Окопні свічки для ЗСУ від Близнюківщини: зігріти захисників може кожен
«Після війни повернемося додому – в Харків»
Сергій Євдокимов народився та виріс у селі Новонадеждиному на Близнюківщині. Закінчив школу, потім Харківську академію міського господарства, де здобув фах менеджера з туризму, але працювати за спеціальністю не довелося. Активний молодик шукав варіанти заробітку, тож працював і на «Новій пошті», і меблі виготовляв.
Сергій Євдокимов полюбив Харків і залишився в ньому жити. До всього саме тут і кохання своє знайшов – Тетяну Кобилєву. Дівчина родом з Орільки Лозівського району. На час знайомства із Сергієм навчалася в Харківському педагогічному університеті імені Григорія Сковороди. Молоді люди закохалися одне в одного і почали жити разом у цивільному шлюбі.
– Для нас не принциповий штамп у паспорті, головне – це почуття, взаєморозуміння і повага. Дітей ми вирішили поки що не народжувати, бо війна, – потім встигнемо. Сьогодні потрібні наші руки та голови для допомоги фронту, для людей, які цього потребують, – говорить подружжя.
Варто зазначити, що до війни Тетяна не дуже полюбляла великий мегаполіс через російськомовність населення. Молоді люди вважають, що мова має величезне значення, тож і самі спілкуються українською, і пропагують рідну мову скрізь, де бувають.
– Ми з Танею обожнюємо подорожувати. До війни їздили на відпочинок у Туреччину, Єгипет, Хорватію, а ще побували в різних містах України. Ми самі впевнилися, що кращого рідної землі ніде немає місця на землі. До слова, коли почалося повномасштабне вторгнення, Таня теж зрозуміла, наскільки важливий для неї Харків, – пояснює Сергій.
Чоловік розповів, що раніше вони мріяли для постійного місця проживання обрати якесь місто на заході України, бо для них важливо, коли дотримуються народних традицій та цінують рідну мову, а зараз зрозуміли, що Харків найрідніший.
– У Харкові наша душа. Тож чому шукати місто, де говорять українською всі без винятку, коли й більшість харків’ян після подій воєнного сьогодення зрозуміє, що мова має значення? Після війни повернемося із Сергієм додому – в Харків, – резюмує Тетяна.
Зустріли війну на Північній Салтівці
Салтівський житловий масив найбільший в Україні. Він розташований на сході Харкова в межах трьох адміністративних районів: Салтівського, Київського та Немишлянського. Населення Салтівки складало понад 400 тисяч осіб, бо тут розташовано чимало шкіл і установ дошкільного виховання, дозвільні та торговельно-розважальні центри, ресторани, кафе, концертні зали, парки, дитячі майданчики і місця відпочинку. Тож й обирали для постійного проживання харків’яни саме цей красивий і спокійний район. Зокрема, Північна Салтівка забудована протягом 1987–1993 років типовими 9-, 12- та 16-поверховими панельними будинками.
В одному із таких будинків на 11-му поверсі й жили Сергій з Тетяною.
– Для нас повномасштабне вторгнення росіян не стало новиною, бо ми аналізували ситуацію, яка відбувається в Україні. Починаючи з 16 лютого, ми були готові до найгіршого сценарію. Саме в ці дні зібрали тривожні валізки і дізналися, що під нашим будинком є облаштований підвал. Та, мабуть, з 16-го числа вже й спати лягали в очікуванні біди. А 24 лютого прокинулися від вибухів. Було гучно, з вікон ми бачили, як підіймається дим над розбитими будівлями. Тож узяли підготовлені заздалегідь речі та спустилися в підвал, – розповідає подружжя.
Життя в підвалі
Вже зранку 24 лютого в підвалі шукали прихисток близько 50 осіб, серед яких було багато мам з дітьми. Таня і Сергій, обстежуючи підвал, помітили, що лише одна кімната там тепла, і відразу зрозуміли: легко не буде.
– У нашому будинку 12 поверхів, а навколо чотири 16-поверхівки. Ось туди й почало прилітати. У нас світло було та газ, а от у сусідніх будинках цю розкіш рашики забрали відразу, бо через прильоти було зруйновано системи комунікацій. У людей не було змоги зварити щось поїсти. Ми з Танею бігали до себе в квартиру, готували якісь супи, переливали їх у банки і носили людям, щоб хоч якось їх підтримати. Ми не були обтяжені ні дітьми, ні хворими батьками, ні тваринами. Тож і робили те, що було в наших силах і допомагало іншим, – згадує Сергій.
Весь час Північна Салтівка піддавалася обстрілам ворожої артилерії, авіаційним ударам тощо, люди від’їжджали звідти, шукаючи різні можливості. Але дехто чекав, що ось-ось усе закінчиться, і продовжував жити в підвалі, де було особливе життя. Нелегке, часто зі сльозами та молитвами, але воно було. Діти гралися, але більше часу проводили в телефонах, деякі жінки, щоб заспокоїти нерви, в’язали, по підвальних кімнатах бігали домашні тварини.
– Вражало те, що господарі не залишали своїх хвостатих улюбленців у квартирах, а забирали із собою в підвал. Навіть більше, вони намагалися ще й вигулювати собак у будь-який час, – розповідає Сергій. – Земля дрижить, обстріл страшний, а під під’їздом бабуся із собачкою стоїть. Трясуться обидві, але гуляють.
Сергій і Тетяна, які мали змогу залишити місто ще в лютому, залишалися на місці, бо відчували, що вони потрібні тут і зараз.
Тетяна за освітою педагог. Вона гралася з дітьми, давала поради мамам, готувала їжу, доки були світло та газ. Сергій допомагав в іншому.
– Маю сили, тож бігав у квартири, власники яких давали мені ключі, і приносив необхідні людям речі. Ліфти не працювали, а піднятися, наприклад, на 16-й поверх нелегко. Втім, найчастіше відвідував свою квартиру на 11-му поверсі, звідки виносив усе, що міг: теплі речі, продукти харчування тощо, – говорить чоловік.
Сергій згадує, як з 13-го поверху разом з дівчиною зносили в підвал у простирадлі її хворого батька. Назвати чоловіка слабким не можна, але і йому це було дуже важко.
– Та тендітна дівчина тягнула тата на рівних зі мною. Рятувала, не думаючи про наслідки. Взагалі тоді всі діяли так, як веліла совість, – наголошує Сергій.
Кожен новий день ставав важким випробуванням для жителів Північної Салтівки, яка палала, вибухала, руйнувалася з волі російських нелюдів.
8 березня Тетяна із Сергієм вийшли з квартири, коли вже стемніло, і побачили, що в сусідньому будинку блимає світло у вікні. Хтось подавав сигнал ворогам. І тільки-но молоді люди спустилися в сховище, як в їхній будинок прилетіло три ракети. До слова, одна, зруйнувавши під’їзд, потрапила в підвал. Та, на щастя, в тому під’їзді не відчинялися двері, тож дивом людей там не було. Саме 8 березня будинок, який рятував, прихищав та ще й годував жителів «підземелля» із сусідніх 16-поверхівок, залишився теж без електрики. Тож і Євдокимов з коханою зрозуміли, що їхня місія на цьому місці завершена, і попросили родичів забрати їх у безпечне місце.
– Щоразу, коли ми виходили з підвалу, бачили все більше руйнувань. Наша красива Салтівка перетворювалася на район-привид. Навіть зараз, озираючись назад, чомусь весь час повертаюсь думками в наш підвал. Вражали діти. Здавалося, вони не чують вибухів, не бояться, а повністю занурені у свої гаджети. Але мені здається, то була тільки захисна маска, бо діти більш чутливі до подій, ніж дорослі, – говорить Сергій.
Згадує чоловік і випадок, який підтвердив, що дива бувають. Інколи життя відділяє від смерті буквально декілька хвилин.
– У нашому підвалі був такий собі перевалочний пункт. Люди з інших мікрорайонів добиралися до транспорту, щоб виїхати, і під час обстрілів ховалися, де припаде. Іноді заходили і до нас. Одного разу сім’я з дітками заскочила в наш прихисток. Ми їх напоїли чаєм, а коли начебто стихли обстріли, відправили далі. Вони пішли до метро і фактично через декілька хвилин наш двір перетворився на пекло. Осколками посікло все, що тільки можна було, згоріли три автівки. Зрозуміло, що від людей залишилися лише б якість фрагменти тіл, – розповідає чоловік.
Окопні свічки як символ перемоги
Євдокимов і Кобилєва спочатку просто переїхали в інший район Харкова. Тоді подружжю здавалося, що вони потрапили в інший світ.
– На Салтівці понівечені будинки, все порите воронками від снарядів, порвані дроти, вибиті шибки, палають автівки. Все, як у фільмі жахів, а зовсім недалеко тихо і спокійно, начебто й немає війни, лише канонаду чути, – згадує Тетяна.
Жити спокійно в очікуванні дива Тетяна та Сергій не вміють. Вони повернулися в рідні краї і почали виготовляти окопні свічки.
Наразі роботу налагоджено до автоматизму. Тетяна в Орільці, а Сергій у Близнюках та Новонадеждиному збирають матеріал. А потім у приватному домоволодінні у брата Євдокимова – Романа – виготовляють окопні свічки, які називають символом перемоги.
– Ми дослухаємось до аналітичних повідомлень спеціалістів, і в нас немає приводу їм не вірити. 2023 рік буде переможним, але військовим треба вистояти і пережити зиму у важких умовах. Ось ми й несемо їм частинку домашнього тепла, – каже Сергій.
Наразі на фронт ці люди відправили понад тисячу свічок, які виготовляють за спеціальною технологією, щоб менше було кіптяви. А ще вони дякують усім, хто долучається до доброї справи.
– Можливо, дехто і вважає, що окопна свічка не врятує від холоду. Може, й так, але вона дасть змогу нагріти руки чи кружку води, а це дорогого вартує. Щодня в групі «Окопні свічки» ми отримуємо замовлення як від волонтерів, так і від військових, які просять передати свічки. А значить, вони потрібні. Тож кожна копійка, принесена небайдужими людьми, кожен грам воску, переданий нам бджолярами, парафіну чи олії – служать на благо і, як би пафосно це не звучало, таки наближають перемогу, – зауважує Сергій.
Обласне медіа «Слобідський край» частково об'єднало свої зусилля та майданчики з «Новим життям» (Близнюки), «Обріями Ізюмщини», «Куп'янськ.City» («Вісник Куп'янщини») та іншими ЗМІ регіону, щоб сприяти широкому розповсюдженню інформації про події на Харківщині.
Раніше ми писали, як у селищі Близнюки зібрали понад 100 тисяч гривень на квадрокоптер для ЗСУ.
Нагадаємо, у селищі Близнюки та інших населених пунктах громади 163 дитини отримали подарунки від Святого Миколая. А також у Близнюківській громаді відновлюють послугу з реєстрації місця проживання та скоро відкриють "паспортний стіл".
Більше новин про події у селищі Близнюки читайте на нашому сайті.