Робимо все, щоб наблизити перемогу: історія бійця з харківської ТрО

Історію військовослужбовця медіа «Слобідський край» розповіли у Харківській окремій бригаді сил територіальної оборони.

Юрій працював дизелістом на буровій установці. У 55 років вийшов на пенсію, каже, хотілося відпочити – ходити на риболовлю та охоту, проте не судилося. Довелося взяти до рук зброю та йти захищати Батьківщину.

– 24 лютого о 7-й ранку подзвонила мама і сказала, що розпочалася війна. Я одразу не повірив, включив телевізор і звідти про все дізнався. Перші слова мами були: «Це ж ти тепер на війну підеш?». А я одразу відповів, що, звичайно, піду. Вивіз дітей з Харкова і 6 березня пішов до військкомату, де мені сказали, що я вже не в тому віці. На що я з жартом відповів: «Ви придивіться до мене, я не стар, я «суперстар». Ось так завдяки гумору і потрапив до ТрО, де служу солдатом і досі, – розповідає військовий.

Чоловік говорить, що навіть через два роки повномасштабної війни не може зрозуміти, навіщо росіяни прийшли вбивати українців.

– Найбільше не вкладається в голові, як на нас могли напасти так звані колишні «брати»? Раніше багато наших буровиків їздили до росії на заробітки, а зараз там нікого немає, їх усі наші послали у відомому напрямку, – каже Юрій.

«Влас» зізнається, що найтяжче на війні – відсутність рідних. Каже, дуже довго до цього звикав, адже у цивільному житті сім’я завжди була поруч.

– До війни неможливо підготуватися. В тероборону я прийшов зі своєю формою. Якби йшов зараз, то підкупив би якусь зброю чи амуніцію. Ну і, мабуть, зібрав би базу знань та вмінь, повторив би те, що вчив, вивчив би те, чого не знаю. В дитинстві у мене був друг Юрко, його батько був керівником військової справи, навчав нас стріляти з малокаліберної гвинтівки. Він старший за мене на три роки, але теж прийшов до нас на службу, та ще й зі своєю мисливською рушницею, – ділиться боєць.

Найбільше бажання Юрія – перемога України, щоб можна було повернутися до рідних та нарешті присвятити час улюбленим хобі.

– Дуже хочеться, щоб війна закінчилася якомога швидше. Ну а поки що ми робимо все, щоб наблизити перемогу. Не падаємо духом, а йдемо до кінця, бо під росією життя не буде. Україна – вільна і незалежна, тому ми обов’язково переможемо, – говорить «Влас».

Раніше ми писали про Едуарда з позивним «Ахмед» – стрільця-санітара одного з бойових батальйонів 5-ї Слобожанської бригади НГУ. Чоловік був призваний до лав гвардійців ще на початку повномасштабного вторгнення. Тоді в Едуарда була борода, тож позивний – скорочення від вислову «ах, який медик».

А також про Ігоря на псевдо «Фантом», який до повномасштабного вторгнення понад 7 років працював в органах державної влади. Тоді чоловік навіть не здогадувався, що попереду на нього чекають важкі та драматичні зміни.

Та про «Цибу» – медика евакуаційної групи бригади «Спартан». Його робота на фронті відбувається у щохвилинній напрузі – як фізичній, так і моральній. Проте саме завдяки невтомній праці бойових медиків удається врятувати життя бійцям.