Чому краще бути зоотехніком та дояркою, ніж економістом та менеджером

Чому краще бути зоотехніком та дояркою, ніж економістом та менеджером

Фото Інни Пирлик

Стереотип, що молодь із села прагне переїхати до великого міста, розвіюється, коли зустрічаєш молодь, яка із задоволенням працює у сільській місцевості.

Хлопці та дівчата від самого початку їхали вчитися до Харкова, щоб потім застосувати свої знання на рідній фермі. Доярка Любов Товт і зоотехнік Дмитро Христенко із села Світличне Золочівського району розповіли «СК», як їм працюється на рідній землі, чому повернулися на свою ферму і які, на їхню думку, переваги життя у селі.

Ніколи не подобалося місто

23-річний зоотехнік Дмитро Христенко в 17 років чітко знав, де і ким хоче працювати, адже з раннього дитинства спостерігав, як на фермі працює батько. Тому, коли хлопець їхав навчатися до Харкова, в зооветеринарну академію, був упевнений, що трудитися повернеться до рідного Світличного. Так і сталося. Життя у великому місті не звабило Дмитра, він одразу ж після закінчення вишу почав працювати зоотехніком у фермерському господарстві, де працює і батько.


– Раніше батько відповідав за пташник, але потім птицю перестали розводити і тато став зоотехніком, – каже Дмитро. – З дитинства він брав мене з собою на роботу, тому я вже тоді уявляв, як працювати на фермі.

Хлопець стверджує, що жити в місті йому не дуже подобалося. Хотілося повернутися в рідну домівку, де є можливість працювати з тваринами, на свіжому повітрі. Тепер Дмитро щодня дбає про те, щоб у господарстві вистачало корму, працівники правильно розподілили силос для корів і зробили комбікорм, стежить за доїнням і роздачею кормів. Незважаючи на юний вік Дмитра та невеликий стаж роботи (всього 1,5 року), він упевнений керівник, якого слухають.


– Доводиться іноді сварити доярок. Звісно, не кричу, — ще молодий для цього (сміється). Ніби слухають або, принаймні, роблять вигляд, – ділиться зоотехнік.
Дмитру його робота подобається. Він із захопленням розповідає про те, чим годують корів і як збільшити надої.

– Ми на нашій фермі вирішили не переходити на зелений корм, адже у корови може бути стрес і вона даватиме менше молока. До того ж, силос більш поживний для худоби. Цього року спробуємо до силосу додати ще й сінаж, – розповідає про свої перші рішення зоотехнік.

Дмитро не єдиний молодий працівник у господарстві. На фермі працюють дві 21-річні доярки. Хлопець каже, що незабаром на ферму прийде працювати ще одна юна дівчина. Їй доручать череду молодих телиць.

Жінка, яка нічого не боїться

А от Любов Григорівна працює дояркою з 17 років – з того часу, як заміж вийшла. Сьогодні жінці 40, проте вона чудово виглядає і називає себе молодою гарною бабусею. Зовсім юною отримала професію швачки у Харкові, проте працювати у швейному цеху не судилося – чоловік не бажав переїжджати до міста. Його місце було у Світличному – хотів працювати на землі.


– Він у мене не городянин. Тоді, як і тепер, працював трактористом, – каже Любов Григорівна. Жінка розповідає, що ферма їй добре знайома ще з дитинства.

– Тут працювала дояркою моя мама, а тепер її справу продовжую я. У селі влаштуватися перукарем чи швачкою неможливо, тому прийшла на рідну ферму, – розповідає жінка.

Проте навчання дарма не минуло. Любов Григорівна й досі шиє одяг і стриже знайомих односельчан.

– Кому треба штори пошити чи відремонтувати одяг, ідуть до мене, – каже Любов Григорівна. – Коли старша дочка була маленькою, шила їй кофтинки, спіднички – тоді з грошима було сутужно, купувати всі ці речі не могла.

Жінка розповіла, що за весь час її трудового стажу їй таки доводилося покидати рідну ферму.

– Були часи, коли не було грошей і нам на фермі не платили зарплату. Тоді довелося піти. І продавцем працювала, і прибиральницею, адже жити на щось треба було. Коли на фермі змінилося керівництво і справи почали налагоджуватися, із задоволенням повернулася сюди, – ділиться доярка. – Уже дев’ять років минуло з того часу. Зараз на фермі добре платять і ми нормально заробляємо.

Любов Григорівна розповіла, що в середньому на день доїть 25 корів, за день надоює близько 320–330 літрів молока.

– Бувало так, що й по 500 літрів на день доїли. А в цілому за рік одна корова повинна дати не менше п’яти тонн молока, – розповіла доярка.

Окрім 25 фермерських, Любов Григорівна доглядає ще й за своєю коровою, яку, звісно ж, доїть вручну.

– Це село, а як у селі жити без худоби? Є ще й кури, качки, город, – каже жінка.
До корів, як розповіла Любов Григорівна, у неї особливий підхід. Вона ніколи не б’є і не сварить худобу.

– Якщо бути з твариною лагідною, то і вона спокійно реагуватиме. Корова може чогось злякатися і навіть вдарити. Та в таких ситуаціях з нею треба говорити, аби вона заспокоїлася, а не гримати на неї, – ділиться досвідом доярка.

Та, незважаючи на гуманне ставлення до корови, тварина не завжди відповідає люб’язністю. Любов Григорівна розповіла, що вередлива худоба не раз буцалася.
– Ой, ви знаєте, з такими синцями колись ходила – навіть десь фотографії лишилися, – каже Любов Товт. – Коли корова розтелюється вперше, вона дуже б’ється. Вони мене били і в 17, і досі б’ють.

Та, як запевняє жінка, вона не боїться задиракуватих корів.
– Мені нічого не страшно, – стверджує пані Любов.

Інна ПИРЛИК, матеріал з газети "Слобідський край" №120 від 06.10.2012

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ