Відрубники, кредитна спілка та жорстоке вбивство: що відбувалось у Вільшані 110 років тому

05.06.2021 13:00 Хронограф
Коллаж: "Слобідський край" Коллаж: "Слобідський край"

Селищем міського типу Вільшани стали тільки в 1938 році, а до того часу вони були великою (з населенням більше 9 тисяч людей) слободою. Та й пристрасті тут вирували неабиякі. Про життя у Вільшані (саме так її називали 110 років тому) можна знайти інформацію в газеті «Южный край» за 1911 рік.

Проблеми з «відрубниками» та діяльність кредитного товариства

Гортаючи сторінки газети «Южный край», можна натрапити на цікаві відомості про те, як проходила в нас столипінська аграрна реформа. Повірте, у свій час вона збурила суспільство більше, ніж сучасне відкриття ринку землі. Хоча – хто знає, що у нас попереду, але історичний приклад є. Про те, як ставилася селянська община до «відрубників» (тих, хто виходив з общини та отримував так звані відруби – земельні ділянки для ведення господарства, свого роду паї) йдеться у матеріалі за 16 січня 1911 року. Річ у тому, що на початку січня у Вільшанах повинні були вирішити питання про наділення землею 150 домогосподарств – тих, господарі яких вирішили вийти з общини.

Читайте також: Циркуни 110 років тому: події та надзвичайні пригоди в селі на сторінках харківської преси

«Обговорення цього питання було доволі тривале і бурхливе, оскільки більшість була проти виділу. Земський начальник і член комісії повідомили, що товариство не має права перешкодити виділу, і тому доцільніше увійти в угоду з тими, хто йде, про ділянку громадської землі, яка припадає на їхню частку, бо вони заявили бажання отримати землю близько Рогозянки, поблизу споруджуваної Північно-Донецької дороги і річки Уди, ділянка вважається одною з кращих; товариство ж пропонує їм землю в протилежному боці – від Мерчика і Петропавлівки. Через те, що такі виділи можуть мати місце щорічно, то є побоювання, що щорічно ж доведеться ділити й ту землю, яка залишається в загальному користуванні, що, звичайно, пов’язане з витратами з розмежування і шкодою для землеробства від частих переділів. Тому член комісії запропонував обміркувати, чи не побажає товариство виділити всім відразу ділянки. Більшість селян проти виділу, але їх, звісно, лякає можливість щорічних часткових виділів і переділів. Остаточне вирішення цього важливого для селян питання відкладено на 23 січня», – йдеться в кореспонденції.

***

Сто років тому кредитні товариства були дуже важливим інститутом: по суті це була система мікрозаймів, яка дозволяла фінансувати власне господарство або дрібну підприємницьку діяльність. Завдяки цьому кредитне товариство у Вільшанах мало неабияку популярність, а його робота потрапляла на сторінки такої великої газети, як «Южный край». Отже, номер газети від 9 лютого 1911 року, стаття «Кредитне товариство», в якій відзначалось, що товариство розвивалось блискуче: «Число членів на 1 січня 1910 року було – 464, а до 1 січня 1911 р. збільшилося більш ніж у два рази – тисяча сорок чотири члени, з круговою відповідальністю за збитками т-ва 192,800 р. Основний капітал (власний і зайнятий) 5200 р.; запасний капітал 666 р. 76 к.; капітал для спорудження будинку 2795 р. 05 к. Внесків є 39.831 р. 29 к.; позик 17.000 р. Позичок видано протягом року 114,997 р., залишається за членами до звітного часу 63,165 р.; прострочених позичок було тільки 3, та й ті вже погашені.

І при балансі в 69.452 р. кредитне т-во одержало чистого прибутку 3.071 р. 18 к., який розподілений таким чином: в основний капітал 1200 р.; у запасний 610 р. 18 к.; у капітал для спорудження будинку товариству 61 р. і в капітал для посередницьких операцій, які знову відкриваються, 1200 р.

З цього короткого звіту видно, наскільки такі установи, які потрібні селянам, добре приживаються, і як добре ведуться справи в названому товаристві, яке існує всього лише 2 роки і 3 місяці. Кошторис витрат на 1911 р. припущений у сумі близько 2000 р. Збори вирішили відкрити посередницькі операції з продажу сільськогосподарських машин, що є крайньою необхідністю. Розмір відсотків установлений: за позиками 10 %, за вкладами 5–7 ½. Крім інших питань, була прочитана доповідь про увічнення пам’яті звільнення селян. Доповідач пропонував щорічно відраховувати 10 % чистого прибутку для видачі допомоги дітям незаможних членів т-ва для підготовки до вступу в середні та ремісничі училища і для утримання їх там рік-два, поки вони не отримають будь-якої іншої стипендії. Залишки цих відрахувань використати на купівлю інструментів дітям, які закінчили ремісничі училища.

Присутні, поставившись цілком співчутливо до самої ідеї доповіді, все-таки відхилили її, боячись, щоб цією допомогою не скористалися особи заможні, вказуючи на ті випадки, коли земськими стипендіями в землеробському училищі користувалися сини багатих батьків Вільшанської і Рогозянської волості, позбавивши можливості отримати освіту здібного хлопчика бідних батьків. Шкода, що такі прикрі випадки, як надання стипендій багатим, змусили селян недовірливо дивитися на це і бачити можливість несумлінності й у розподілі передбачуваних допомог».

Убивство через спадок

Людей на початку ХХ століття, насамперед селян, псувало не квартирне, а земельне питання: воно протягом століть було найгострішим та закінчувалося бунтами, повстаннями та навіть революцією. Але вбивство літнього селянина його рідними дітьми та онуками – це справжній жах. Земельне питання і переділ спадку завжди були болісними питаннями в українському селі, й часом це призводило до таких трагедій. Про гучну справу, яка трапилась у Вільшанах, писали в газеті «Южный край» від 6 травня 1911 року.

Батько чотирьох дорослих синів – Олексія, Степана, Прохора і Петра – селянин Полікарп Єремєєв був знайдений мертвим на земельній ділянці одного зі своїх синів. Під час розтину трупа лікар-експерт дійшов висновку, що смерть Єремєєва настала від побоїв, що викликали параліч серця. Ще за життя Полікарпа вбивця, на думку лікаря, забив рот старого земляним брудом. Почалося слідство, яке встановило, що «Полікарп Єремєєв давно ще скаржився на утиски своїх синів і онуків. 10-го квітня, тобто за 6 днів до смерті Полікарпа, він знищив свій духовний заповіт, яким розділяв, було, своє майно між усіма синами порівну, і говорив, що збирається одружитися, бажаючи завести своє господарство.

У день своєї смерті він говорив Судомоєву (сусідові. – Авт.), який зайшов до нього напитися води, що онуки приїхали на хутір та хочуть його вбити, а коли Судомоєв запропонував іти з ним, щоб заявити про це владі, Полікарп відповів: «Так, сьогодні ввечері поїду...» На дізнанні Іван Петрович і Іван Прохорович Єремєєви (онуки. – Авт.) зізналися поліції, що вони задушили свого діда разом з дядьком Олексієм і його сином, Андрієм, змовившись на вбивство ще вдома в Пісках. Приїхавши на хутір, вони підмовили до скоєння вбивства і Олексія. Коли Олексій душив Полікарпа, вони притримували його за ноги, а Андрій стояв осторонь.

Задушивши старого, вони всі втрьох зарили труп у сіно. Жінки, які були на хуторі, бачили всю картину вбивства і навіть допомагали зарити труп у сіно.

На слідстві підсудні не визнали себе винними. За словами Івана Прохоровича Єремєєва, він, приїхавши на хутір, застав Олексія, який сварився через пшеницю; під час сварки Олексій і задушив старого. Іван Петрович Єремєєв визнав себе винним лише в тому, що не доніс про скоєння вбивства. Олексій Єремєєв також не визнав себе винним у вбивстві рідного батька...

Судом було поставлене за клопотанням захисту додаткове запитання про вбивство в бійці. Присяжні засідателі визнали винними за додатковим питанням Івана Прохоровича і Івана Петровича Єремєєвих, до того ж відкинули намір позбавити життя. Судом обидва вони засуджені до в’язниці на 8 місяців і до церковного покаяння. Олексій Єремєєв виправданий».

Колодязь та кишеньковий злодій

Якісне водопостачання завжди було важливою запорукою як комфортного повсякденного життя, так й економічного розвитку. Тож кожна ініціатива в цьому напрямі була хорошим прикладом та знаходила місце на сторінках «Южного края».

У номері від 13 березня 1911 року повідомлялося, що «з причини відсутності в сл. Вільшани колодязів, спорудження яких гарантувало б від зараження води під час епідемічних захворювань, місцеві торговці М. Т. Ващенко, Д. К. Луценко та І. Д. Шелест запропонували спорудити на Базарній площі колодязь з насосом, і, внісши від себе особисто по двадцять п’ять руб., поклали початок збору грошей серед інших торговців на його спорудження».

Читайте також: Життя в слободі Липці 100 років тому

А номер від 21 червня 1911 року розповідав подробиці про професійного кишенькового злодія, якого було затримано, що називається, «на гарячому» в Харкові: «19-го червня, о 4 годині дня, городовий звернув увагу на невідомого молодого чоловіка, який біг уздовж Олександрівської вулиці. Переслідував його сільський хлопець. Останній пояснив, що втікач витягнув у нього з кишені паспорт і 3 рублі грошей. Городовий почав переслідувати злодія, але той забіг в Олександрівський готель, звідки вибіг і різними манівцями подався на Жандармський майдан, де городовим і був затриманий. Виявився він відомим кишеньковим злодієм, селянином Вільшанської волості Петром Баштановим і вже відбував покарання у в’язниці за крадіжки».

Газети читав та відомості збирав Андрій Домановський