Як милися наші бабусі: спогади про громадські лазні

24.10.2021 12:00 Хронограф
novokuznetsk.ru novokuznetsk.ru

Як ми миємося — це питання державного рівня, адже від цього залежить епідеміологічна безпека суспільства. І люди поважного віку можуть розповісти про часи, коли в більшість будинків не було підведено води, тобто ні холодної, ні тим більше гарячої. І тоді основним місцем для миття були лазні.

У невеликому селі лазні могло й зовсім не бути. Тоді обходилися ночвами на кухні, а теплого літа — ставком чи бочкою з водою на даху якоїсь будівлі, таким собі душем. Справний господар міг спорудити на городі особисту баньку, якою за запрошенням могли користуватися й сусіди. А ні — тоді в разі чого їздили до більших населених пунктів, туди, де працювали лазні, і справляли свої гігієнічні потреби вже там.

У більших селах чи селищах зазвичай уже були лазні. Так, частіше за все вони мали один невеличкий зал з кранами та тазиками — і все, і працювали кілька днів на тиждень, і були «жіночі» та «чоловічі» дні, але питання доброго миття вони вирішували.

У містах здебільшого лазня була вже в кожному районі. В них були окремі зали для чоловіків і жінок — це обов’язково. Крім того, могли бути душові, парильні, ванні кімнати. Згодом почали обладнувати й міні-басейни та сауни, і саме в таких лазнях народжувалася сучасна міська культура відвідування бань. Це коли й гаряча вода вдома є, і помитися можна без проблем — а йдуть у баню, щоб долучитися до товариства таких самих любителів зігнати сім потів у сауні або в парильні.

Пропонували в лазнях послугу миття — базову. Вона передбачала забезпечення тазиком, зазвичай дешевим оцинкованим, часто — з іржею.

Підлога в лазні бувала кахельною, мокра — дуже слизька. У залі ходили босоніж, і щоб не ослизнутися, потрібно було виявляти неабияку обережність. Не надто приємним моментом було й те, що людина почувалася «на протязі» поглядів: навкруги були інші відвідувачі лазні, а в жіноче відділення ще й могли пускати хлопчиків, якщо вони, на думку матері та банщиків, були достатньо для цього малими. 

До речі, попри начебто уніфікацію і стандартизацію державних закладів (а лазні підпадали під таке визначення), вони мали й свої індивідуальні риси. Так, приміром, у Харкові лазня на ХТЗ вважалась такою, що має кращу парильню. Добру парильню, але ще й масовість, відзначали в лазні біля нинішньої станції метро «Холодна гора». А от баня в селищі «Новий побут» (воно ж — «Червоний Жовтень», або у просторіччі «Жовтень») славилася своєю сауною. Лазню ж біля велозаводу знав кожний студент, якому доводилось оформлювати документи у гуртожиток — там потрібно було брати довідку про санітарний стан.

Лазня в Харкові біля велозаводу (зараз Московський проспект, 181), фото 1930 р.

Фото: the-past.inf.ua

Відвідування тих лазень не могло не залишити свій слід у пам’яті. Деякі спогади пропонуємо далі, звичайно, без світлин, бо хто тоді знав, що вони знадобляться, та й побити могли за таке неподобство — фотографувати, як люди миються.

 

У нашому селищі…

Пані Олена Тимошенко з Покотилівки згадує:

— Це зараз воду заведено практично в кожний будинок, а для її підігрівання використовують усілякі прилади. А півстоліття тому такої розкоші просто не було. Але митися ж було потрібно, тому хоча б раз на тиждень ми влаштовували «банний день». У нашому селищі була невеличка, але цілком пристойна лазня. У ній було два невеликі зали, за принципом «дівчатка ліворуч — хлопці праворуч». З того, що пам’ятаю, спочатку там були тазики для води, в які можна було набирати воду й митися. Але потім обладнали душові — навіть не кабінки, а місця — і можна було митися під душем. Ні, тазики залишилися, і якщо комусь потрібно було потримати у воді, приміром, ноги, можна було це зробити без проблем. Якихось інших спеціальних послуг ця лазня не передбачала. І якщо в місті (у Харкові, тобто) можна було десь узяти для користування рушник або купити мочалку, то в Покотилівці такого не пропонували. Натоміть речі залишали просто у шафці, зачиненій… на гачечок. Які там замки, куди ключі в лазні голій людині ховати? Коштувало це задоволення, якщо не помиляюсь, 40 копійок — ну, якщо різниця в якийсь бік, то невелика.

Проте, були й господарі, які лазню обладнали поруч з хатою. Нас із мамою частенько запрошував «на миття» сусід, але ми відмовлялися на користь звичного закладу, бо черг туди практично ніколи не бувало, а пристосовуватися до того, коли сусід надумає топити лазню, обтяжувати його й мати потім якісь зобов’язання не надто хотілося.

Десь у 90-х стара лазня закрилася. Були спроби обладнати в різних місцях інші, але якось вони не прижилися. Може, зіграло свою роль загальне «обкомуналення» селища, хтозна.

 

Сільська лазня очима міських дітей

Харківська дівчинка Ірина Мовчан мала нагоду порівняти міську лазню із сільською:

— Улітку 1974-го, коли в Харкові негода пошкодила хрест на Благовіщенському соборі й порозкидувала книги з університетської бібліотеки аж до зоопарку, учні нашої школи були, як тоді казали, «у колгоспі» — у літньому трудовому таборі тощо — поблизу Прудянки. Це був мій перший досвід «колгоспів» у подальшій низці шкільних, потім інститутських, а потім уже й «службовських» виїздів «у поля».

Слід сказати, що всі ми — ті, хто відпрацьовував трудові години таким чином — жили в нових домах, що зараз зневажливо називають «хрущоби», а тоді сприймалися як майже нечувана розкіш. Ще б пак: опалення централізоване, готуєш на газі, санвузол нехай і суміщений, але ж у квартирі, та ще й з водою — і холодною, і гарячою, тільки кран відкрий. І нехай вода бувала, скажімо так, з перебоями, але ми вже звикли, що вимитися можна з комфортом. А в таборі було обладнане місце для ранкового вмивання і вечірнього миття ніг (вода без підігріву, з температурою оточуючого повітря) — і цим можливість гігієнічних процедур обмежувалась. Тож наше керівництво домовилося, щоб ми могли скористатися місцевою лазнею, і було це у Прудянці чи іншому селі поруч — уже не пам’ятаю. Відразу кажу: діло давнє, подробиці вже стерлися з пам’яті, а багато чого ми й просто не знали — непотрібно це було школярам. А що закарбувалося з тих часів: невелика одноповерхова будівля, зараз би сказала — барачного типу. На дверях графік роботи, де зазначений час миття жінок і чоловіків. Усередині — гусачки з водою і тазики. Досвід відвідування міських лазень у мене був, і, не вдаючись у подробиці, можу сказати, що сільська баня справляла враження не набагато гірше, ну, хіба що освітлення через вікна було трохи скромнішим, але ж ми не заради його туди пішли!

 

Хіба це розкіш?

Наталя Ісаєнко, яка зараз живе з чоловіком у Лозовій, мала досвід відвідування лазні в Харкові:

— На початку 80-х ми винаймали житло неподалік лазні на вулиці Шевченка. Ця баня нічим особливим не відрізнялася від інших подібних закладів міста, хіба що — розміщенням в одній будівлі з витверезником. Але це не означає, що «клієнти» останнього користувалися послугами лазні, такого в їх роботі не передбачалось. Хоча люди, які зналися на цьому питанні, стверджували, що в Москві був як мінімум один витверезник, у якому п’яничку мили, укладали спати в чисту постіль, а на ранок давали випраний і випрасований одяг. Щоправда, і коштувало це (рахунок висилали в бухгалтерію підприємства тому, хто потрапив у витверезник) стільки, скільки отримував за місяць, скажімо, бібліотекар. Але то були питання питущих, а нас тоді цікавило інше. До народження мого первістка залишалися лічені тижні, тому митися в загальному залі лазні з його «зручностями» — купа народу, тазики, часто заіржавілі і вже точно не повністю відмиті від користування попередньою людиною, мокрі слизькі підлоги, часто протяги — не хотілось. Тому ми вирішили «попанувати», пішли митися в окремий «кабінет» з ванною. Коштувала ця розкіш, якщо не помиляюсь, 50 копійок (загальний зал — у районі 10‒15 копійок). Проте, сервіс, як то кажуть, був ненав’язливий. Головною перевагою було усамітнення і те, що поруч міг бути чоловік-помічник. Усе інше… Протягів у приміщенні ніхто не скасовував, а якщо згадати, що це був кінець вересня, то щодо температури все буде зрозумілим. Сама ванна стара, місцями з іржею, сідати в неї було страшнувато. Якихось поличок для мила чи мочалки не передбачалось. І враження залишились якісь двоякі: з одного боку, загальне убозтво і «третій сорт не брак» — з іншого, як добре, що можна було усунути свою проблему без зайвих клопотів.