Дорогами війни: як живе звільнена Харківщина

Ізюм, Балаклія, Куп’янськ та багато інших населених пунктів, що понівечені ворожими снарядами. Як змінилася Харківська область після вторгнення російських окупантів – у репортажі «Дорогами війни».

Ізюм – відновлення з руїн

Повідомлення про звільнення від російських загарбників Ізюма почали надходити з 10 вересня. Пів року місто було в окупації. Росіяни скидали бомби на житлові будинки, били цивільних та змушували працювати в обмін на пайки.

Тепер тут майорять українські прапори, військові ЗСУ стежать за безпекою та підраховують залишену російську техніку. Волонтери привезли українським захисникам гуманітарну допомогу від БО «Благодійний фонд «Волонтери заради миру» та янгелики-обереги від лозівських дітлахів.

Узбіччя дороги були вкриті залишками розтрощеної техніки як військової, так і цивільної. Навкруги виднілися обірвані дроти на високовольтних лініях, перебиті стовпи, вирви від мін, у полях з чорною пшеницею стирчали касетні снаряди… 

Гора Кременець – гордість і візитна картка Ізюма. На ній розташована експозиція кам’яних половецьких баб, датована IX–XIII століттям, а також монумент на честь загиблих у Другій світовій війні. На вершині споруджено телевежу. На гору піднімалися ізюмчани, які не змогли втекти від окупації, щоб упіймати мережу та хоч якось повідомити рідним, що вони живі. Багатьох з них убито, бо гору обстрілювали. Зараз там могильник. 19 вересня російський снаряд влучив і в культурну та історичну пам’ятку.

Читайте також: В Ізюмі послабили комендантську годину

На в’їзді до Ізюма стоять блокпости. За першим же – величезне звалище розбитої техніки та авто. Саме місто зруйноване і заміноване. Спецпідрозділи рятувальників-саперів прочісують узбіччя доріг та двори багатоповерхівок. Куди сягає погляд – руйнації. Передача Благодійного фонду «Волонтери заради миру» викликає у військових радісні посмішки: «Ой, пиріжечки, і мені залиште…та дайте котлетку… а сало привезли?…передайте цукерку, будь ласка!»

Плетених із бісеру янгеликів та малюнки-листи від близнюківських дітей передали вчителю Олександру Шаркову, а він у відповідь знітився і, щоб не помітили побратими, тихенько прошепотів: «Як там мої учні?», ховаючи сльози.

Вісточки з дому додають сил нашим захисникам та ще більше їх мотивують. Вражає глибина та щирість цих людей. Живуть у холодних приміщеннях, харчуються сухпайками, цілодобово стоять на посту, мерзнуть, миються, гріючи воду на багатті, і дбають про цивільних, цікавляться нашим здоров’ям, безпекою, підказують, як їхати, щоб швидше дібратися додому, попереджають, щоб не виходили на узбіччя, бо всюди заміновано.

Світла і води в місті немає. Про це розповідають двоє місцевих хлопчиків.

– Мама їсти готує у дворі на багатті. Спимо в квартирі, холодно. Ну нічого, ось гроші є на «кока-колу», а тепер на інше витратимо, ви ж пригостили. Зараз уже не дуже страшно. А ось, коли літаки бомбили, тоді страшно було. І мама плакала дуже, – згадують діти.

Діти розповіли, як живуть в деокупованому Ізюмі

Вже виїжджаючи з міста, повернули до храму та заїхали до святого джерела – Кириченкової криниці. За легендою, воду, що зцілила від сліпоти юну дочку козака Кириченка, вважають даром Божим. Поруч з джерелом – церква на честь Піщанської ікони Божої Матері. Сьогодні Кириченкова криниця в буквальному сенсі рятує ізюмчан від спраги.

Життя повертається в Ізюм. Комунальники щодня розчищають, прибирають, ремонтують, поспішаючи налагодити побут містян та відновити життя в місті. 

Під час поїздки до Ізюма за два тижні дорога до міста інша. Залишки знівеченого транспорту звезено докупи, все більше місць, які сапери позначили як розміновані, все більше людей на вулицях, вражають швидкі темпи дорожніх ремонтних робіт. На узбіччях очікує завершення роботи саперів сільськогосподарська техніка: треба вчасно посіяти озиму пшеницю.

Нова дорога Балаклії витримала сотні танків

На шляху до Балаклії розбиті автівки, в яких люди намагалися евакуюватися до більш безпечних місць, уже не стоять примарами на узбіччях дороги, а охайно зібрані докупи. За невеликим парканом – ціле звалище шкільних автобусів. Зелені, жовті з написами «ДІТИ». Всі прострілені, побиті скалками від снарядів.

На зарослих бур’янами полях серед заіржавілих башт з танків позначки «Обережно, міни». Дерева, зрізані, як ножем, пошматовані дроти електропередач, перебиті високовольтні стовпи. Скрізь російські фортифікаційні споруди – збиралися закріплятися надовго.

Серед цих важких вражень приємним фактом є робота дорожників, комунальників та містобудівників: руйнування відновлюються, скалки від снарядів та скло прибираються, дороги ремонтуються, нові мости зводяться. 

До слова, полотно дороги до Балаклії, зробленої до війни за проєктом «Велике будівництво», витримало всі навантаження – по ньому пройшли сотні танків, а воно стоїть, як новеньке, деінде понівечене голівками від касетних снарядів.

Місто зустрічає потужним цементним заводом. Окрім цементу, тут виробляли шифер, азбоцементні труби, керамзит тощо. Сировинною базою для цементного виробництва заводу служить Шебелинське родовище крейди і глини, розташоване за 9 кілометрів від підприємства.

У 2021 році ПрАТ «Балцем» було одним з найбільших промислових підприємств України з виробництва будівельних матеріалів. Трудовий колектив заводу складав 638 працівників, середня зарплата – майже 12 тисяч гривень. На кінець 2021 року планувалося виробництво майже одного мільйона тонн цементу всіх марок.

Після майже семимісячної окупації Балаклії російськими військами – пустка, руйнації, міни.