Вагітність під обстрілами: історія харків’янки, яка народжувала у прифронтовому місті

29.04.2022 13:30 Область Online

Війна застала українців у найрізноманітніші періоди їхнього життя. Особливо важко було вагітним жінкам, у руках яких було одразу два, а то й більше життів. Своєю історією вагітності та народження дитини з нами поділилася харків’янка Вікторія. Вона розповіла про найстрашніші моменти, через що не поїхала з Харківської області та чому її донеч­ка стала популярною з перших днів свого життя.

24 лютого в Україні почалася війна, а напередодні, 23 лютого, у харків’янки Вікторії (не називаємо прізвища на прохання героїні матеріалу) стартував 33-й тиждень її вагітності. Жінка згадує, які були думки під час перших вибухів.

– Спросоння спочатку здалося, що грім, але потім зрозуміла, що цього в лютому бути не може. А наступна думка була, що почалася війна, оскільки перед цим чоловік говорив, що такий розвиток подій дуже можливий, – згадує жінка. – Моє становище в цій ситуації робило мене просто беззахисною. Бо бігати не можу, не така поворотка та мобільна, пузико вже велике було. Я дуже сильно боялася, що могла не встигнути заскочити в укриття.

У перші години війни тема сховищ турбувала нашу ге­роїню найбільше. Вони з чоло­віком Борисом живуть у панельному будинку в одному з районів Харкова, куди часто з перших днів вторгнення прилітали ворожі снаряди. І підвал в їх багатоповерхівці аж ніяк безпечним сховищем не назвеш. Віку дуже трясло, в такому стані вона активно шукала найближче укриття, оскільки до метро неблизько, хвилин 15. Чоловік паралельно вирішував питання, як вивести кохану з їх майбутньою дитиною в безпечніше місце. У другій половині дня вони вже були в приватному будинку в одній з територіальних громад недалеко від Харкова (ТГ не називаємо на прохання Вікторії).

– Ці перші пів дня у квартирі пройшли для мене у великому страху, оскільки дуже сильно були чутні вибухи. Я вважаю, що квартири це взагалі не безпечне місце, приватний будинок – інша річ. Це мені дає як мінімум внутрішнє відчуття безпеки, – ділиться Вікторія.

Читайте також: Близнюківська громада набирає дітей до перших класів

Переймалася за пологовий будинок

Коли подружжя тимчасово переїхало жити в передмістя Харкова, перші кілька днів були спокійними порівняно з обласним центром, утім потім почалося страшне.

– Ми перші два тижні постійно бігали до підвалу, це було жахливо. Кілька днів було дуже чутно, як летять літаки, це було саме тоді, коли обстрілювали центр Харкова і поцілили у майдан Свободи. Мені було дуже страшно вночі, вдень ще більш-менш, оскільки ти бадьора і маєш можливість передбачити небезпеку та сховатися. А вночі я боялася, що мене застануть зненацька, оскільки дуже тяжко робити всі ці різкі рухи, – згадує жінка.

Пологовий будинок, в якому вона повинна була народжувати, закрився, а її лікар поїхав. Добре, що біля її нинішнього місця проживання є інший пологовий будинок.

– Дуже боялася, а раптом пологовий будинок заблокують, і ми не зможемо туди потрапити. Страх посилився, коли сталися маріупольські події (обстріл пологового будинку у Маріуполі на початку весни. – Прим.). Я постійно боялася, періодично телефонувала до пологового і дізнавалася, чи все в них нормально. Оскільки, якщо щось трапиться, я взагалі не розуміла, що тоді робити, – каже Віка. 

Почала абстрагуватися

Перші два тижні на новому місці жінка постійно думала – їхати з регіону або ні. Багато її знайомих радили покидати як мінімум Харківську область, казали, що допоможуть з переїздом за кордон, але жінка після пів місяця вагань усе ж прийняла рішення залишитися. І на це було кілька причин.

– По-перше, я категорично не хотіла їхати без чоловіка, оскільки з України його не випустять. А по-друге, дорога. Були варіанти їхати в західні регіони України, але розумієте, такі умови, в яких людям довелося виїжджати в перші тижні в поїздах, я просто б не витримали. Я боя­лася за своє життя та життя дитини. Ні сісти, ні прилягти – для мене це було дуже тяжко, оскільки на той момент був уже великий термін вагітності, 35-й тиждень. Їхати машиною також не варіант. Це довго, у моєму становищі я не висиджу, ми побоялися, що я просто не перенесу дорогу і можу почати народжувати десь у польових умовах. А у мене діагноз на кесарів розтин, тому зовсім небезпечно було, – розповідає жінка.

Ці перші 14 днів війни прой­шли в жінки в режимі сильного стресу, а потім вона почала абстрагуватися, оскільки нервова система не витримувала.

– Я почала більше займатися справами, пов’язаними з появою дитини, оскільки нічого не встигла підготувати. Прийшла фінансова допомога завдяки одному фонду, ще одні люди допомогли з-за кордону, я почала думати вже про виписку, одяг для дитини, вибирала коляску тощо. Також почала мінімізувати кількість новин. Я дуже близько до серця їх сприймала, плакала, однак з цим треба було закінчувати, оскільки від мого стану безпосередньо залежить здоров’я нашої майбутньої дитини, – говорить Вікторія.

Жінка зізнається, що довгий час боялася виходити за подвір’я, а коли все ж наважилась, трапилася ситуація, яка її дуже налякала.

– Спочатку, звичайно, був страх виходити за територію будинку. Потім себе налаштувала і пішла прогулятися по вулиці, і раптом кілька разів прогриміли сильні вибухи. Подивилася в небо, а там чорний слід від якогось артилерійського снаряда. Тоді дуже перелякалася і знову на вулицю довго не виходила. А за тиждень до пологів було більш-менш тихо, я брала собаку і разом з ним прогулювалася нашою місцевістю, – згадує харків’янка. 

Читайте також: У Валках захисник країни романтично освідчився своїй дівчині. Фото

Зробили фурор

У пологовий будинок Вік­торія приїхала 5 квітня, а наступного дня вона народила чудову і здорову дівчинку – Аллу Борисівну. Дитинку назвали на честь бабусь.

– Мою маму звуть Алла, і улюблену бабусю чоловіка теж звуть Алла. Борі сподобалося це ім’я, я була не проти. По-перше, це красиво звучить, Алла Борисівна. А по-друге, дуже епічно, хоча це для нашого покоління, а для її – асоціацій таких, як у нас, думаю, вже не буде. Втім у пологовому ми зробили фурор. Усі у медзакладі нас знали через ім’я і по батькові, робили на цьому акцент. Донечка стала популярною з перших днів свого життя, – розповідає Вікторія.

Новоспечена матуся говорить, що ці кілька днів, які вона провела у пологовому будинку, там була чудова і спокійна атмосфера. Дуже уважний і дбайливий персонал, який завжди заспокоював породіль, однак у день виписки, 9 квітня, медпрацівники були на нервах.

– Там обстановка, як у санаторії. Персонал просто класний, і харчування відмінне, все просто здорово. Багато волонтерів приїжджали, давали памперси, серветки та інші необхідні речі для породіль. А ось у день виписки персонал мед­закладу був збуджений – того дня десь зовсім близько впав снаряд, – каже вона.

Читайте також: Аграрії Близнюківщини придбали автівки українським захисникам

Неочікувана допомога

Наразі Вікторія разом з чоловіком звикають до батьківства. Борис поділився враженнями від нового амплуа, які повністю розділяє його кохана.

– Це найкраще, що зі мною відбулося в житті. Так, багато турбот, постійно треба бути поряд з дитиною, доглядати, спиш по мінімуму тощо. Але з народженням доньки з’явилася така внутрішня сила, якій нічого протиставити, – стверджує Борис.

Через нинішню ситуацію Вікторія переймається, що невідомо, коли вона отримає виплати, пов’язані з народ­женням дитини, оскільки перебуває в прифронтовій зоні. Втім жінка зі своїми проблемами не залишилася наодинці. Ту згуртованість українців, про яку наразі говорять у всьому світі, на собі відчула і наша героїня. Зовсім чужі люди, які живуть по сусідству, неочікувано  надавали допомогу – приносили їжу, дитячий одяг, возили до лікаря.

Вікторія розповідає, що після пологів іноді в неї трап­ляються кошмарні сни на фоні власного фізичного стану і переживань за дитину.

– І до пологів я дуже переживала за дитину. Втім зараз я її фізично відчуваю, відповідно страху з’явилося більше. І я не можу дозволити піддавати себе стресу, якщо хочу, щоб усе нормально було з годуванням дитини. Мій стан і моральний, і фізичний безпосередньо впливає на здоров’я малюка. Тим більше, коли ночами не спиш, нервова система не залізна. Тому я розумію, що треба тримати себе в руках заради нашої дитини, – зазначає Вікторія.