"Ця людина стала нашим поводирем": історія спасіння сліпого мешканця Дергачів

У кожного, хто був змушений залишити рідну домівку, своя історія. Ця сталась у Дергачах Харківської області. Вона – про людяність, про важливість підтримки і про те, які ми – українці.

Ольга Орлова родом із Дергачів. 37 років вона, живучи у Харкові, викладала в ХНУ на біологічному факультеті, а вийшовши на пенсію, повернулася до Дергачів – до батьківської домівки. Захопилася фотографією, стала одним із найкращих харківських фотографів, які займалися натюрмортом.
Коли розпочалася війна, Ольга у Фейсбуці почала вести своєрідний щоденник війни.

З допису в Facebook Ольги Орлової: "Господи!! Невже це я колись робила такі натюрморти? Моя випалена душа не впізнає сама себе..."

Вона мала багато підписників з Росії і таким чином намагалася донести до них правду про те, що насправді відбувається в Україні. Але незабаром прийшло розуміння: ті росіяни, в кого діагноз – «телевізор головного мозку», її просто не чують... Криком відчаю був її пост із довоєнними фотографіями Харкова у Фейсбуці від 8 березня: «Харків, якого немає... Але буде ще краще!!!!!!!! Нехай вам, убивці, ці фото приходять уві сні, як вічне нагадування про ваші злочини. Адже вигляд зруйнованих будинків і трупів не викликає у вас жодних емоцій...»

Але її чули ті, хто був поруч, і ті, для кого прихід «русского мира» обернувся трагедією. Чули – і підтримували.
– Ви не уявляєте собі, наскільки важливими у воєнних умовах стали для нас звичайнісінькі слова «Ти як?». Ми щодня зв’язувалися із сусідами, друзями. «Як твоє здоров’я?», «Як твої?», «Як твій дім?» –прості слова, але нам у ті дні, коли було дуже страшно, виявилося найважливішим знати, що довкола нас – люди. Напевно, це і означає бути народом... Назвіть цю щоденну, щохвилинну підтримку побутовим героїзмом, чи що... Моя сусідка мені нічим не могла допомогти, як і я їй, але її слова «Тримайся, Олю!» давали сил.

Ольга жила в старому будинку неподалік від центру Дергачів із 92-річним незрячим батьком, відомим харківським письменником Віктором Тімченком.

Батько Ольги письменник Віктор Тімченко (фото зроблене до війни).

Виїхати в евакуацію на громадському транспорті з людиною похилого віку, яка погано пересувається, не було можливим – і вони залишилися. Під бомбами: у будинку, де не було ні підвалу, ні льоху. А Дергачі обстрілювали та бомбили з перших днів війни...  

Дергачі після обстрілів.

У коридорі, куди виходило п’ять дверей, вона облаштувала під укриття кут розміром 40 на 40 сантиметрів для свого батька, і 20 на 20 – для себе. Це було єдине місце у будинку, де можна було хоч якось сховатися. А навколо валилися будинки...

Ніч із 13 на 14 березня в Дергачах була особливо важкою. Частину будинків на  вулиці, дежила Ольга, було зруйновано. Вона записує: «Внаслідок обстрілу рашистів загинула дитина 2007 р. н. у місті Дергачі. Дарина пішла в іншу кімнату за іграшками для маленьких дітей, і в цей момент в їх будівлю в Дергачах влучив снаряд. У домі були батьки та ще дві дитини, вони не поранені...  Це наша вулиця після ночі. Продовжують бомбардувати...»

Такою побачила Ольга свою вулицю вранці 14 березня. Будинок, де загинула 13-річна Дарина.

Прийшло розуміння: треба їхати. Ольга кинула клич у Фейсбуці: «Намагаюся поїхати зі сліпим батьком. Шукаю транспорт. Поїзд та автобус він не витримає. Кудись...»

Вона досі вважає все, що сталося, дивом: із нею зв’язалася жінка-волонтер, справжнього імені якої Ольга не називає. Вона знайшла для них машину – під обстрілами до них на легковику пробився молодий хлопець і вивіз їх із батьком. Це було найскладнішим...

– Не буду описувати весь жах нашої втечі з-під обстрілів. Але кожен наш крок нас за руку тримала ця жінка – нехай її звуть Людмила, – розповідає Ольга. – Це не я була поводирем у мого батька, це вона була нашим поводирем! Неможливо переоцінити роль усіх людей на нашому шляху – і водія, який вивіз нас з-під обстрілів, і тих, хто дав  нам притулок, і тих, хто дав нам у дорогу пакет з їжею, і водіїв автобуса, які немислимими дорогами везли нас до відносної безпеки. На кожному етапі Людмила була з нами. Вона живе не в Україні, але це нічого не означає, якщо ти людина. Я до кінця своїх днів вважатиму її своїм Другом.

Читайте також: Діти Чугуєва малюють війну заради миру

Ольга каже, що і в Дергачах, і дорогою, і у Львові вона зустріла таку кількість Людей (саме так, з великої літери), що зрозуміла – таких у нас у країні більшість.

– У звичайному житті люди ходять повз тебе – до магазину, на роботу, – вважає Ольга. – І ніхто з них не припускає, що вони – Люди з великої літери. Війна це показала...

Зараз Ольга зі своїм батьком у Львові. За кордон вони не збираються – це принципова позиція. У планах – за першої ж нагоди повернутися додому: там чекає підготовлена ​​до видання книга Віктора Петровича; весь фотоархів Ольги теж залишився в Дергачах. Поки що Ольга шукає ліки, щоб передати їх своїй дергачівській сусідці...

 P.S.
Сьогодні на Дергачівщині  складна ситуація. Міський голова Вячеслав Задоренко повідомляє про щоденні бомбардування та обстріли території громади.  Її частина – Козачолопанський, Токарівський, Проходівський, Русько-Лозівський старостати, а також село Цупівка Прудянського округу окуповані російськими військами. Люди там  досі знаходяться без електроенергії та зв’язку, допомогти їм з об’єктивних причин неможливо. 

Читайте також: Окупанти знову обстріляли Дергачівську громаду. Є загиблий

У самих Дергачах нещодавно вщент зруйновано одну з адміністративних будівель міської ради; регулярно страждають об’єкти інфраструктури – попри те, що комунальники докладають усіх зусиль, щоб налагодити їх роботу.  Працівники міської ради разом з волонтерами та місцевими жителями щодня їздять через блокпости, привозять, розвантажують, фасують і доставляють гуманітарну допомогу.