глибше під одяг – і вперед! «Ну не будуть же вони мене обшукувати?», – чи то запитувала в нас, чи то стверджувала. Коли час очікування сплив, і навіть з надлишком, ми занепокоїлись. Всяке могло статися. Через знайомих наших знайомих добилися, що вдома її немає. Тоді до нас дійшла інформація, що могла виїхати разом зі своєю літньою тіткою, хоча нам про те й не обмовилася. Наші «слідчі» дії дали негативний результат: тітка виїхала без Ірини, – продовжує пані Світлана.
До війни Світлана читала лекції зі здорового способу життя при денному відділенні Балаклійського терцентру з обслуговування одиноких літніх громадян. На численні прохання відвідувачів відділення вона продовжила справу свого чоловіка, який був знаним травником і навіть видав не одну книгу про те, як черпати здоров’я від природи. Одна з пенсіонерок, яка поєднувала роботу санітарки в хірургічному відділенні з прослуховуванням лекцій про користь лікування травами, і повідомила Світлані та її друзям Сидоровим про те, що Ірину поранено.
– Того дня Ірина вже поверталася до місця нашої колективної «відсидки». Почався шалений артобстріл. Один з осколків втрапив їй у ногу, вирвавши шматок м’язової тканини вище коліна. Знайшлися люди, які доправили її до місцевої лікарні. Медичний заклад уже обстрілювався, оперативні втручання здійснювалися у підвалі. Лікарі підсвічували собі ліхтариками. Хірург, який зашивав рану, підбадьорив: «Не красиво, але жити будете». Це було за декілька днів до того, як окупанти, погрожуючи зброєю, виштовхнули медперсонал з лікарні, – продовжує розповідь Світлана.
Десять днів Ірина була під наглядом медиків, а на одинадцятий так «бабахнуло», що вибуховою хвилею її сусідку по палаті винесло в коридор. Медикам, які прибігли на допомогу, нічого не залишалось, як констатувати її смерть. Залишатись у лікарні Ірина не могла, а тому зібралася з духом і, волочачи за собою поранену ногу, попрямувала до подруги.
Попри те, що Світлана мала відношення до медицини, адже все своє трудове життя працювала зубним техніком, перед цим пораненням відчула свою неспроможність. Потрібен був хірург, якого не було. Всіма силами жінка намагалася зловити зв’язок. Над головою летіли снаряди, а вона розпитувала хірурга-камбустіолога (хірург, який спеціалізується на лікуванні опіків. – Ред.), що їй робити з раною. Лікар – чоловік її давньої подруги. Він керував її діями, особливо після того, як на певний час поновився зв’язок, і Світлана надіслала йому знімок.
– Він упевнено так говорив: бери господарське мило і змивай ним рану, потім оброби перекисом водню. Довго наважувалась, а що робити? Для хоробрості навіть перехилила «наперсток» оковитої. На третій день нова вказівка: «Знімай шви. Не зволікай, починається некроз». Усе зашкарубло. Пробую, не виходить. Від безсилля плачу, – згадує жінка.
Ситуація ускладнилася б у рази, якби Світлана ще задовго до війни не перевезла до Балаклії свій медичний інструментарій. Серед нього знайшлося місце і скальпелю. А ще в ті тяжкі дні вона з вдячністю згадувала свого покійного вітчима-хірурга.
– Не знаю навіщо, але якось я зібрала весь стерильний перев’язувальний матеріал, який залишився невикористаним після його відходу, і перевезла до Балаклії. Так він став у пригоді, – розповідає жінка.
Потрібен хірург
Спільно із Сидоровими Світлані вдалося вийти на медсестру, яка працювала разом з лікарем-анестезіологом. Вона тільки поглянула на рану.
– Я не візьмуся. Треба тільки, щоб хірург, – відразу відсахнулася медсестра.
Час спливав не на користь пораненої. У Києві молодша донька Світлани сусідила з жінкою родом з Ізюма. Коли Світлана поділилася з донькою своєю проблемою, та вирішила звернутись до своєї сусідки. Корінна ізюмчанка вийшла на волонтера Руслана на Балаклійщині, той пообіцяв допомогти і попросив зв’язатися з ним о дев’ятій вечора. Обіцяв назвати час, коли треба бути готовими. Але, попри всі намагання, телефон увечері категорично не ловив мережу. На ранок, не втрачаючи надії, Світлана знову почала настирливо шукати вкрай потрібний зв’язок.
– Будинок аж підскакує від вибухів, та мені байдуже. Я зосереджено вдивляюсь у куточок екрана, відкидаю руку з телефоном праворуч, ліворуч, здіймаю її над головою, застигаю на місці, вдаюсь до інших маніпуляцій, сподіваючись бодай на дві магічні рисочки. І о диво, вони з’явилися, – згадує Світлана.
«А куди ж у Харкові?»
Волонтер наказав бути готовими на 10-ту ранку, та зміг приїхати тільки після одинадцятої. Він довіз жінок до Змієва, а там зруйнований міст. Світлана почала вмовляти відвезти їх до Харкова, її лякала перспектива застрягти на перехресті доріг з подругою, в якої таке складне поранення. Руслан почав категорично відмовлятись, але все ж подзвонив комусь.
– Ми пересіли до іншого легковика і вісім годин польовими дорогами їхали до Харкова. До обласного центру ми приїхали в ніч. «А куди ж у Харкові?» – увесь час дорогою думалось мені. Згадала, що в пологовому будинку на Південному вокзалі працює моя давнішня знайома. Зійшовши на поріг медустанови, почали щосили стукати у двері. Нас впустили. За хвилину ми вже були в оточенні медиків. До нас спустився і серйозний такий чоловік, з акуратною борідкою. З’ясувалось, що це був хірург, він уважно оглянув ногу Ірини, її госпіталізували до обласної лікарні на Тринклера, – розповідає Світлана.
Ірині зробили операцію. Світлана навідувала її, а жила в тієї самої давнішньої знайомої. До повного одужання було ще далеко, та Ірина вже на третю добу почала вмовляти Світлану забрати її з лікарні.
– Забери мене звідси. Нерви не витримують. Сиджу під стіною в коридорі між палатами. Усе чекаю, що зараз прилетить. А ще – не можу дивитися на таку кількість скалічених людей. Ще збожеволію, – благала Ірина.
Харків – Київ – Німеччина – Балаклія
За три дні жінкам удалося купити квитки на потяг до Києва. Поїзд мав відправитись о 13.00, але почався обстріл. Відправлення відклали на чотири години. У дорозі не виникло жодних перешкод. Була лише єдина планова зупинка в Полтаві. Ірина заспокоїлась і проспала всю дорогу. До столиці прибули рівно опівночі.
– Зрозуміло, що комендантська година. Підійшли до військових, пояснили ситуацію. Нам дозволили піти. За двадцять хвилин ми вже були у мене вдома, – згадує Світлана.
У Києві Світлана швидко розмістила Ірину в одній з лікарень. Щодня навідувала її, підтримувала, і та швидко почала одужувати.
Після виписки Ірина деякий час прожила в квартирі Світлани, та згодом прийняла рішення евакуюватись як біженка до Німеччини. А коли Балаклію звільнили, вона повернулася додому. Там на неї чекав кіт Цар, який вдячно мурчав, усією своєю поведінкою показуючи, що радий бачити господиню вдома. Будинок зазнав незначних ушкоджень, та в цілому придатний для проживання. Треба тільки підлатати дах, вставити вікна.
До 11 грудня Світлана залишалась у Києві. Так, можливо, продовжувалося б і далі, якби не тривалі відключення електроенергії. Бувало так, що світло вимикали на вісім годин.
– За цей час у домі стають недоступними всі блага цивілізації, навіть їсти немає на чому приготувати, бо маю електропіч. А ліфт! Пам’ятаю, щойно вийшли з кабінки, а світло й вимкнули. Пощастило. У деокупованій Балаклії, тьху-тьху, щоб не зурочити, з цим набагато краще, тож із дорослими своїми доньками знову перебралися до нашої хати. Друзі Сидорови через пошкодження у квартирі до нашого повернення жили в нас. Рішення винайняти будинок за два від нашого прийняли самостійно. А так і далі б жили однією дружною компанією, – розповідає Світлана.
За словами жінки, з друзями вони бачаться часто. 13 січня, пов’язавши червоні хустки з китицями, ходили щедрувати до Сидорових. Світлана акцентує, що їм хотілося нащедрувати тільки одного – перемоги й миру.
Раніше ми писали, що нещодавно за допомоги головного рабина України, Харківської обласної ради та Центру допомоги Антевка до міста Балаклія прибув гуманітарний вантаж. Поміж іншого до громади передали міський автобус
Нагадаємо також, що на деокупованих територіях Харківської області працюють Балаклійський, Ізюмський, Шевченківський та Дергачівський підрозділи ДМС.
Також у Балаклійській, Савинській та Донецькій громадах Харківської області відновили газопостачання для 95 % мешканців, які повернулися до регіону. Наразі тривають роботи з підключення домоволодінь у декількох населених пунктах.
Головні новини Балаклія читайте на нашому сайті.