Наш Держпром: історія та рідкісні фото будівництва

Наш Держпром: історія та рідкісні фото будівництва

До 90-річчя Дому Державної Промисловості.

Будівля Держпрому – це не тільки архітектурний шедевр. Це пам’ятник колосальній праці та інженерно-будівельній думці наших предків. По суті, будмайданчик Держпрому був у другій половині двадцятих років одночасно лабораторією, в якій буквально «на коліні» доводилося вирішувати складні технологічні питання. 

Начальником будівництва Держпрому було призначено досвідченого інженера Павла Роттерта. У його «багажі» на той момент було будівництво найбільшої споруди Харкова – Управління Південної залізниці. Чудовий адміністратор, Роттерт не боявся висувати молодь на ключові пости. Провідні фахівці будівництва – архітектори, інженери-розраховувачі, інженери-конструктори, механіки, геодезисти, робітники – це вчорашні або й нинішні на той момент студенти, до думки яких Роттерт прислухався.

Підготовчі роботи на будівельному майданчику Держпрому почалися у 1925 році паралельно з проведенням конкурсу на проект. Уздовж Клочківського спуску відгородили велику ділянку, де виросло містечко будівельників. На початку спуску розташувався штаб будівництва: контора начальника, бухгалтерія, проектно-конструкторське бюро, механічні та деревообробні майстерні, склади лісу, металу, каменю, піску та інших будівельних матеріалів. Тут же розмістилися медпункт, їдальня, кубова, клуб і магазин. 

Будівництво почали на ділянці південного корпусу. У перші ж дні Біржа Праці направила сюди сотні будівельників. Кілька місяців по тому їх уже було 1200 – зі своїми кіньми, підводами-грабарками, тачками та носилками. Це був так званий «ручний період будівництва» – знаряддями праці були лопати, ломи, кирки, кувалди; ґрунт з котлованів і траншей вивозили з майданчика возами. День і ніч кувалдами дробили на щебінь глиби граніту, лопатами «гарцювали» на дерев’яних «полицях» бетонну суміш, тачками й на носилках подавали її до місць укладання. День за днем зростали оточені риштованнями конструкції перших поверхів. Але в кінці року гігантське будівництво зупинилося.

Бути чи не бути

Сьогодні мало хто знає, що на початку 1926 року доля Держпрому висіла буквально на волосині. 24 лютого Роттерт на загальних зборах будівельників Держпрому доповідав: «Приїхавши в Москву, куди ми з тов. Вонським були викликані у справах будівництва, ми почули таке: що будівництво, тобто весь матеріал, потрібно розпродати, а ями, вириті під фундамент, засипати». Причина була до банального простою: нестача грошей; до того ж московська комісія, яка відвідала будівництво, знайшла недоліки в технічній документації. На той момент Харків цілком міг залишитися без свого символу. Але в результаті було вирішено кількість працюючих скоротити до мінімуму, а будівництво законсервувати. 8 травня 1926 ро- ку сам Фелікс Дзержинський – на той момент голова Ради праці та оборони – прибув на будівництво, особисто оглянув усі об’єкти, включаючи склади й майстерні, поговорив з працівниками та відзначив зразковий порядок, що панував усюди. Незабаром з Москви надійшов дозвіл продовжувати будівництво. Знайшлися і гроші. 25 серпня 1926 року будівництво знову закипіло, набуваючи з кожним днем дедалі більшого розмаху. Кількість робітників поступово дійшла до 5000 осіб, роботи велися у три зміни. А 21 листопада того ж року, коли з півдня вже піднімалися оточені риштованнями конструкції перших поверхів лівого крила, було урочисто закладено центральний корпус. 

Закладання з розмахом

Цього дня на будівельному майданчику зібралася, без перебільшення, вся партійно-господарська еліта. Робітники «попросили», щоб Держпрому було присвоєно ім’я померлого вже на той час Дзержинського, і це прохання не залишили без уваги. Після завершення мітингу Григорій Петровський дістав срібну дошку з пам’ятним написом про закладення будівлі; пролунав протяжний гудок, після чого на естакаді з’явилися вагонетки з бетоном. Петровський із соратниками під звуки «Інтернаціоналу», як водилося в ті роки, вивантажив розчин в опалубку майбутньої колони і спустився в котлован. Петровський вклав дошку у свинцевий футляр і занурив його в бетон. Чубар, як заведено в народі, кинув кілька монет. І монети, і закладена дошка досі так і зберігаються замурованими в якійсь зі стін центрального корпусу.

«Машинний період»

Будівництво змінювалося на очах. І річ не тільки в тому, що корпуси росли, як на дріжджах: кожні 10 днів – поверх. У минулому залишилися кувалди, тачки й носилки. На майданчику тепер працювали каменедробарки, гравіємийки, бетономішалки, лебідки та шахтні підйомники, як внутрішньобудівельний транспорт використовували вузькоколійки та трактори «Фордзон». Це – результат того, що харківські заводи та фабрики дали будівництву техніку, яка вже відслужила свій вік. У центральних майстернях у руках умільців вона отримала нове життя. Інженери та робітники своїми силами створювали нові і вдосконалювали наявні на будівництві машини і пристрої. Робітники-раціоналізатори допомогли подолати швидкий знос «щік» у каменедробарках, які щодня виходили з ладу. У співдружності з фахівцями Інституту прикладної хімії вдалося виготовити такі деталі, які безвідмовно працювали тривалий час. До моменту завершення будівництва парк механізмів становив близько 1000 одиниць обладнання, у тому числі близько півсотні оснащених електроприводом. 

Слідом за бетонниками йшли оздоблювальники: саме їм належало перетворити бетонні вежі на зручні та практичні приміщення. Підлоги вестибюлів, майданчиків, сходових клітей і санітарних вузлів вистилали високоякісними візерунчастими керамічними плитками, сходи викладали мозаїкою. Віконні рами й полотнища дверей виготовляли із сухої соснової деревини. Зовнішні двері обшивали дубовими дошками товщиною 8–10 мм, а внутрішні, на сходах і в парадних приміщеннях, облицьовували дубовим фанерітом. Сходові поручні обладнали поручнями з мідних труб. Мідними були й ручки дверей – це була рекомендація НДІ гігієни: цей метал має протимікробну дію.

Були і свої технічні та технологічні складнощі, наприклад, облаштування плоских дахів, загальна площа яких сягала майже 10 тисяч квадратних метрів. А для надання будівлі незвичайного кольору всі 40 тис. квадратних метрів поверхонь зовнішніх стін покрили світлою сріблясто-сірою теразитовою штукатуркою з вапняно-цементного розчину з мармуровою крихтою і слюдою. Для того щоб слюда блищала, свіжопоштукатурену поверхню обробляли металевими щітками. А щоб засклити 40 тис. квадратних метрів віконних прорізів, у Лисичанську було побудовано спеціальний скляний завод. 

У листопаді 1927 року будівельники здали в експлуатацію першу чергу Держпрому – його південний корпус. У № 5 від 18 січня 1928 року наша газета (тоді вона називалася «Харківський пролетар») повідомляла: «Сьогодні в корпус «А» будинку держпромисловості переїжджає трест «Хімвугілля». Першому квартиранту будинку відведено два поверхи. Найближчого тижня в корпусі «А» буде поставлено ліфти, які вже прибули з-за кордону».

Через рік було здано інші два корпуси. Будівництво Держпрому вдалося завершити в небувало короткий термін – за 2,5 сезону. Це воістину унікальний випадок.

Зі скла та бетону

Вдумаймося: у глинобитно-солом’яному Харкові, де тільки старий центр міг похвалитися красивими будинками, практично на околиці, «у чистому полі» було зведено будинок майбутнього: зі скла та бетону. Він гордо підносив угору свої світло-сірі вежі, виблискував і переливався на сонці частинками слюди та полум’янів на заході тисячами вікон. «Непроханий гість» до листопада 1928 року явив себе харків’янам у всій красі. Харківська преса живописала в усіх подробицях усі чудеса нової будівлі. Наприклад, газета «Комсомолець України» від 1 листопада 1928 року повідомляла про те, що на даху будуть обладнані майданчики для лаун-тенісу, волейболу та гандболу, а також солярій, і про незвичайне «гірське» (читай – «дахове») повітря, яким можна лікувати сухоти. Кореспондент пише про цей готель, обладнаний за останнім словом техніки, і клуб, про 150 годинників у вестибюлях і спеціальну майстерню для їх ремонту, про ротапринти і світлописну майстерню, яка за 8 годин зможе випустити 600 кв. м малюнків, про бібліотеку на 150 тис. томів і навіть – про велосипедно-мотоциклетний кіоск, який буде надавати транспорт працівникам у розстрочку. Предметом особливої гордості була телефонна станція на 1000 номерів. Ще б пак! Компанія Сімменс запросила за її обладнання кілька десятків тисяч карбованців, а місцевий умілець на прізвище Май-Зонне впорався всього за 8 тисяч. Дрібниці на кшталт перукарні, абонементно-театральної станції, механічної фабрики-кухні з ліфтом для подачі в кафе готової їжі – це вже майже не вважалося дивом.

Напередодні листопадових урочистостей спеціальна «комісія з організації торжеств на будівництві Дому Державної промисловості» повідомила, що в ніч на 7 і 8 листопада із 7-ї до 9-ї години вечора перевірятиметься вся електрична система: світло ввімкнуть одночасно в усіх приміщеннях, і «утвориться феєрично красива картина». З цієї високої ноти Держпром і ввійшов в історію: міста, країни та й усього світу. 

 


Будівництво в цифрах і фактах

На зведення Держпрому – будівлі-гіганта об’ємом 347 тис. м3 та корисною площею 67 тис. м2 – пішло 1315 вагонів цементу, 3700 вагонів граніту, 9000 тонн металу. На будівництві виконали величезний обсяг земляних робіт: з майданчика вивезли 20 000 м3 землі. Усередині будівлі було поштукатурено, пофарбовано й облицьовано понад 200 000 м2 поверхонь стін, стовпів і стель. Трудові витрати склали 1 млн 560 тис. людино-днів.


 Читайте також: http://www.slk.kh.ua/multimedia/istoriya/xronograf-sk/nash-derzhprom-yakim-mig-buti-simvol-xarkova.html

Більше фото дивіться тут: http://www.slk.kh.ua/multimedia/gallery/nash-derzhprom-velike-budivnictvo-muzej-derzhproma.html

Автор: Інна Можейко