Історії сільського життя Харківщини. Про корову, пироги для визволителів та найважливішу річ на світі

05.10.2022 16:15 Суспільство

«Слобідський край» продовжує серію публікацій текстів нашого читача, мешканця Краснокутщини Сашка Козіяра. Вас чекає неймовірний колорит харківської глибинки, невигадані історії сільського життя і неповторна говірка невеличкого, але дуже мальовничого села Козіївка.

Напередодні

Потягнуло на вечір. Як сонце опускається нижче старих верб за вигоном, тудой до кладовища, зразу сіріє вся вереснева радість, весь холодний вітерець шмигає по ногах, то й не встоїш городом, на белебні. Треба моторніше. Нізвідкіля до пики липне павутиння, все завмера в своєму бажанні ще раз зігріцця, чи запам’ятати те остання серпневе тепло, шо наче ось ще вчора остогидло, а вже сьогодні пускаш по ньом сльозу. Все застигло, обволоклося павутинням, обійнялося руками з усіх боків, накинуло три кохтини і тихо дивиться в далечінь за силуети сутулих старих верб, що по той бік ще щасливі, бо оповиті останнім сонячним літнім теплом. І тільки великі чорні земляні цвіркуни ще шарудять, клопочаться з-під лопати, як вигорташ ше один кущ синьоглазки.

У відрі дно прикрито вибраною картоплею, морквяне бадилля розпустило набік циберки свої лохматі коси, два зонтики жовтого укропчику, як космічні телескопи Хабл і Кеплер, видивляюцця з-під металевої дужки шось в слобожанському небі, теж готовлячись до великого позагороднього мандру – підти в гості до льоху на мочені помідори, аби робити їх трохи лучче за ідеальне.

Катерина Пилипівна Байдала, вчителька старших класів в минулому, а ще в більшому минулому нишпорка така була, на весь куток. Все пронюха і узна. Все їй треба і нічого не упусте. Того мать і викладала в школі історію, бо там куди не кинься – усюди інтересно. Шо не візьми, от про княгиню Ольгу, то школою ходили чутки, шо вона зна не те шо скіки у неї було любовників, вона точно могла сказать, у скікох її голубів були воші. Та й історія – там жеж просто таке понакручувано. І воно ж до кінця не доведено, хто кому хто. Вобщем Катерина Пилипівна в історії – як вуж у ставку.

Дужка з дарами городу цокнула на призьбі, двома жменями ще теплої паруючої води з баді ополоснула руки, на два вузли назад перевязується біла хустина, тепленької води дві грамини в світле новеньке поцинковане відро, накинутий на плече вахвельний рушник, в одній руці з темно-сірого дерева ослінчик. Глухо гУкнули двері, відкрившись до світу тепла та насиченого духмяними сінними травами й кисленьким жомом повітря.

Від ясел на Катерину Пилипівну поглядала Маня.
«Привіт, моя красуня! – підходячи збоку, поглажуючи по спині, заглядає до ясел, – О, подоїдала, зараз тобі ще варева занесу на макушинні!»
Ослінчик під Катериною Пилипівною вигляда, як Помпеї попід Везувієм. Але вона, женщина юрка і стелепна, того всігда вміла в жизні знайти рівновагу у всьому. І з класом на тридцять учнів, і з інспектором з КРУ на прийомці школи. Ба більше з ослінчиком.

Дійки миються тепленькою водичкою, натираються білосніжним полотенцем, потім тим же полотенцем хвіст Мані прив’язується до правої ноги, шоб жеж не ляснула по пиці. Бо казали, у Григоровни так Зірка репнула, шо та аж забула, як сватів звать. Два дні згадувала.
І ото як хвіст усмерили, можна приступати до гри на піаніно в чотири клавіші. Дійки дві біленькі, а дві чорні.
Дієзи і бімолі.
Доки молоко білими цівочками вистрілює в білу піну циберки оду радості. Катерина Пилипівна балака з коровою.
– Слухай, а ти ж знаш, шо наші вже ось-ось будуть освобождать?
– Да-да.
– Ось тіки-но учора Гриша Свірйонів заходив, то каже, треба готовиться, шо будуть з дня на день бої і виженуть оцих придурків туди. В Свиногор’є.
– Еге.
– І мо ти, моя красуня, ще встигнеш в цьом году хоч раз до річки на пазьбу сходить? А то увесь сезон отутички ж простоїла.
– Думаш ні?
– Моя ж ти любесенька. Шо б я, як би не ти? Мать й зовсім загнулась. Бо одна й радість – тебе порати та доглядати. Моя Манічка.
– І не переживай, підлічим твій дерматіт, я ось, мо буде возможность, в Балаклію після війни мотону. Візьму саме ходове лікарство.
– Та! І не кажи. Понятно, що воно нєрвне то у тебе. Єслі світа білого не бачити щитай увесь год. З-за двору носа не показувала.
– Ну пойми, як же я тебе виведу, а як ті прокажонні побачать? Фате мені вже материної корови в сорок четвертому. Зірочка була, то комуняки, як одходили, її забрали.
– Представляш таке?
– Мати за ними побігла просить віддати, то вони її там і прибили.
– А я тебе тим шибайголовам не оддам.
– Я ж тебе люблю.

Піна лізе вже країв циберки, як котонові клубні, як сахарна вата, як дим по сцені Софії Ротару.
Двері в хлів підперто, світло вимкнено, шоб жеж світломаскування і в корови було на висотє. Шо ж вона – не людина чи шо?

Тіки до ганку дійшла, як розчулось набличаюче шаркання підошв об пирій край дороги, топотіння, фірка рипнула, одкривається, Гриша Свірйонів:
«Пилипівна, завтра нікуди ні ногою! Поняла?»
(Мовчання пів секунди, а наче й вічність прошмигнула.)

«Ашотаке?» – з переляканими очима крізь сірий надвечірок з прищуром вдивляючись в сторону воріт, ледь по голосу впізнавши, перепитує Катерина.
Підійшов ближче сусід, і вже на саме вухо, бо наче мо хто слуха рядом, пошепки: «Завтра в пять ранку начнецця! Та я вам нічого не казав і ви нічого не знаєте! Лади?»
«Та хай їм Городь Бог помага, нашим соколам ясним!» – прикривши долонею рота прошепотіла Пилипівна, як наче до себе. Забрала обидва відра: з овочевим та білим золотом – й до хати, розтопити грубу, бо ніч зовсім відсиріла і кидається своїми холодними язиками за ще загорілі бабині теплі литки.

Зрання

5 часів – ще зовсім темно. І воно наче смиренна пітьма надворі, якби півень у сусідки Величихи не драв горлянки, шо аж мошкара дохне од ультразвуку.
Зовсім на маненький вогник поставила на підвіконня каганець. Дістала в хвормах опару. Намастила жаровню. Наділила клаптиків кіста.
І тіки начинила. Як з-за вікна розпочалось гемселити. Геп-геп-геп.
Автоматні черги.

Всі білі здобні панпушки, як манесенькі ціплята, збились до купи на жаровні і ждуть тепла.
За вікном війна. Чоловічі перегукування. Десь чути стрілянина. Крик.
Невеликим віхтиком Пилипівна мока до золотого колотила в полумиску. І освячує кожну спинку на добру долю.
За вікном знов гатить в темноті арта: «Геп. Геп. Геп».
Верхня ліва шибка від тиску стрілянини втратила один вісім разів поверх вифарбуваний гвіздочок. І скельце здригалось разом з кожним бехканням за волю. Здригалось разом з серденьком Пилипівни, бо душа вже давно зібрала всі монатки й оселилась в пятах.
Тидищ! Тидищщщ! Тидидищщ!
Кукаріку-у-у-у! Тратататата! Золоті жовтки ляпкаючи віхтиком по м’яких спинках, зтікають по бугристим ландшафтам свіжого пухкого кіста.
Бу-буууу-х! Зацокотіла шибка та золоті вогники каганця, що дзеркалились в очах Пилипівни. Червоними півнями, рудими лисицями.

Сонце першими промінчиками гасило чорну ніч. Як наші хлопці ворога. Хата здригалася від праці, що ревла за вікном. Лемет чувся аж на діафрагмі, на диханні Пилипівни. Жаровня пірнала в спекотне тло глибин пічі.
«Присяду отутички, – прикинула Катерина. – Бо на двір ні ногой. Поки тих розбишак сидорових гонять в три шиї. Тай пиріжкам треба час».

Обідня пора

Все як три часа затихло, та Катерина зна, шо пообіцяла. Чекати у хаті, і Свірйон зайде, бо сказав же: «На вулицю – ні ногой». Тай йому луччіш знати, бо він же в Афгані був. І воно ж ще руки і очі помнять ті жахи. Зустріти безоружних мєсних посеред військової арени. І тобі стає втричі ваще. Бо на плечі нізвідки звалюєцця ще й потреба захищати оцих зівак, простигосподи.
Того, ні ні.

Три години, як тихо. Як перестала на голову сипатись щєкатурка зі стелі. Як замовкли шарудіти миші на горіщі, бо вже мать чомодани збирали зпереляку, бігали по зерну з причитаннями і матюччами, шо досиділися. Катерина Пилипівна всігда підозрювала, шо ота мишина кагала – сімейство ватніків.

Три години, як тихо, і навіть свині в сараЄві не визгнуть, бо воно ж умніше собаки, хоч й і все життя замурзане ходе. А собаку – ще позавчора зняла з ціпка. Бо з волею в руках не тіки українець себе лучче чуствує, а й Сірко тож.
Три години. Ні шороху. Прислухаєся, як хіба дзежчить, б’ється головою об стікло зеленожопа муха, малахітова красуня з нєрвами нікчорту. Тай та поніма, шо треба з хати побувать виходить вже. Бо там: не порано, не кошено, не поливано, не полено, не зібрано.

Стукіт чобіт об поріг. Характерний для мєсних звук, як ознака підготовки зайти до хати, ритуал, шоб білі стіни упустили до себе, як оббивання, зтрушування всього зайвого, гріхів, злих думок.
Заходе дід Свирйон:
– Катю!
– Шо?
– Катю! – хлипає свирйонів голос.
– Кажіть, не тяніть кота за хвіст.
– Катечко, наші вже тут.
– Хто наші?
– Катеринко! – підійшов, обійняв, притис Пилипівну, та так, шо аж бельбухи всередині затріщали, – ми вдома.

Катерина вже не перепитувала, тіки поклала на плече Свирйону голову і по зморшечками навколо очей її два Сіверських Дінця розливали половоддя, мокріли луки щік від щастя вологим блиском, всередині все стислось й не давало промовити жодного слова. Тіки кіт Василь був радо обтерав боками аж чотири переплетені ноги посеред хати, посеред тиші радості, що шість місяців ждання зійшли нанівець.
Бо ми знову вдома.

Вербівка село маненьке, то кожен зна, куди треба йти.
Катерина Пилипівна вже стояла край села на виїзд, тримала вело, де в корзинАх на рулі вона привезла нашим визволителям гостинець – свіжі, ще такі в руці не вдержеш – аж дихають паром під рушником. Пироги з Опішнянкою.
Шляхом по обидві сторони дороги вистроїлися вербівчани. І так щільненько. І воно усі повиходили, і мале, і старе. Бо сьогодні такий день.
Дівчата зі школи зробили плаката «Слава героям України».
І воно хто з чим. Миколаївна яблук винесла. Карповна – наварила кукургузи. Кирилівна млинців з сиром накрутила.
Тай Пилипівна тож задніх не пасе.

І воно як так подивитись, то тепер понятно, для чого щороку проводити парад на День Незалежності. Шоб нагадати собі, як воно – стрічати своїх визволителів. Бо воно тепер отак дивисі – в кожному селі парад Незалежності.
А сьогодні Вербівкою їдуть наші, машина за машиною, і ти стоїш, махаєш їм рукою і примовляш остановицця, а хто спиняє, то вмить набігають обіймати. Он біля Гаращенків стали. І біля Чаплижихи теж. Стіки радості. Та не передать словами. Бачити, шо наш прапор повернувся, а з ним совість, честь та гідність.

Спинилась машина й побіля Пилипівни. Підходять дівчата. Такі у хвормі, гарні.
– Добрий день, дітки мої. Як же ми вас тут чекали. (голос хрипить, як кляп у горлі). Тай всі пів года.
– Добрий день, мамо.
– Дайте я вас обійму, мої хороші. Мать зовсім зморені? Я ж то чула, як ви тих супостатів викурювали.
– Та да. Трохи є.
Обійми, сльози, перепитування, отвіти, і знову бажання всіх взяти в охапку й не відпускать.
– Ох. Зовсім забула, в голові дірка. Я ж вам пиріжків зі сливою напекла. І молочка утрішнього від моєї Манечки вам гостинець, ось по бутилям з собою порозливала.
– Мати рідна, та нашо то ви заморочувалися?
– Так! Не видумуйте. Беріть кажу. Отут по п’ятірці пирогів (розломує, і з кожного підіймається дух пару в верхів’я гілля Киричівки) і по фляжчі. Буде вам в дорогу.
– Та ми ж талії бережем, – хтось жартома з військових.
– Та ще нагоните ті хвігури, а де щас такого домашнього ззісте? Тай баба вас тут пів года ждала не для того, аби ви січас носа крутили. Беріть доки тепленьке, мої дорогі. Мої лебідочки ясні.

Відломлюючи пирогів дівчатам-військовим, Пилипівна наділяла їм щитай все що мала, послєднє, шо й залишалось в оклунках. Від душі. Показуючи тим всю вербівську породу.
Вміння підтримати останнім, бо є важливіша річ за нажите.

І задля неї зараз в Вербівці 85-літня бабуся радо стріча військових. Тому вона їх кличе «Діти, мої», а вони в отвіт «Мамо, все буде гаразд, не плачте!».

Для цього вербівчани чекали пів року, щоб в потрібний день вийти й привітати наших воїнів, глибоко в душі їм вклонитися. Бо боронять своїм вмінням та ризикуючи життями.
І в оцьому всьому від самісінької душі, в чувстві гуртової підтримки, сили духу і є вся наша Україна.

Сашко Козіяр

Автор: Інна Можейко