Яку роль у житті Станіславського зіграла харківська глибинка

03.10.2021 12:00 Хронограф

На околиці Харкова, в Григорівці, на вулиці з малопоетичною назвою Цементна стоїть невеликий старовинний храм. Навколо – приватний сектор, який перемежається з промзоною. Здавалося б: що спільного в цього місця і засновника всесвітньо відомої акторської системи, який любив вигукувати під час репетицій: «Не вірю!»? Проте загальне є. Не вірите?

Газета «Южный край» за 12 серпня 1892 року повідомила про результати виборів церковного старости в храмі села Григорівки (тоді воно ще не входило в межі міста, а було самостійною адміністративною одиницею). Ним став управитель мийок торгово-промислового товариства «В. Алексєєв» Георгій Сергійович Алексєєв. Він не тільки розширив храм, а й провів сюди електрику, організував пожежну команду і оснастив її за останнім словом техніки; дбав про училище та лікарню, яка приймала не тільки працівників вовномийки, а й людей з навколишніх сіл.

Водночас один з його старших братів – Костянтин, член правління товариства в Москві – наполегливо цікавився останніми досягненнями в золотоканітельному виробництві за кордоном і купував машини нових технічних зразків для сімейного бізнесу. Першу половину дня він «горів» на роботі, а ввечері «пропадав» у театрі при Московському товаристві мистецтва та літератури. Вся театральна Москва знала його під псевдонімом Станіславський.

Любимовський театрал

У сім’ї Алексєєвих, де було десятеро дітей, панувала любов. За сімейними переказами батько Сергій і матуся Ліза були закохані одне в одного до глибокої старості. Діти мали свої ласкаві сімейні прізвиська: наприклад, старшого сина Володю – називали Вовося, другого сина Костю – Кокося.

Сім’я була заможною: дід, Володимир Алексєєв, вів свій рід від кріпаків Ярославля, котрі освоїли виробництво золотого та срібного шиття для бальних суконь і парадних мундирів. Він заснував Московське торгово-промислове товариство «Володимир Алексєєв», одружився на дочці французької актриси. Діти успадкували комерційні здібності від діда і батька, а артистичні – від бабусі: всі вони так чи інакше були пов’язані з театром, багато хто з них досягли успіху на сценічних підмостках, а другий син Костянтин став засновником системи, якою користуються у всьому світі і яка названа його ім’ям.

Читайте також: Неповторний Маяцький: як хлопчик з Печенігів став видатним цирковим артистом

Кості було 14 років, коли він вийшов на сцену. Щоправда, це була аматорська і навіть – сімейна сцена: батько влаштував на підмосковній дачі Алексєєвих у Любимівці домашній аматорський театр з назвою «Алексєєв­ський драматичний гурток», учасниками якого були домочадці, друзі сім’ї та рідня. «Довелося, – згадував Станіславський, – майже насильно вербувати акторів з членів сім’ї, рідні, знайомих, гувернерів, гувернанток. Деякі з них... отруїлися театральною отрутою на все життя».

Кокося був душею цього гуртка: театр, цирк, балет при­ваблювали його з раннього дитинства, а от вчитися в гімназії йому не хотілося. Ні, він не пустував, не був галасливим, але й не виявляв ніякого інтересу до навчання. Справа дійшла до того, що його виключили з останнього класу гімназії. Проте батько не втрачав надії виростити із сина продовжувача сімейної справи: в 1878 році він бере його і старшого сина Володю із собою, як зараз сказали б, у ділову поїздку – до Харкова, на вовномийку.

Перша зустріч

Харків справив на 15-річного Костю враження: «Переодягнувшись зовсім, ми пішли оглядати місто. Найперше до собору, потім в якийсь монастир (Покровський. – Авт.). Проїхалися по місту, оглянули площі й склад, де під час ярмарку продається вовна. Харків мені дуже сподобався. Він не позбавлений усіх задоволень, які можна знайти в Москві. Там є два театри, музичне товариство, Дворянське зібрання, французький цирк. Крім того, там є дві класичні й одна реальна гімназії; величезний Університет. Харків узагалі схожий на Київ».

Григорівська вовномийка, яка вважалася однією з найбільших на півдні Росії, вразила хлопчика, і він старанно записав у щоденнику: «У першій кімнаті знаходиться безліч столів, на яких сортувальники розбирають вовну по сортах. Наступна кімната наповнена вся машинами. Кожна машина складається з великого чана, в ньому за допомогою парової машини... рухаються граблі й перевертають брудну вовну. Коли вовна проходить чотири таких чани, вона стає зовсім чистою...».

Кроки до театру

Потім Харків і Харківщина в долі великого Станіславського з’являтися не один раз та зіграють свою роль, але це буде через 12 років, а поки що зачарованого театром недолітка переводять до Лазаревського інституту – передбачалося, що він буде вивчати там мови, але після декількох років поневірянь Костя вблагав батька дозволити йому кинути навчання в інституті. Восени 1881 року він пішов працювати в контору
золотоканітельної фабрики. «Робота там була кропітка й відповідальна. Доводилося мати справу із золотниками і частками золота та срібла. Труднощі були ще в тому, що треба було зважувати метал, котушки, крихти та інше правою рукою на дуже чутливих коромислових вагах, а на рахівницях одночасно рахувати лівою рукою, – згадував пізніше старший брат Володимир і не без гордості додавав: – Він швидко освоївся зі справою, ним були задоволені». Через чотири роки Костянтин Алексєєв вийде на сцену як актор-аматор Станіславський, а ще через чотири відбудеться перший спектакль театру при Товаристві мистецтва і літератури, де Станіславський був і актором, і режисером, і менеджером, вклавши в нього свої особисті кошти.

Читайте також: Як харків’яни допомогли режисерові Александрову кінофільм «Цирк» зняти

...Минуло 10 років, сповнених помилок та знахідок, злетів та падінь, особистого щастя і особистого ж горя. Костянтин одружився на актрисі, його партнерці по сцені, Марії Перевощикової (псевдонім – Ліліна). У подружжя народилася дочка Ксенія, але прожила всього три місяці. Театральні експерименти Станіславського завдавали великих збитків, робота в конторі вимагала все більше зусиль. У сім’ї з інтервалом у три роки з’явилися дочка та син, які вимагали уваги. І навесні 1896 року Станіславський з дружиною й дітьми поїхав до молодшого брата Георгія в Харків, а точніше – в Григорівку. Тут усім несподівано сподобалося, і сім’я Станіславського стала проводити кінець весни й початок літа в Григорівці, а пізніше – в Андріївці (Графському Вовчанскьго повіту), де у Георгія Алексєєва була садиба. До того ж разом з ним жила мама – Єлизавета Василівна, яку всі домашні любовно називали «маманя». Саме Андріївка стала для Станіславського місцем відпочинку, місцем натхнення, місцем спокою.

МХАТ, «Чайка» і харківська глушина

14 червня 1897 року в Москві, в ресторані «Слов’янський базар» відбулася історична зустріч Костянтина Станіславського з Володимиром Немировичем-Данченком, людиною, яка теж мріяла про новий театр. «Світова конференція народів не обговорює своїх важливих державних питань з такою точністю, з якою ми обговорювали тоді основи майбутньої справи, питання чистого мистецтва, наші художні ідеали, сценічну етику, техніку, організаційні плани, проекти майбутнього репертуару, наші взаємини», – писав пізніше Станіславський.

Для першого театрального сезону вибрали п’єсу відомого письменника, але маловідомого драматурга Чехова «Чайка». Сумнівів було багато – і у драматурга, який вважав, що Станіславський і Немирович-Данченко не бачать у п’єсі того, що він написав, і у постановників.

У серпні 1898 року Станіславський їде в Андріївку (вона ж – Графське Вовчанського повіту) – там, на самоті й в спокої, він хотів знайти рішення «Чайки», яке б відповідало новому погляду на театр. «Я поїхав у Харківську губернію писати мізансцени.., – написав Костянтин Сергійович пізніше. – Це було нелегке завдання, бо, на сором мені, я не розумів п’єсу... І лише під час роботи непомітно для себе я вжився і підсвідомо полюбив її...».

Читайте також: Великий Степанич з невеликої Введенки: «золоті» м’ячі та трагедії життя олімпійського чемпіона

Станіславський розробляв усе до найменших деталей: як треба розуміти роль, як ходити, яким голосом говорити. Він описував декорації і костюми, грим і ходу, манери і звички. «Я просидів нагорі в одній з веж будинку, з якої відкривався похмурий та сумний краєвид неозорого й одноманітного степу... – згадував він пізніше. – На мій подив, робота здавалася мені легкою, я бачив, відчував п’єсу...». У середині вересня, після закінчення роботи, Станіславський з Анд­ріївки через Харків виїхав до Москви.

У середині жовтня 1898 року в приміщенні театру «Ермітаж» відбулася перша прем’єра – трагедія «Цар Федір Іоаннович», яка мала успіх. А «Чайку» Станіславський збирався показати в Харкові на Великдень 1899 року. Чи вдалося це зробити – невідомо. Але відомо, що в Харків Станіславський приїжджав ще неодноразово – і з гастролями, і в гості.

P.S. Про те, що Станіславський був добре знайомий з Гнатом Хоткевичем, про те, що він з величезним пієтетом ставився до харківського режисера і антрепренера Синельникова, про те, як майбутні корифеї українського театру – зокрема, Іван Мар’яненко, вчилися в Станіславського – можна написати окрему статтю. Як і про брата Станіславського Георгія – того самого, який став харків’янином, і будучи підприємцем та благодійником, виходив на харківські підмостки під псевдонімом Юріївський. Захоплений теат­ром, у своєму заміському маєтку він створив «Товариство виконавців драматичних творів», а потім став одним із засновників харківського Народного дому, та, на жаль, був розстріляний у 1920 році в Криму під час червоного терору. Втім, це вже зовсім інша історія...

Автор: Інна Можейко